Міжнародна економіка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

 

Контрольна робота

З дисципліни «Международна економіка»

Варіант ІІІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ

Питання №1. Зовнішньоторговельна політика: сутність, напрям та інструменти.

Під зовнішньоторговельною  політикою держави розуміють  систему загальнодержавних заходів, спрямованих на оптимізацію торговельного  та платіжного балансів країни, досягнення сталого економічного зростання  та підвищення національної конкурентоспроможності на світовому ринку.

Залежно від масштабів  втручання державне регулювання  міжнародної торгівлі класифікують як:

• одностороннє — коли інструменти  державного регулювання використовуються урядом однієї країни без узгодження з торговими партнерами;

• двостороннє — заходи торгової політики узгоджуються з країнами-партнерами;

• багатостороннє — торгова  політика узгоджується та регулюється  багатосторонніми угодами.

Головними напрямами зовнішньоторговельної  політики держави виступають протекціонізм  і фритредерство.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку  від іноземної конкуренції шляхом використання інструментів тарифного й нетарифного регулювання.

Фритредерство — звільнення торгівлі та обмеження втручання держави в зовнішньоторговельну діяльність. У різні періоди економічного розвитку суспільства зовнішньоторговельна практика схилялась то до позиції протекціонізму, то до фритредерства. Прихильники фритредерства стверджували, що ефекти торгових обмежень мають короткотерміновий характер, а в довготерміновому періоді лише вільна торгівля приводить до раціонального розміщення та використання обмежених економічних ресурсів.

Теоретики протекціонізму —  навпаки, що їхня політика дає змогу  розвивати національну промисловість, збільшувати зайнятість ресурсів, стимулювати  сукупний попит, оптимізувати платіжний  баланс та захищати нові галузі національної економіки.

У сучасній практиці господарювання застосовуються заходи як протекціонізму, так і фритредерства. В умовах виникнення на національному ринку  товарного дефіциту держава віддає перевагу фритредерству, що сприяє збільшенню обсягів міжнародної торгівлі. Якщо на ринку виникає надлишок товарів  або існує необхідність підтримки національного товаровиробника, держава вживає протекціоністських заходів.

Сучасний розвиток протекціоністських тенденцій дає змогу виділити декілька форм протекціонізму:

• селективний — спрямований  проти окремих країн або товарів;

• галузевий — захищає  окремі галузі;

• колективний — здійснюється об’єднаннями країн у відношенні до країн, які до них не належать;

• прихований — реалізується заходами внутрішньої економічної  політики держави.

Отже, головними цілями зовнішньоторговельної  політики держави є сприяння збільшенню обсягів експорту, підвищенню конкурентоспроможності національної продукції на міжнародному ринку та обмеженню імпорту. Реалізація зазначених цілей можлива за рахунок використання відповідних інструментів тарифного й нетарифного регулювання, що да-ють можливість обмежувати імпорт або форсувати експорт(табл.1).

 

 

 

Таблиця 1. Інструменти зовнішньоторговельної політики

Методи	Інструменти торговельної політики	Регулювання
Тарифні	Митний тариф Тарифна квота	Імпорт Імпорт
Кількісні	Квотування Ліцензування "Добровільні обмеження"	Експорт Експорт Імпорт
Прихованого протекціонізму	Державні закупки. Технічні бар’єри. Податки та збори.	Імпорт Імпорт Імпорт
Фінансові	Субсидії Кредитування Антидемпінг	Експорт Експорт Експорт

Тарифні інструменти грунтуються на використанні митного тарифу. Нетарифні методи поділяються на кількісні (імпортна квота, ліцензування, “добровільні обмеження”), фінансові (експортні субсидії, кредитування, антидемпінг) та методи прихованого протекціонізму (державні закупки, технічні бар’єри, податки та збори).

Зміст, структура та напрями  зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими: 
•експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка); 
•мито і митні податки (елементи митного тарифу - товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків); 
•кількісні обмеження (види, контингенти, рівень); 
•нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо); 
•підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо). 
Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника - експортера тощо. 
Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельних економічних відносинах прийнято виокремлювати два типи зовнішньоторговельних політик – протекціоністську та ліберальну (рис. 1.1). 
Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante – торговець, купець) У.Стаффорд, Т. Мен, А. Серра (Великобританія), Г. Скаруффі, А. Монкретьєн (Франція), які обґрунтовували необхідність активного втручання держави в зовнішню торгівлю та господарське життя з метою захисту вітчизняної промисловості, купців торговців від іноземної конкуренції та вимагали цього від своїх урядів. Система протекціонізму, яка передбачала високе мито, адміністративне обмеження імпорту та фінансову підтримку молодих галузей 
 
