Формування ринку праці в Україні

Іншого підходу  до пояснення функціонування ринку  праці дотримують кейнсіанці і монетаристи. На відміну від неокласиків, вони розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної не рівноваги. Кейнсіанська модель (Дж. М. Кейнс, пізніше Р.Гордон і ін.), зокрема, виходить з того, що ціна заробітної плати жорстко фіксована і звичайне не змінюється убік зменшення (цей елемент моделі ніяк не доводиться, а просто приймається як безумовний факт). Оскільки ж ціна заробітної плати не є регулятором ринку, він (регулятор) повинний бути привнесений ззовні. Його роль приділятися державі, що, зменшуючи чи збільшуючи сукупний попит, може ліквідувати дана нерівновага. Так, знижуючи податки, держава стимулює ріст попиту і споживання. Це, у свою чергу, приводить до зростання виробництва і зайнятості. Таким чином, попит на робочу силу по цій моделі регулюється не коливаннями ринкових цін на працю, а сукупним попитом, інакше - обсягом виробництва. Кейнсіанці вважають неспроможними твердження класиків про те, що фірми будуть інвестувати більше, якщо домогосподарства підвищать рівень заощаджень, тому що суб'єкти заощаджень і інвестори є різними групами людей і рішення приймають також роздільно. Ставка відсотка також не є єдиним чинником, тому що більш важливим є норма прибутку, що фірми очікують одержати від інвестицій. Під час спаду виробництва надії на прибуток настільки примарні, що рівень інвестицій буде низьким, а можливо буде ще і падати, незважаючи на значне зниження ставки відсотка. Позиція кейнсіанців полягає в тому, що плани заощаджень і інвестицій не відповідають один одному, і тому можуть відбуватися коливання загального обсягу виробництва, доходу, зайнятості і рівня цін, тому що кількість зроблених товарів і послуг і відповідно рівень зайнятості знаходяться в прямої залежності від рівня загальних, чи сукупних, витрат. У монополістів-виробників, що домінують на ринках багатьох головних продуктів, є і можливість і бажання протистояти зниженню цін на продукцію в умовах падіння попиту. Та й на ринках ресурсів сильні профспілки витримують тверду лінію проти зниження заробітної плати. Тільки коли заплановані інвестиції і заощадження рівні, рівень чистого національного продукту буде стабільним, чи рівноважним, інакше виникає безробіття й інфляція (а повна зайнятість є скоріше випадковістю, а не закономірністю)[13,20].

Представники  школи монетаристів виходять із твердої структури цін на робочу силу і, більш того, з передумови односпрямованого руху. 
Монетаристами вводиться поняття деякого природного рівня безробіття, що відбиває структурні характеристики ринку праці, що робить ціни на ньому не гнучкому, перешкоджаючому нормальному його функціонуванню, що збільшують його нерівновагу і, стало бути, безробіття. На думку представників даної школи, для, наприклад, американського ринку праці такими негативними факторами, що підсилюють ринкову нерівновагу, є встановлення державою мінімального рівня заробітної плати, сильні позиції профспілок, відсутність усієї необхідної інформації про наявність вакансій і резервної робочої сили. Для зрівноважування ринку вони пропонують використовувати інструменти грошово-кредитної політики. Мова, зокрема, йде про необхідність використовувати важелі дисконтної ставки Центрального банку, розміри обов'язкових резервів комерційних банків на рахунках центрального банку, що дозволить, зокрема, стимулювати інвестиційну і ділову активність і в такий спосіб збільшити зайнятість у країні[16].

У марксистській  економічній теорії ринок праці  визначається як ринок особливого роду. Його відрізняє від інших ринків різниця товару “робоча сила”  і фізичного капіталу. Якщо робоча сила в процесі праці створює вартість, то всі інші види ресурсів лише переносяться на нову вартість самою працею. Це кардинально відрізняє робочу силу від всіх інших ресурсів, забезпечує її ключове значення в суспільному виробництві. Крім того, марксисти думають, що ринок робочої сили, хоча і підкоряється загальним ринковим закономірностям, має істотні особливості, оскільки сама робоча сила як суб'єктивний фактор виробництва, будучи товаром, може в той же час активно впливати на співвідношення попиту та пропозиції[3].

Кожний з перерахованих  підходів не дає абсолютно адекватної картини механізму функціонування ринку робочої сили, однак їхній  комплексний аналіз відбиває практично  усі відомі аспекти сучасного  життя.

