Міжнародний рух капіталу

Світовий ринок позичкового  капіталу – це сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал позичальників  та кредиторів різних країн.

Функції світового ринку  позичкових капіталів:

1. Акумуляція капіталу.
2. Перерозподіл капіталу.
3. Стабільність світового господарства.
4. Забезпечення прибутку від кредитних операцій.

Виходячи з особливостей, які характеризують розвиток Світового ринку позичкових капіталів, у ньому виділяють 4 структури:

1. функціональну;
2. інституціональну;
3. географічну;
4. валютну.

Світовий ринок капіталів  – надання тривалих позик, фінансування капіталовкладень:

• кредитний ринок;
• ринок цінних паперів.

Інституціональна структура  світового ринку позичкових капіталів:

1.Вкладники – населення  планети, офіційні інститути,  приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди, національні та міжнародні організації.

2.Посередники (акумулятори  і постачальники капіталу) – транснаціональні  банки, фінансові компанії, фондові  біржі, ценральні та зовнішньоекономічні  банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи.

3.Споживачі (позичальники) – ТНК, державні органи, приватні  фірми, міжнародні та регіональні  організації.

Географічна структура  світового ринку позичкових капіталів  відображає рух капіталів між  країнами, групами країн та регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри.

Основні передумови формування фінансових центрів:

• високий рівень економічного розвитку країни;
• активна участь у МЕВ;
• розвинений національний ринок капіталів;
• ліберальне валютне і податкове законодавство;
• вигідне географічне розсташування;
• відносна політична стабільність.

       Провідними  фінансовими центрами є: Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Цюрих, Фракфурт-на-Майні;  нові фінансові центри: Бахрейн,  Панама, Гонконг, Сінгапур.

Ядром світового ринку капіталів є Євроринок – це частина світового ринку позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-позичкові операції у євровалютах (валюта, яка функціонує як позичковий капітал поза країною її походження).

     Обсяг позичкових  капіталів Євроринку складає – 7-8 трл $, а загальний обсяг світового ринку позичкових капіталів складає – 10 трл $.

Розділ 3.

АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Інвестиційний  клімат в Україні на сучасному етапі.

Україна, як і всі постсоціалістичні країни не відіграє істотну роль в міжнародному русі капіталу. Про це можна судити хоча б по тому, що на країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, припадає лише 4-5% міжнародних потоків, тобто 95-96% рухається між розвинутими країнами.

Однак, незважаючи на мізерність кількісних показників, міжнародний рух капіталу, передусім його імпорт в Україну, має велике значення. Він може сприяти  пожвавленню економіки і переходу до економічного зростання.

Свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього  – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.

Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихідними параметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний клімат приймаючої країни.

Інвестиційний клімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючи рішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних, економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни.

Не існує єдиного загальновизнаного  переліку показників, необхідних для  характеристики інвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту, терміну та умов інвестування.

Міжнародні кредитно-фінансові  установи необхідною умовою надання  коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод на найвищому рівні. 
Потенційні приватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвитку фінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелік показників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявлень про економічну та політичну надійність майже всіх країн світу: 
1) ефективність економіки. Визначається на основі аналізу економічної динаміки і врахування темпів зростання (падіння) ВВП кожної країни та прогнозу на поточний та наступні роки; 
2) рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом на основі опитування різних категорій бізнесменів певної країни; 
3) показник заборгованості; 
4) доступність довгострокового банківського кредитування; 
5) доступність короткострокового фінансування; 
6) ймовірність виникнення форс-мажорних обставин; 
8) схильність до невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.

Для залучення портфельних  інвестицій необхідна наявність  відповідного інституційного середовища – розвиненого фондового ринку  з елементами обслуговуючої інфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державних гарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень).

Інвесторів, які вивчають можливості прямого капіталовкладення, крім фінансових критеріїв, цікавлять  характеристики: 
– внутрішнього ринку країни-одержувача; 
– ресурсної бази; 
– рівня податків; 
– рівня заробітної плати; 
– торгової політики; 
– наявності пільг для іноземних інвесторів [14].

За даними торгової палати США, американські ТНК оцінюють інвестиційний  клімат країни майбутнього капіталовкладення за такими критеріями: 
1) характеристика місцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населення та потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому); 
2) доступ до ринку (місцеві закони та нормативні акти, які дають або не обмежують доступ компанії на місцевий ринок, можуть збільшити її прибутковість); 
3) робоча сила (якість та рівень заробітної плати. Капіталовкладники також звертають увагу на якість освіти в країнах-одержувачах, бо освічених працівників легше підготувати і вони швидше вийдуть на максимальний рівень продуктивності); 
4) валютний ризик (курс місцевої валюти відносно головних); 
5) репатріація капіталу (нормативні акти, які впливають на можливість повернення капіталу та прибутків до країни походження інвестора; складаються з рівня податків, обмежень на вивіз з країни твердої валюти або ускладнених процедур, пов’язаних з цими діями); 
6) захист інтелектуальної власності (законодавство з патентування, авторських прав, торгових марок, захисту торгових патентів); 
7) торгова політика (ставки митного тарифу, експортно-імпортні квоти); 
8) урядове регулювання (нормотворчий клімат, стабільність законодавства); 
9) ставки податків та пільги; 
10) політична стабільність; 
11) рамки макроекономічної політики (економічна стабільність, найважливішим аспектом якої вважається низький рівень інфляції); 
12) інфраструктурні служби підтримки (забезпеченість об’єктами функціональної, транспортної, соціальної інфраструктури, рівень якості обслуговування бізнесу) [8].