національної економіки, була характерна для розвинутих країн у XVI—XVIIIст. За політики протекціонізму сформувалась промисловість Великобританії, стабільні позиції на світовому ринку посіли індустрії Німеччини, США, Франції та деяких інших країн. 
Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупованнями. Тому економічну, політичну організаційну сутність сучасного протекціонізму доцільно розглянути в контексті його основних форм (рис. 1.2).  
Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів і послуг, застосовує певну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження, в свою чергу, характеризуються ся певним рівнем (розміром) — мінімальним, середнім або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обґрунтованого протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Таким чином, обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами 
та імперативами національної безпеки, а з іншого — забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країни. Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі, як порівняно початковою точкою обґрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціонізму, так і вище неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньоторговельній політиці держави. 
Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від гр. autarkeia - самовдоволення) — політика відособлення, країни від економіки інших країн з метою створення замкнутого, національного господарства, що відзначається самозабезпеченням. Автаркія призводить до скорочення економічних зв'язків з іншими країнами, відмови від використання переваг міжнародного розподілу праці і формування замкнутої економіки. Політику автаркії важко здійснювати протягом тривалого часу внаслідок того, що відсутність зарубіжної конкуренції призводить до гальмування прогресивних структурних змін в економіці, науково-технічного прогресу, процесів підвищення якості та розширення асортименту продукції. Крім того, обов'язковою умовою автаркії є наявність на території країни різноманітних ресурсів, особливо палива та сировини, потенційна забезпеченість продовольством, а також підтримка населенням такої державної політики. У світовій практиці частіше зустрічається не повна, а часткова автаркія, тобто політика, спрямована на досягнення незалежності від зовнішніх поставок окремих товарів або послуг. Необхідність досягнення такої незалежності обґрунтовується, як правило, політичними і військовими аргументами. Незважаючи на те, що в чистому вигляді автаркія існувала тільки за натурального господарства в період докапіталістичних формацій, історичний досвід усіх країн показує, що обсяги і жорстокість заходів, регулюючих зовнішньоекономічну діяльність, перебувають у зворотній залежності від рівня і темпів соціально-економічного розвитку країн. 
Монополія держави на зовнішню торгівлю та інші види зовнішньоекономічної діяльності являє собою виключне право держави здійснювати зовнішньоекономічні зв'язки через соціально вповноважені на це органи (єдиним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності є держава). Державна монополія зовнішньої торгівлі була введена в радянській Росії Декретом про націоналізацію ЗОВНІШНЬОЇ торгівлі в 1918 p., а аналогічний принцип організації зовнішньоекономічних зв'язків — зафіксований у Конституції СРСР та конституціях інших соціалістичних країн. Такий рівень протекціонізму відповідав одночасно і вимогам централізованої системи управління народними господарствами соціалістичних країн, і їх політичним інтересам. 
Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час його інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання стосовно третіх країн, тобто за кількістю суб'єктів. Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. В таких випадках протекціонізм називається або наднаціональним (за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням), або колективним (за ознакою кількості суб'єктів протекціоністських заходів) чи просто протекціонізмом інтегральних угруповань.. Уразі застосування інструментів проктеціонізму одним суб’єктом — державою — протекціонізм набуває форми державного, або національного. 
За об'єктом захисту протекціонізм поділяється на селективний (захисний), наступальний (агресивний) і тотальний (суцільний)?^ 
Об'єктом захисту селективного протекціонізму є окремі (вибіркові) галузі національної економіки, що потребують захисту. До них традиційно в світовій економіці належать сільське господарство (існує навіть спеціальний термін — аграрний протекціонізм), сфера послуг, молоді галузі національної економіки. 
При наступальному (або агресивному) протекціонізмі захищаються не найменш розвинуті та уразливі виробництва і а, навпаки, ті галузі економіки, які за умов протекціоністських заходів здатні вже сьогодні або найближчим часом здійснити наступ (агресію) на відповідні світові товарні ринки.. Комбінацією, селективного і наступального є протекціонізм тотальний (суцільний), коли майже рівномірно захищаються всі галузі національної економіки. 
Історично першим і тривалий час основним інструмент протекціонізму в торгівлі був митний тариф (його структура, ставки мита, метод визначення країни походження товару тощо). Такий протекціонізм називається тарифним і в чистому вигляді в сучасних зовнішньоторговельних політиках майже не застосовується. Політика захисту внутрішнього ринку від іноземної" конкуренції може ґрунтуватися також на вжитті нетарифних заходів таких як ліцензування і квотування, «добровільне» обмежені експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, застосування високих імпортних податків і механізму імпортних депозитів адміністративних формальностей і технічних бар'єрів тощо. Такий тип протекціонізму буде називатися нетарифним. 
Нетарифними за походженням є ще два типи протекціонізмі неопротекціонізм і так званий прихований протекціонізм. Неопротекціонізм – це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) обмеження небажаного імпорту товарів. До неопротекціоністських, як правило, належать заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар'єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод. Про прихований протекціонізм доречно говорити тоді, коли важко відокремити заходи внутрішньої економічної політики від протекціонізму, тобто національні зарубіжні суб'єкти господарської діяльності ставляться в однакову ситуацію, але внаслідок різного рівня економічного розвитку країн, різниці в конкурентоспроможності товарів зарубіжними партнерами ці заходи сприймаються як протекціоністські. Засоби нетарифного, прихованого та неопротекціонізму ефективно використовують індустріально розвинуті країни, захищаючи внутрішні ринки від небажаного за асортиментом або обсягами імпорту товарів чи послуг з менш розвинутих країн. Зрозуміло, що жодна зовнішньоторговельна політика не може ґрунтуватися тільки на нетарифних заходах. На практиці кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних і нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів. За спрямованістю заходів протекціонізм можна поділити на два типи: 
обмежувальний (імпортний) — як система інструментів і методів прямого та непрямого обмеження імпорту; 
стимулюючий (експортний) — як система інструментів і методів відкритого та завуальованого стимулювання національного виробництва, особливо експортного. 
Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту і в теоретичному, і практичному планах завжди по питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачі чи виробників? Як споживачі громадяни країни, безуму заінтересовані в ліквідації митних бар'єрів, що дозволяє зі вати ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію і створювати зростання цін на товари вітчизняного виробництва, продуценти (виробники) вони заінтересовані в збереженні тих місць, існування яких визначається попитом саме на вітчизняну продукцію. Проте світова економічна історія довела - відкриті економіки ефективніші, ніж закриті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Питання №2. Глобалізація економіки  як тенденція світового ризику