Можна сформулювати правило оптимізаційного наймання для фірми у такий спосіб: розширювати масштаби зайнятості, поки гранична прибутковість праці вище рівня зарплати; скорочувати чисельність зайнятих, як тільки гранична прибутковість упаде нижче рівня зарплати. Таким чином, чисельність зайнятих оптимальна, якщо виконується умова:

Зарплата = гранична прибутковість праці

Зовсім конкурентна  фірма максимізує прибуток, установлюючи чисельність працівників на рівні, при якому зарплата дорівнює граничної  цінності праці.

На значному проміжку часу фірма, змінюючи капітал, разом з тим змінює й обсяги праці, на які пред'являє попит Чим більше устаткування й інших видів фізичного капіталу використовує фірма, тим більше капіталу використовує кожен працівник і тем вище величина граничного продукту праці при даній чисельності працівників. Це збільшення продуктивності праці підвищить попит на працю для кожного рівня зарплати[24,26].

Пропозиція робочої  сили

Зробимо допущення, що на пропозицію праці не впливають  профспілки; між робітниками існує  вільна конкуренція на наявні місця. Крива пропозиції конкретного виду праці буде плавно підніматися, відбиваючи той факт, що при відсутності безробіття фірми, що наймають, будуть змушені платити більш високі ставки заробітної плати, щоб одержати більше робітників. Це відбувається тому, що фірми повинні залучити цих робітників з інших галузей і місцевостей, з різних посад. У визначених границях у робітників маються альтернативні можливості вибрати місце роботи, тому що вони можуть працювати в іншій галузі, або в тій же галузі, але в іншій місцевості.

В умовах повної зайнятості група фірм на даному конкретному  ринку праці повинна платити  усе більш і більш високі ставки заробітної плати, щоб залучити даний  вид праці з цих альтернативних місць роботи. Більш того, високі заробітні плати також необхідні для стимулювання пошуку роботи тими, хто ще не входить до складу робочої сили[4,22].

Ринок праці  в економіках перехідного періоду (до цього типу відноситься економіка  України) володіє своїми характерними рисами.

Тут ріст безробіття розширює границі вибору роботодавців, що одержує можливість диктувати свої умови, особливо коли це стосується мало і не кваліфікованої праці.

Парадокс полягає  в тім, що рівню кваліфікації працівників  не відповідає розмір одержуваної заробітної плати. Так, у галузях, що мають більш кваліфікованих працівників, у тому числі утворенні, культурі, мистецтві, охороні здоров'я, середньомісячна номінальна заробітна плата нижче середнього українського рівня. Невідповідність зарплати рівню кваліфікації веде до відтоку кадрів з цих галузей, покликаних сприяти науково-технічному і культурному прогресу країни.

Звуження сфери  застосування кваліфікованої праці, зменшення  його оплати, вивільнення фахівців з наукомістких галузей, руйнування інтелектуального потенціалу країни відбуваються одночасно з неухильним фізичним і моральним старінням техніки, скороченням інвестицій в основний капітал, деіндустріалізацією національного господарства. Причини того, що відбувається, є у відсутності повноцінного конкурентного середовища, у невиправданому ослабленні позицій держави. У результаті ціна праці виявилася як би поза ринком. Порушення функції ринку, у тому числі у відношенні ціноутворення, викликано монополізмом роботодавців, що диктують умови наймання, зацікавлених у заниженні як ціни робочої сили, так і цін на інші первинні виробничі ресурси. Дешевина робочої сили, будучи джерелом додаткового прибутку монополістів, дозволяє заощадити на витратах і встановлювати демпінгові ціни на кінцеву продукцію, товари, послуги на зовнішньому ринку[19].

Розрив між ціною робочої сили, що складається на українському ринку праці, і її реальною вартістю, а також рівнем оплати аналогічної праці в розвитих країнах обумовлений тим, що переважна частина витрат на відтворення робочої сили в умовах командно - адміністративної економіки компенсувалася за рахунок суспільних фондів споживання.

Для подолання  руйнівної диспропорції між ціною  робочої сили і цінами інших факторів виробництва пропонуються різні  міри. Найбільш проста - величини зарплати з урахуванням росту продуктивності праці і приросту ВВП. Але випереджальної динаміки оплати праці недостатньо для встановлення прийнятного співвідношення між фондом оплати праці і ВВП.

Закладені в  прогноз траєкторії повільного нарощування  ВВП, продуктивності праці, капітальних  вкладень не створюють передумов для прискорення росту оплати праці. Зниженню ціни робочої сили сприяють заміщення грошових виплат натуральними, ріст схованого безробіття[6].