Вищенаведені критерії дають уявлення про своєрідну  систему цінностей іноземного капіталовкладника.

Рейтинги інвестиційного клімату регулярно визначають і  публікують американська група «Бізнес ризик інтернешнл», лондонський часопис «Євромані», німецька газета «Ханделсблат» тощо. Україна на сьогодні за рейтингом інвестиційної привабливості посідає місце на початку другої сотні серед 160 країн [12].

    В Україні,  де більш ніж 90% економіки контролює  держава, іноземне інвестування  є одночасно і економічною  і політичною проблемою. Інвесторів  в Україні приваблюють:

• вигідне географічне положення;
• потенційно великий ринок;
• висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна;
• низький курс національної валюти;
• можливість вивозу прибутку.

Існує цілий ряд причин, які перешкоджають інвестуванню в Україну:

• зав’язаність української економіки на колишніх республіках СРСР;
• незбалансованість економіки;
• нерозвинена інфраструктура;
• неконвертованість національної валюти;
• недостатньо гнучка податкова система;
• низька культура праці;
• невідповідність управлінських форм світовим;
• економічна і політична нестабільність, що зумовлює відповідні ризики [5].

Серед цілої низки факторів, що стримують потік іноземного капіталу в Україну, найбільш істотними є криза українського зовнішнього боргу та непривабливість України як партнера-позичальника. Ставши незалежною, наша держава активно включилась в систему зовнішніх запозичень і вже станом на 1993 рік борги зовнішнім кредиторам становили понад 4 млрд. доларів. Добиваючись відстрочки старих боргів, Україна водночас вимушена була робити нові зарубіжні запозичення.

Причому розраховувати  можна було головним чином на кредити  міжнародних економічних організацій. Приватні фірми, які при наданні  кредитів керуються виключно інтересами прибутку, не поспішали і вкладати свої капітали в інвестиційні проекти. Це ж саме можна сказати і і про уряди іноземних країн. Інакше кажучи, Україна одержувала зарубіжні кредити, як правило від Міжнародного валютного фонду, Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку. Так, починаючи з 1993 року в Україні реалізується близько 20 проектів, що фінансуються за рахунок позик Світового банку, на загальну суму майже З млрд. доларів. Серед цих проектів досить вагомою була реабілітаційна позика, призначена на фінансування дефіциту бюджету, забезпечення макроекономічної стабілізації і створення конкурентного середовища на ринку товарів і послуг, започаткування та розвиток процесів приватизації.

Великими за обсягом  та значенням були позики Світового  банку на реструктуризацію вугільної  галузі, структурну перебудову сільського господарства, розвиток підприємств, перебудову фінансового сектора, реформування державного управління тощо.

При цьому надання  кредитів жорстко зв'язувалось з  виконанням Україною певних макроекономічних умов: скорочення пропозиції грошей, зниження державних витрат, перевищення процентною ставкою рівня інфляції, скорочення бюджетного дефіциту тощо. А самі кредити жорстко прив'язувалися до певних проектів, головним чином лібералізації торгівлі, приватизації. Залучення все нових і нових кредитів призвело до того, що на початок двотисячного року зовнішній борг країни перевищив 12 млрд. доларів, тобто більш як 1200 доларів в розрахунку на душу населення. За таких умов на обслуговування зовнішнього боргу необхідно витрачати майже половину всієї суми державних видатків.

Як вже зазначалось, одним із факторів, що стримує притік капіталу в Україну, виступає непривабливість  нашого національного ринку для  зарубіжних інвесторів. Одержуючи іноземні кредити, і передусім по лінії  МВФ, думалось, що притік в країну позичкового капіталу викличе приплив підприємницького капіталу, тобто реальних інвестицій, які в першу чергу потрібні для структурних перетворень в ключових галузях економіки. Однак на перешкоді стала непривабливість нашого вітчизняного ринку; політична нестабільність в країні, несприятливі правові умови, нестабільна система оподаткування і т.ін. Все це та відсутність довір'я приватних інвесторів не дозволило залучити необхідний Україні підприємницький капітал. Саме підприємницький, а не позичковий. Справа в тому, що, по-перше, з притоком підприємницького капіталу не зростає зовнішній борг країни, по-друге, співробітництво з іноземними фірмами долучає українські підприємства до нових технологій та способів організації виробництва і забезпечує прямий вихід на світові ринки з конкурентоспроможними товарами, по-третє, реальні інвестиції дають поштовх економіці, який може сприяти виведенню її із депресії та забезпечити масштабне зростання. В кінці 90-х років прямі іноземні інвестиції в Україну становили в межах 2 млрд. доларів. Найбільші суми інвестицій надійшли з США, Нідерландів, Німеччини, Росії, Великобританії, Кіпру і Ліхтенштейну. В загальній мізерності іноземних інвестицій вони вкрай нерівномірно розподілялися по галузях та регіонах України. Переважна частина всіх інвестицій припадала на харчову промисловість, внутрішню торгівлю та інші галузі, які неспроможні істотно вплинути на стан вітчизняного виробництва. В той час як на базові галузі, передусім машинобудування та металообробку, припадає приблизно 10% прямих іноземних інвестицій.

Така ж строкатість  мала місце і в розподілі прямих інвестицій по регіонах України. В кінці 90-х років понад 30% їх осідало в  Києві та Київській області, 6-7%  – у Дніпропетровській, Черкаській та Одеській областях. У решті областей їх обсяги були такими, що не могли більш-менш істотно вплинути на економічну ситуацію.