Економічна теорія, макроаналіз і обґрунтованість економічної політики

      Відповідно  до цих двох ліній вивчення економічних  явищ і процесів, складаються дві  концепції у трактуванні основоположної проблеми економічної теорії – вартості. При цьому функціональний підхід спирається на маржиналізм,  який визначає вартість граничною корисність блага. У свою чергу, сутнісний (логіко-історичний) аналіз ґрунтується на трудовій теорії власності. В сучасних умовах обидва напрями представлені розгалуженими системами теоретичного знання. Однак обидва вони перебувають у кризі, виявившись не здатними відповісти на виклики часу і потребуючи істотного оновлення.

      Втім, усвідомлення обставини, що основою  цієї кризи є відсутність адекватного розуміння базисного відношення –вартості – немає. Більше того, такій проблемі взагалі не приділяється увага. У реальності панують суто функціональні, інструментальні підходи, які будуються на тому, що не важливо розуміти, що це таке, важливо знати, як це працює і як його можна використати. Як правило, у західних підручниках з економічної теорії «економікс» взагалі відсутнє визначення вартості, і тим більше – її розгорнутого обґрунтування, а визначення інших основоположних  категорій даються у функціональному ключі. Для прикладу можна взяти популярний і багаторазово виданий в Росії та в Україні підручник з економікс, наприкінці якого наведено словник понять і термінів. Там взагалі немає поняття «вартість», але зате є поняття «вартість грошей», яке визначається як кількість товарів і послуг, яку можна обміняти на одиницю грошей (долар); купівельна спроможність грошової одиниці; величина, зворотна рівню цін. Таким чином, запитання «що таке вартість?» взагалі не обговорюється, воно залишається непоміченою, прихованою таємницею, а поняття «вартість грошей» зводиться до зовнішнього, функціонального прояву – мінової вартості.

      Поняття «гроші» , яке реально пов’язане  з вартістю і без неї не існує, при такому (що ігнорує вартість) підході може буте визначене лише функціонально. Тому не дивно, що в західних підручниках панують функціональні визначення грошей. Так, К.Р, Макконнелл і С.Л. Брю пишуть, що гроші – це ті, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші. С.Фішер, Р.Шмалензі вважають ключовим у визначенні грошей їх платіжну функцію,тобто гроші – загальновизнаний засіб платежу, який приймається в обмін на товари і послуги, а також при сплаті боргів.

      Подібні функціональні підходи і теорії можуть добре «працювати» в розвинутому суспільстві, яке стабільно функціонує. Якщо ж суспільство потрапляє у кризову ситуацію або починає динамічно змінюватися, то в цих умовах вони виявляють свою неспроможність.

      Недоліки  визначення базового поняття «вартість» уже виявляються у реальному житті – у проблемах випромінювання ВВП, бухгалтерського обліку і аудиту, адекватності оцінки стану фірм, економічного прогресу суспільства тощо. ВВП виражає вартість, створену в суспільстві за певний період, у такий спосіб, що запитання про те, що таке вартість. Залишається незрозумілим. Застосування показника ВВП для оцінки реального стану багатства суспільства вже тепер викликає проблеми і одночасно спроби подолання його недоліків. В Україні, наприклад, помічено, що теплі зими призводять до того, що споживається менше тепла, і галузі, пов’язані з його виробництвом, дають менше продукції, що, усвою чергу, викликає скорочення ВВП. Складається дивна ситуація: у суспільстві заощаджено ресурси, поліпшилося становище людей, а ВВП демонструє падіння виробництва, що означає негативний результат і падіння добробуту народу. В сучасних умовах недоліки ВВП як оціночного показника розвитку суспільства викликають дожиття інші, більш інтегральні показники. Так, індекс людського розвитку включає три типи характеристик: середньої тривалості життя, рівня грамотності дорослого населення і рівня життя, оціненого через ВВП на душу населення ПКС.

      З недоліками визначення вартості пов’язані  неадекватні оцінки вартості бізнесу, підприємств, обліку тощо, які призводять до кризових явищ. Дж. Штігліц, наприклад, зазначає, що виникнення «мильних бульбашок», маніпуляції звітністю, скандальні банкрутства та ін. пов’язані з труднощами в оцінці вартості компанії та її активів, уведені в обліку, особливо в умовах бурхливого розвитку Нової економіки, в якій визначну роль відіграють нематеріальні активи, що погано піддаються нормальним оцінкам. Це саме виявляє, що проблема вартості своїх основоположних моментах пов’язана з економічним часом і з його просторовою локалізацією (наприклад, майбутні доходи як основа капіталізації у даний час і в даній точці економічного простору).