Висловлюється також думка, відповідно до якої доцільно шляхом господарського маневрування змінити структуру доходів населення, збільшивши в тому числі оплату праці за рахунок скорочення бюджетних дотацій населенню (на житлово-комунальні послуги і т.п.), стимулювання дрібного підприємництва. Однак потенційний працівник, пропонуючи свою робочу силу на ринку праці, максимізує її корисність як у грошовому, так і не грошовому вираженні поряд з іншими умовами наймання, тобто даний підхід проблеми не вирішує.

Наслідку державного регулювання ціни робочої сили, а  також вимоги профспілок, спрямовані на підвищення зарплати і гарантій зайнятості, неоднозначні. З одного боку, це підсилює соціальну захищеність найманих робітників і зменшує диференціацію доходів населення. З іншого боку -штучне створення більш сприятливих умов для окремих підприємств визначає недосконалість конкуренції на ринку праці. Унаслідок цього втрачається безпосередня залежність попиту та пропозиції на робочу силу від динаміки заробітної плати. Це підтверджує зіставлення середньомісячної номінальної заробітної плати в найважливіших галузях російської національної економіки з її середнім рівнем[3,8].

Сформована структура  оплати праці на підприємствах основних галузей української економіки  свідчить про перевагу фіксованих елементів  у виді оплати по тарифних ставках, окладам, відрядним розцінкам (47,5%),виплат у рамках районного регулювання оплати праці (14,2%). З ростом номінальної і реальної зарплати відповідне збільшення витрат за допомогою цін перекладається на споживача, що робить вітчизняні товари, продукти, послуги неконкурентоспроможними[17,22].

Приведення у  відповідність з дійсною вартістю робочої сили основного її елемента - заробітної плати - може бути досягнуте  насамперед за рахунок застосування більш гнучких форм оплати праці, що адекватно реагують на ринкові  зміни, зменшення частки фіксованої оплати праці і відповідного збільшення винагороди за результатами господарської діяльності, розширення участі працівників у розподілі прибутку, а також організаційного спрощення і здешевлення апарата керування ( ДОДАТОК А) [2,19,30] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3 Структура та моделі ринку праці.

Досліджуючи механізм функціонування ринкової економіки, виходять із того, що робоча сила як сукупність фізичних і духовних здібностей людини є товаром, який реалізується на ринку  праці. Виробничі відносини купівлі-продажі на вільній купівлі-продажу робочої сили є ринковими відносинами .

Ринок праці, складова частина ринкової економіки являє  собою механізм узгодження інтересів  працедавців (пред'явників попиту на працю) і найманої робочої сили (продавців  робочої сили). Більш загально ринок праці є виразом конкретних систем суспільної організації найманої праці в умовах товарно-грошових відносин і забезпечує функціонування ринкової економіки на засадах дії закону попиту і пропозиції. Головними складовими частинами ринку праці є сукупна пропозиція (Пр), що охоплює всю найману робочу силу з числа економічно-активного населення, і сукупний попит (П) , як синонім загальної потреби економіки в найманій робочій силі. Ці складники у своїй єдності визначають місткість сукупного ринку праці , або ринку праці в широкому розумінні. (П * Пр). Сукупний ринок праці можна сегментувати за рівнями і суб'єктами управління. Виділяються загальнонаціональний ринок праці, регіональні (в розрізі адміністративно-територіальних утворень) і локальні ринки праці (у розрізі підприємств і організацій). Графічно структура сукупного ринку праці подана на Рис. 3.2.  

Рис. 3.2. Сукупний ринок праці.

В кожний момент часу основна частина сукупної пропозиції і попиту на працю задоволені, що і забезпечує функціонування суспільного виробництва. Менша його частина в міру природного і механічного руху робочої сили і робочих місць - вибуття людей з працездатного віку і вступу в працездатний вік, звільнень і переходів на нове місце праці, вибуття і введення робочих місць - виявляється вільною (вакантною) і потребує поєднання пропозиції і попиту. Ця частина сукупного ринку праці відповідає цьому поняттю в вузькому розумінні, тобто поточному ринку праці , місткість якого визначається кількістю вакансій і кількістю осіб, що зайняті пошуком роботи[12,26].

Перетин множин сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці відповідає задоволеному попиту на сукупному ринку праці (ЗП = П * Пр).

Основна функція  поточного ринку праці полягає  в забезпеченні через сферу обігу перерозподілу робочої сили в народному господарстві між галузями і сферами виробництва і забезпеченні роботою незайнятого в даний момент населення.