Глобалізація світової економіки  складна, багатоаспектна проблема, що постійно породжує численні наукові  дискусії і тому на сьогодні вона не має простого і однозначного тлумачення. За цим поняттям переховується велика кількість явищ і одночасно протікаючих  процесів, а також проблем, які  торкаються всього людства і які  прийнято називати глобальними проблемами сучасності. Семантично це поняття  пов’язане з англійським словом “Globe” (земна куля), яке не залишає  шансів на існування іншим термінам іншого семантичного коріння типу “мировизация” (рос.) або “мондиалізація” (фр.). З  множини вимірювань поняття глобалізації можна виділити два найбільш очевидних.

1. Загальнопланетарний масштаб  інтернаціоналізації світової економіки  як логічний результат взаємодії  національних економік, які постійно  розширювались, коли ця взаємодія  набула вигляду транснационалізації,  тобто їх взаємного проникнення  і переплетіння.

2. Універсалізація або гомогенізація  економічного життя, яка під  впливом обміну знаннями, людьми, товарами, культурними цінностями  і т.п. все більш тяжіє до  єдиних стандартів, принципів і  цінностей.

Сьогодні термін “глобалізація” отримав виражене емоційне забарвлення. Одні вважають, що це корисний процес, що має ключове значення для розвитку світової економіки в майбутньому, і що він неминучий і необоротний. Інші ж відносяться до нього вороже, навіть зі страхом, вважаючи, що глобалізація веде до збільшення нерівності між  країнами й у їхніх межах, породжує загрозу зростання безробіття і  зниження рівня життя та служити  гальмом на шляху соціального  прогресу. Дуже важливо визначити  шляхи, що відкривають усім країнам  можливість користуватися плодами  процесу глоблізації, зберігаючи при  цьому тверезість в оцінці його потенціалу і ризиків.

Глобалізація справді відкриває  найширші можливості для всесвітнього розвитку, однак темпи її поширення  нерівномірні. Процес інтеграції у  світову економіку відбувається в деяких країнах швидше, ніж в  інших. У країнах, що зуміли досягти  інтеграції, спостерігаються більш  високі темпи зростання і скорочення бідності. Політика зовнішньої орієнтації принесла динамізм і процвітання  значної частини Східної Азії, цілком перетворивши цей регіон, який 40 років тому знаходився в числі  найбідніших у світі. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливості для розвитку демократії і просування вперед у рішенні  таких економічних питань, як захист навколишнього середовища і поліпшення умов праці.