      У майбутньому належить переосмислити  вихідний пункт економічної теорії – вартість – як певну форму  просторової локалізації економічного часу, яка дозволяє розглядати її маржинальну  і трудову інтерпретації як  окремі випадки буття економічного простору-часу, що відкриває принципово нові можливості в теоретичному відтворенні системи господарювання та її практичному вдосконаленні.

      Природознавство вже давно оперує поняттям «простір-час», у якому, здавалося б, незалежні та самостійні характеристики перетворюються на різні виміри єдиної реальності. У дослідження економічної дійсності поняття «простір» і «час» завжди використовувались досить активно, але переважно у традиційному, буденному значенні. Проте сама економічна діяльність, в основі якої історично лежить праця людини, одвічно є способом взаємоперетворення часу і простору на особливі соціально-економічні форми буття.

      У процесі трудової діяльності людина освоює природний простір, витрачаючи на це час своєї життєдіяльності та створюючи особливі трансформи економічного простору-часу. Ці трансформи додають природну обмеженість простору і часу. Найрозвинутішою трансформою  економічного простору-часу  є вартість.

      Відповідно  до трудової теорії, вартість  являє собою затрати суспільно необхідного часу праці, втіленої   в товар. Це є час, який став простором товару, або простір, який виміряний часом і складається з нього. Проте збіг економічного простору-часу з природним простором товару і фізичним часом праці має історичний характер. У міру того, як праця перестає бути головним фактором виробництва речового багатства, час відтоворення блага відособлюється від часу праці, а просторове буття часу  виділяється з природного простору товарного світу. Початково цей рух пов'язаний з виникненням грошей як особливого товару, в тілі якого концентрується економічний простір-час, але потім, з переходом через знакову до ідеальної форми вартості, економічний простір-час набирає чистої, ідеальної форми. Це є час, хоч і локалізований упросторі, представленому товарним світом, але абсолютно рухливий, не пов'язаний обмеженістю просторових форм, а здатний миттєво змінювати свою просторову локалізацію (тобто, в умовах кризи мільярдні багатства моментально переміщуються з континенту на континент).  

      Таким чином, вартість являє собою соціально-економічну форму єдності простору і часу. Це стає зрозумілим в сучасному суспільстві, де рух вартісного багатства відособився від його матеріально-речових форм, але з самого початку час соціальної життєдіяльності людини є простором її власного розвитку. І таке прогресуюче відношення виявляється у різноманітних історичних формах. Врешті-решт усе коштує людині життя, точніше часі її соціальної життєдіяльності,який дістає вираження у різних формаї речового, діяльного і духовного багатств.  

      3.2. Економічна теорія добробуту 

      Теорія  добробуту була завжди популярною,  інколи вона зводилась у ранг соціальної політики урядів, але ніколи не була абсолютно визначеною і до сьогоднішнього дня вимагає ґрунтовних досліджень, які б дозволили: чітко встановити параметри та умови досягнення добробуту; зв’язати між собою проблеми та цілі економічного зростання і добробуту суспільства; показати шляхи реалізації цілей добробуту через конкретні господарські механізми; визначити перспективи рішення цих проблем в умовах глобалізації.

      До  причин неспроможності теорії добробуту  відносять такі:

1. Певне ігнорування загальнонаукових підходів до аналізу соціальних систем, що, з одного боку, не сприяє вивченню багаторівневої системи економічних інтересів та не зобов’язує вивчати соціальні проблеми у взаємозв’язку із культурними, національно-історичними, психологічними,    демографічними, соціально-політичними, інституційно-правовими та іншими характеристиками, а з іншого – не дає можливості відійти від лінійних підходів у поясненні соціально-економічних змін.
2. Зосередження на окремих проблемах забезпечення суспільного добробуту, переважно на вивченні ролі держави або ринку у розв’язанні соціальних проблем.
3. Для пояснення динаміки добробуту використовується низка узагальнених соціально-економічних показників, які не дають можливості визначити і порівняти якісні оцінки життєвого рівня та добробуту населення.
4. У 90-х роках ХХ століття економічна теорія виявилась не спроможною передбачити та пояснити закономірності трансформації соціально-економічних процесів.
5. Зміна підходів до вивчення соціальних проблем часто забезпечувала попередні доробки вчених, які раніше вважалися «фундаментом» цих теорій. Відсутність такого «фундаменту», як зауважує В. Полтерович, зумовлює нестійкість теоретичних конструкцій.

