Міжнародний рух капіталу

Фірми також використовують механізм трансфертних цін (тобто внутрішньофірмових цін) для того, щоб перемістити  свої прибутку в країни з пільговим  оподаткуванням. З цією метою корпорація може встановити занижені ціни на послуги  чи комплектуючі вироби, що поставляються філії, який знаходиться в країні з більш пільговим податковим режимом, ніж той, з якого йдуть поставки. У результаті найбільша сума прибутку формується за звітами у країнах, де сума податків буде менше. Таким чином скорочується загальна сума податків, що сплачуються корпорацією в цілому. 
    В останні роки екс-соціалістичні країни стали заохочувати прямі іноземні інвестиції, бо саме вони суттєво впливають на трансформацію економіки країн, у яких відбувається перехід до ринкових відносин, становлять реальний шлях використання та впровадження сучасної техніки та методів управління.

Види інвестицій:

1. Реальні інвестиції – це вкладення капіталу безпосередньо у засоби виробництва та предмети споживання.
2. Фінансові інвестиції – це вкладення капіталу у цінні папери, а також вміщення капіталу в банки.
3. Інтелектуальні інвестиції – це інвестиції, що передбачають купівлю патентів, ліцензій, ноу-хау, підготовку та перепідготовку персоналу.

Міжнародний рух підприємницького капіталу впливає як на країни базування, так і на приймаючі країни.

У сучасних умовах приймаючі країни (як розвинені, так і ті, що розвиваються) як правило схвалюють приплив  іноземних інвестицій на свою територію. Головна вигода приймаючої сторони  полягає в отриманні в своє розпорядження додаткових ресурсів, причому не тільки у вигляді капіталу, але і у вигляді впровадження нових технологій, передачі управлінського досвіду і підвищення кваліфікації вітчизняних кадрів, які відбуваються в результаті іноземних інвестицій [14].

Однак приймаючі країни побоюються політичного тиску з боку великих  інвесторів іноземного капіталу, а  також їх проникнення в галузі, пов'язані з національною безпекою. Крім того, іноземні інвестори нерідко  прагнуть перемістити в приймаючу  країну виробництва, найбільш неблагополучні з екологічної точки зору. У зв'язку з цим приймаючі країни видають закони, що обмежують або ж прямо забороняють іноземні інвестиції в певні галузі.

Основними противниками іноземних  інвестицій у приймаючих країнах  стають місцеві виробники аналогічних товарів. Вони виявляються не в змозі витримати іноземну конкуренцію і вимагають від уряду протекціоністських заходів [14].

Однак практика показує, що країна, що приймає закордонні інвестиції підприємницького капіталу, у цілому виграє від їх припливу. Працівники і постачальники, що обслуговують нові підприємства, а також місцеві і федеральні органи управління, які отримують податки, виграють більше, ніж втрачають місцеві фірми. Можливість позитивних технологічних і кадрових змін викликає в урядів прагнення стимулювати приплив підприємницького капіталу з-за кордону, а не вводити протекціоністські заходи [14].

Доведено, що різко зростаючий розрив між країнами, зумовлений стрибкоподібним  нееквівалентним обміном, призведе до деформації фінансово-ринкових механізмів, експансії спекулятивного капіталу та дестабілізації економік не тільки слабких, але й сильних країн [1].

У кінцевому рахунку міжнародна міграція підприємницького капіталу сприяє зростанню світового продукту.

 

2.  Теоретичні  засади МРК

Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу: 
I - етап зародження вивозу капіталу (з кінця XVII - початку XVIII ст. До кінця XIX ст.).Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також виключно односторонній (з метрополій у колонії).  
II - етап вивезення капіталу (з кінця XIX - початку XX ст. До середини XX ст.). У міру затвердження в світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвиненими країнами, так і між промислово розвиненими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем.  
III - етап міжнародної міграції капіталу (із середини 50-60-х років XX ст. По теперішній час). Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвинені країни, але і багато що розвиваються і колишні соціалістичні. Країни одночасно стають експортерами та імпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні за обсягами зворотні руху капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях [9]. 

Погляди економістів  на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об’єкта  дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на: 
– макроекономічні, які ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів; 
– мікроекономічні, які характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон. 
           Перші макроекономічні дослідження іноземних капіталовкладень виникли в 40-х рр. ХІХ століття і належать англійцю Дж.Ст. Міллю. Аналізуючи чисельний фактичний матеріал, що відображав швидке зростання обсягів експорту капіталу з Англії в 30-40-і рр., Дж.Ст. Мілль дійшов висновків про: 
1) сприяння вивозу капіталу закріпленню товарної спеціалізації країн; 
2) регулюючий вплив вивозу капіталу на рівень норми прибутку в країні-експортері в напрямі його підвищення [19].

           Прискорені темпи зростання експорту  позичкового капіталу в другій  половині ХІХ століття підвищили  інтерес науковців до цієї  проблеми. Дослідженням вивозу капіталу  займались К. Маркс (Німеччина), Дж. Баркер (Англія), Б.Ф. Брандт (Росія). В їх працях стверджувалась думка, що економіці розвинених країн притаманна тенденція надлишкового заощадження, якій протидіє політика експорту капіталу, забезпечуючи відтік за її межі надлишкових ресурсів [19].