На відміну від цього, для  багатьох країнах Латинської Америки  й Африки, що проводили в 70-і і 80-і роки ХХ століття політику внутрішньої  орієнтації, були характерні застій чи спад економіки, зростання бідності і високі темпи інфляції, що стали  нормою. У багатьох випадках, особливо в Африці, проблеми збільшувалися  через несприятливий розвиток зовнішніх  умов. Після того як ці країни змінили  свою політику, рівень їхніх доходів  почав зростати. В даний час  відбувається процес їхньої трансформації. Необхідно сприяти збереженню цієї тенденції, а не спробам переломити її, і це стане найкращим способом сприяння економічному зростанню, розвитку і скороченню бідності.

Кризи, що вибухнули в країнах  з перехідною економікою, у 90-і роки ХХ століття, із всією очевидністю  продемонстрували, що можливості, які  відкриваються глобалізацією не застраховані від небезпек, які пов’язані  з нестійким рухом капіталу, а  також із загрозою соціальної, економічної  й екологічної деградації, яка  породжується бідністю.

Економічна «глобалізація» являє  собою історичний процес, що є результатом  новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають  усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими  потоками. Іноді під ним мається  на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також  більш широкі культурні, політичні  й екологічні параметри.

У своїй основі глобалізація не таїть  нічого загадкового. Цей термін став широко використовуватися починаючи  з 80-х років ХХ століття у відповідь  на прогрес у технологічній області, що дозволив спростити і прискорити проведення міжнародних операцій, пов’язаних як з торговими, так і з фінансовими  потоками. Він означає поширення  за меж національних кордонів тих  же ринкових сил, що вже протягом багатьох сторіч пронизували всі рівні  господарської діяльності людей, будь то сільські ринки, промислові підприємства в містах чи фінансові центри.

Ринки сприяють зростанню ефективності завдяки конкуренції і поділу праці - спеціалізації, в результаті якої люди і країни можуть зосереджувати  свої зусилля над тим, що їм вдається найкраще. Глобалізація ринків відкриває  додаткові можливості для виходу країн на нові і більш широкі ринки  в усьому світі, а це означає розширення їхнього доступу до потоків капіталу, технологіям, більш дешевому імпорту  і більш широким експортним ринкам. Однак ринки не обов’язково є  гарантією того, що блага, принесені  підвищенням ефективності, дістануться  усім без винятку. Країни повинні  виявити готовність до проведення необхідної політики, а у випадку найбідніших країн може знадобитися підтримка з боку міжнародного співтовариства.

На думку ряду аналітиків, 100 років  тому глобалізація світової економіки  була нітрохи не меншої, ніж зараз. Однак на відміну від того часу сьогодні значно зріс ступінь розвитку і глибина інтегрованості комерційних  і фінансових послуг. Найбільш виразним прикладом цього є інтеграція фінансових ринків, досягнута завдяки  сучасним засобам електронного зв’язку.

Глобалізація економічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

Ø товарами;

Ø послугами;

Ø технологією;

Ø об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародний рух факторів виробництва:

Ø капіталу (у вигляді прямих іноземних  інвестицій);

Ø робочої сили (у вигляді стихійних  міграцій некваліфікованих і малокваліфіованих  робітників і у вигляді “відпливу  умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

Ø кредити (приватні, державні, міжнародних  організацій);

Ø основні цінні папери (акції, облігації  і інші боргові зобов’зання);

Ø похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);

Ø валютні операції.

При цьому співвідношення як між  цими трьома напрямами, так і різними  формами в рамках кожного з  них в останні роки істотно  змінюється.

Для початку варто зупинитись на короткому огляді чотирьох найголовніших  аспектах глобалізації.

Торгівля: у сукупності частки країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася з 19 відсотків у 1971 році до 39 відсотків у 2009 році. Однак має  місце глибоке розходження між  найбільшими регіонами. Наприклад, країни Азії з новою індустріальною економікою досягли високих показників, у той час як для Африки в  цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура  експорту країн. Істотно випереджальними  темпами йшов ріст експорту продукції  обробної промисловості. Частка первинних  продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і  сировина), виробництвом яких нерідко  займаються найбідніші країни, скоротилася.

Рух капіталу: служить ілюстрацією  явища, яке нерідко асоціюється  з процесом глобалізації, - різкого  зростання припливу приватних капіталів  у країни, що розвиваються, протягом більшої частини 90-х років ХХ століття. З графіка видно також, що а) цей  ріст відбувся після періоду особливо вираженого “пересихання” цих потоків  у 80-і роки, що б) чисті припливи офіційної  “допомоги” чи допомоги з метою  розвитку помітно скоротилися з  початку 80-х років і що в) структура  приватних потоків зазнала радикальних  змін. Найбільш важливою категорією стали  прямі іноземні інвестиції. Портфельні інвестиції і банківські кредити  також збільшилися, однак вони характеризувалися  більшою нестійкістю й особливо різко скоротилися слідом за фінансовими  кризами.