        В. Полтерович цілком справедливо доводить, що, на жаль, найбільш загальні результати економічних досліджень у певній мірі негативні, бо у науці не існує в достатній мірі визначених закономірностей подальшого розвитку соціально-економічних процесів. Це стосується і теорії добробуту. Часто емпіричні дані позитивного аналізу показують, що попередньо визначені закономірності не підтверджуються, а заперечуються. Конкретні результати досліджень свідчать про неспроможність попередніх гіпотез, на які спираються дослідження хоча допускаємо, що в соціальних процесах (особливо в періоди нестійкості) такі висновки самі по собі стають закономірністю.

      Теорія  добробуту стосується вивчення методів  організації господарської діяльності, спрямованих на максимізацію багатства. Її прийнято відносити до нормативної  економіки, бо істинність цього поняття  важко перевірити емпіричними  методами. Як правило, поняття «нормативна економіка» та «теорія добробуту» ототожнюються, коли аналіз стосується конкретних з оцінкою привабливості урядових рішень. Нормативна економіка здійснює оцінку ефективності різних рішень і пропонує нові, які краще відповідають певним цілям. Головна проблема – вивчити критерії добробуту та визначити, хто має приймати рішення, що впливають на добробут. У  теоріях добробуту часто виникали суперечності через не спроможність у повному обсязі простежити наслідки урядових програм, а також через розбіжності в поглядах на природу економіки, в поглядах на цінності та цілі.

        А. Сміт (1723-1790) ставив добробут у залежність віл продуктивності суспільної праці та її пропорційним потребам споживачів, вважаючи джерелом добробуту зарплату, прибутки, ренту, а їх величину – від «… загальних умов суспільства, від його багатства або бідності, від його процвітання, застою чи занепаду, і частково залежно від особливостей природи того чи того застосування праці чи капіталу ». На  думку Дж. Бентама (1748-1832), добробут визначається щастям найбільшої кількості людей. У його концепції людина є виключно споживачем, причому спрямованим на негайне задоволення потреб. Чим більше щасливих людей, тим більший добробут. Така арифметика щастя була заснована на положенні про те, що всі люди мають ідентичні функції корисності доходу.

      А.Пігу у праці «Економічна теорія добробуту» (1932) уперше використав поняття показників суспільного (економічного) добробуту. У поняття індивідуального добробуту  він включав показники якості життя - умови довкілля, відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне обслуговування тощо. Він вважав, що оптимум добробуту можливий лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів та розподілу доходів (оскільки вирівнювання доходів максимізує суму корисності в суспільстві), й підкреслював, що економічний добробут жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки він включає такі елементи, як оточуюче середовище, взаємовідносини між людьми, місце в  суспільстві, житлові умови, громадський порядок. А.Пігу приділяв значну увагу перерозподілу доходу від багатих до бідних – трансферту доходів.

      Відомий англійський інституціоналист  Дж.А. Гобсон (1858-1940) суть добробуту бачив у індивідуальному здоров’ї, гармонії фізичної та духовної діяльності. Дж.М. Кейнс (1883-1946)  був упевнений, що рівень добробуту визначає держава, впливаючи на рівень зайнятості ресурсів та розмір національного доходу. Він ввів у науку поняття ефективного попиту, який вважав головною умовою зростання національного доходу і зайнятості.

      Отже, усі названі вчені розглядали добробут як суму кількісних, таких, що піддаються виміру, корисних для всіх індивідів і для суспільства. Відповідно, оптимальним вважався такий  перерозподіл ресурсів, який максимізував добробут. Вони ігнорували проблему про порівняння корисності для різних людей, а також не вивчали питання про порівняння різних оптимумів, пов’язаних з різним розподілом доходів.

      Подолати  кризу економічної теорії, породжену  природним відставанням теоретичної думки від істотних динамічних змін у реальному економічному світі, який глобалізується, можливо лише на основі глобального економічного синтезу, який би увібрав усе різноманіття теоретичних аспектів аналізу предмета, підходів і конструкцій, які відтворюють різні фрагменти економічного простору-часу, і надав їм нової інтегральної якості. Це буде всезагальна теорія економічного простору-часу розроблена на основі інституційного не(о)класичного синтезу, який вбере попередні теорії (граничної корисності, трудової вартості, раціонального вибору, досконалості конкуренції, ринкових структур, трансакційних витрат, інституційної еволюції тощо) як окремі випадки загальної економічної теорії, що базується на інституційно зумовленому виборі та інституційній конкуренції.