У першій половині ХХ століття шведський економіст Бертіл Олін визначив головний мотив міжнародного руху позичкових капіталів – норму  проценту: капітал експортується  з країни з нижчими процентними  ставками до країн з вищими процентними  ставками [19]. Разом з тим, Б.Олін виділив додаткові стимули, які впливають на збільшення чи зменшення масштабів міжнародного руху капіталів:

– митні обмеження (ускладнюють  експорт товарів і тим самим  стимулюють іноземні фірми до капіталовкладень з метою завоювання ринку;

• прагнення до географічної диверсифікації капіталовкладень.

Р. Нурксе, як і Б. Олін, безпосередньою причиною руху іноземних  інвестицій за межі державних кордонів вважав різницю в процентних ставках  на капітал у різних країнах. Однак  він довів, що це лише поверховий мотив, глибинні ж причини криються в умовах, які визначають цю різницю [19].

За умови стабільності пропозиції капіталу його рух між  країнами може бути зумовлений змінами  в обсягах виробництва. Якщо збільшення обсягів виробництва пов’язане  з капіталоінтенсивним розвитком (впровадження науково-технічних розробок, зміна методів виробництва), у країні підвищується попит на капітал, зростає рівень процентних ставок і, відповідно, країна імпортує зарубіжні капітальні ресурси. А експортерами капіталу будуть країни, у яких нижчий рівень капіталоінтенсивності виробництва. Ця модель Р. Нурксе призводить до висновків, протилежних тим, які належать Дж.Ст. Міллю: експорт капіталу пов’язаний не з процесом нагромадження в країні, а, навпаки, «витісненням» капіталу з більш працеємного виробництва [19].

Теоретичні надбання Р. Нурксе спроможні пояснити рух капіталу з Старого Світу до Нового в кінці XIX століття, а також загальновідомі і поширені в наш час явища відтоку коштів з країн, що розвиваються, до розвинених.

Датський економіст К. Іверсен показав, що внутрішній ринок капіталу кожної країни неоднорідний, в його межах можуть існувати певні варіації в процентних ставках, а також різні витрати на експорт капіталу за кордон. Цим він пояснював той факт, що одна країна може одночасно бути як експортером, так і імпортером капіталу. К. Іверсен сформулював висновок про те, що перелив капіталу з країни з нижчими процентними ставками до країни з вищими процентними ставками сприяє утворенню оптимальної комбінації факторів виробництва та збільшення сукупного національного доходу в обох країнах [19].

Теоретичні концепції  іноземного інвестування, які ґрунтуються  на мікроекономічному аналізі цього  процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв’язку з  бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.

Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер) [19]. У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв’язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:

• оригінальний продукт;
• оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;
• перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;
• сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів). 

Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста  на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції  для фірми-монополіста дуже важливо  втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв’язку з монопольним становищем фірми.

Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов’язує прямі капіталовкладення  з прагненням фірми захистити  свої інтелектуальні досягнення [19].

Концепція, яка має  назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну [19]. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.

Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні  чинники міждержавного руху капіталу пов’язуються науковцями з:

1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;

2) дією тенденції до  міжнародної рівноваги цін на  фактори виробництва та співвідношення  в забезпеченості факторами виробництва  в різних країнах;

3) дією тенденції до  монополізації економіки;

4) незбалансованістю  зростання відносної працеємності  та відносної капіталоємності  виробництва в різних країнах;

5)    ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;

6) вольовими рішеннями  владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2.

МІЖНАРОДНИЙ РУХ  ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

Міжнародний кредит –  це позика у грошовій або товарній формі, яка надається кредитором однієї країни позичальникові іншої  країни на умовах терміновості, повернення та виплати відсотків. Головною метою міжнародних кредитів є отримання максимального прибутку у вигляді відсоткового або підприємницького прибутку.

Суб'єктами Міжнародного кредиту є:

1. держава;
2. фірми (підприємства);
3. банки;
4. страхові компанії;
5. транснаціональні компанії;
6. державні установи (міністерства);
7. міжнародні організації;
8. група держав.

Іноземні позики класифікуються наступним чином: 
1) за призначенням: 
– комерційні – пов’язані із зовнішньою торгівлею товарами та послугами; 
– фінансові – призначені для закупівлі цінних паперів; 
– проміжні – надані для обслуговування мішаних форм; 
2) за видами : 
– товарні – надані експортерами покупцям: 
– валютні – кредити, які видаються банками в грошовій формі; 
3) за валютою позики: 
– у валюті позичальника; 
– у валюті кредитора; 
– у валюті третьої країни; 
– у міжнародних розрахункових валютних одиницях; 
4) за терміном надання : 
– надкороткострокові (до 3-ох місяців); 
– короткострокові (до 1 року); 
– середньострокові (до 5 років); 
– довгострокові (більше 5 років); 
5) за забезпеченістю: 
а) забезпечені – кредити під наявні товарно-супроводжувальні документи, нерухомість: 
– тверда застава – товарна маса заставляється на користь банку; 
– під заставу товару в обігу; 
– під заставу товару в переробці. 
б) бланкові – кредити, які видаються під зобов’язання боржника з умовою повернути у встановлений термін. 
У світовій практиці в сучасних умовах переважають фірмові, банківські та урядові кредити.