Державне регулювання банківської системи

У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняються ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств, державні банки акціонуються, а точніше приватизуються персоналом банків та великими клієнтами [7,С.76].

2-ий етап – 1992–1993 рр. – виникнення банків «нової хвилі».

На цьому етапі з різних бюджетних та позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків. Ці банки починали своє становлення з «нуля»: офісні приміщення, грошові сховища, системи охорони і сигналізації, локальні комп’ютерні мережі, телекомунікації та інше придбавалися за власні кошти, що оподатковувалися [12, С.52]. У комерційних банках спостерігалося подальше зменшення частки “міністерського” капіталу, що було спричинено постановою КМУ “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів”. Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів буде одержувати дивіденди по акціях, що належать іншим міністерствам. Це почало не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків [7,С.76]

У цей же час спостерігалося масове народження дрібних “кишенькових” банків. Значна частина їх мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції 1992-1994рр., використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. Протягом цього періоду здійснено демонополізацію банківської системи, забезпечено її функціонування на дворівневій основі. На кінець 1993 pоку у книзі реєстрації вже 211 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків [12, С.52].

3-й етап – 1994–1996 рр. – перші банкрутства.

Активізація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних баків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Запроваджена система регулювання діяльності банків. Ці банки не були готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства. Процес масового банкрутства банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників[7,С.77-78].

Тоді банківська ситема перебувала в стані стагнації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду [28,С.29].

4-й етап – 1996–2000 рр. – стабілізація банківської системи та впровадження національної валюти – гривні.

Для цього етапу є характерною боротьба НБУ з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ. На цьому етапі виділяють період до і після кризи 1998 р., пов'язаний з дефолтом у Росії. Наслідки цієї кризи призвели до девальвації гривні, що, у свою чергу, вплинуло на знецінення банківського капіталу, зниження прибутковості активів та до масового відпливу депозитів фізичних осіб із банківських рахунків в обмін на іноземну валюту [7,С.78-79].

5-й етап – 2000–2004 рр. – удосконалення банківської системи.

У цей період відбувається поступова стабілізація курсу гривні, проведення виваженої грошово-кредитної політики, зростання стійкості кредитної системи, поступовий перехід від монетарних методів управління економікою до ринкової трансформації та структурного реформування, удосконалюється нормативно-правова база [36, С.106]. Зокрема, у 2000 році був прийнятий новий Закон України «Про банки і банківську діяльність», який визначив структуру банківської системи (перший рівень – НБУ, другий рівень – інші банки) і врегулював основні засади створення і ліквідації банків, також визначив порядок здійснення нагляду за комерційними банками і застосування заходів впливу. Уперше передбачено поділ банків за територіальною ознакою, цілями створення і мінімальними розмірами статутного капіталу [7, С.81]. У 2001 році створено орган гарантування депозитів в Україні на підставі Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001р. Основним завданням фонду стало забезпечення розміщених у банках вкладів фізичних осіб та, у випадку банкрутства банку, відшкодування коштів за їх вкладами, що водночас, сприяє стабільності банківської системи [36,С.106].

6-й етап – 2005–2007 рр. – поглинання українських банків іноземним капіталом.

Починаючи з 2005 року, спостерігається стійкий інтерес до української банківської системи з боку іноземних банків. Українські банки сподіваються мати доступ до недорогих, порівняно з внутрішніми, фінансових ресурсів та отримати підтримку іноземних власників. У той же час іноземні банки зацікавлені у виході на український ринок, адже дохідність українського ринку значно перевищує показники економічно розвинених країн світу, а надійність української банківської системи на фоні економічного зростання України не викликає сумнівів.

Банківський сектор України визнано інвестиційно найпривабливішою галуззю. Іноземні експерти пояснюють підвищену цікавість іноземних банків до України бідністю українських громадян – населення багатших країн такої гострої проблеми в кредитах не має.

Частка іноземного капіталу в банківській системі України з початку 2005 року до кінця 2007-го зросла з 9,6 до 35%. Кількість банків з іноземним капіталом за той час збільшилась з 19 до 47 банків, у тому числі зі 100%-ним іноземним капіталом - із 7 до 17 [7, С.82-83].

Крім того, упродовж цього періоду почала відновлюватися довіра населення до банківської системи та національної валюти, про що свідчить залучення значного додаткового обсягу депозитів з одночасним поліпшенням їх строкової структури. Зростанню довіри до банківської системи України сприяло підвищення дієвості системи страхування депозитів населення [36, С.106].

7-й етап – 2-ге півріччя 2008р.–2009 рр. – період світової фінансової кризи.

Починаючи з 2-го півріччя 2008 року, через несприятливий розвиток процесів у світовій економіці, що проявився у погіршенні кон'юнктури на зовнішніх ринках, зменшенні інвестиційного та споживчого попиту, в Україні почали спостерігатися кризові явища в економіці загалом та банківському секторі зокрема [36, С.107].

Світова фінансова криза призвела до кризи ліквідності у банківському секторі України. Останні кілька років банки активно розвивали кредитування населення (іпотечні, авто-, споживчі кредити) за рахунок залучених з-за кордону коштів. Проте в умовах, коли закордонні банки згорнули свої кредитні програми (а це були змушені зробити більшість банків, що постраждали від іпотечної кризи в США), опинилися перед загрозою кризи ліквідності. По-перше, для повернення закордонних кредитів банки змушені були перекредитовуватися за значно вищими ставками, а по-друге, нові залучені з-за кордону кошти теж стали значно дорожчими. У результаті, ставки на іпотечні кредити зросли на 15-7%, крім того, були значно посилені вимоги до фінансового стану позичальників. НБУ, щоб запобігти можливій фінансовій кризі в Україні, значно посилив вимоги до резервування за кредитними операціями, що теж призвело до подорожчання кредитів [17].

Нестабільна ситуація з національною валютою і доларом спричинила відплив коштів з банківської сфери. За даними Національного банку України, обсяг депозитів на 01.01.2009 р. становив 359,7 млрд грн. За 2008 рік темпи зростання депозитів становили 126,7 проти 152,7% на кінець грудня 2007 року. У січні 2009 року відплив депозитів з українських банків становив 21 млрд грн. Цей факт є прямою ілюстрацією недовіри до банків [16].

Очікуваний обвал ринку нерухомості, зниження цін на товари, які становлять основу українського експорту, і падіння курсу гривні негативно позначилися на спроможності позичальників виконувати свої зобов’язання. З уповільненням темпів зростання кредитування (за перших сім місяців 2008 р. обсяг кредитування юридичних осіб зріс на 22,4%, а фізичних - на 27%, проти, відповідно, 63 і 98% за 2007 рік) частка проблемних кредитів лише збільшувалась [36, С.107].

8-ий етап – з 2010 р. – післякризовий період.

В умовах скорочення експорту, гострої недостатності іноземної валюти і девальвації гривні надані кредити в іноземній валюті стали головним генератором широкої масштабної банківської і економічної кризи в Україні.

Для підтримки ліквідності і платоспроможності банків Національним банком України були надані кредити рефінансування (переважно великим банкам) на суму понад 120 млрд. грн. З метою відновлення діяльності банків Урядом були виділені кошти на рекапіталізацію банків Укргазпром, банк “Київ”, Родовід банк, на суму 17 млрд. грн. Однак це вливання коштів не призвело до  відновлення діяльності банків, а стосовно банків «Родовід банк» і «Надра», то у них до цього часу діє тимчасова адміністрація.

Слід відзначити, що процес рефінансування і рекапіталізації банків був непрозорим, проводився за відсутності чітких методик оцінки стану банків та критеріїв їх відбору, і це ще більше поглиблювало недовіру суспільства до державних органів влади.

Післякризовий стан національної банківської системи, можна оцінити наступним чином:

- банківською системою досягнута хитка рівновага. Будь-яка необережна дія, зокрема з боку регулятора, може викликати поновлення панічних настроїв та поглиблення кризового стану.

-   банківська система за відсутності чіткої стратегії дій з боку НБУ перебуває у стані стагнації за всіма базовими показниками (прибуток, розмір капіталу, динаміка активів та кредитно-інвестиційного портфелю).

- частка «поганих» кредитів у структурі кредитно-інвестиційного портфелю є небезпечною (до 30% від загального обсягу). Подолання потенційної кризи у фінансовому секторі потребує великих ресурсів: за міжнародною практикою приблизно до 40% ВВП протягом двох років.

- робота Уряду і НБУ з банками – банкрутами не завершена. Пролонгація роботи з проблемними банками призвела до того, що майже 70% від їх кредитних портфелів на сьогодні є проблемними.

- продовжується політика зовнішніх запозичень (криза нічому не навчила), при цьому досі не розроблена програма розвитку внутрішнього інвестиційного ринку, потенціал якого не використовується, а це більше 180 млрд. грн., які перебувають у готівці, 30-50 млрд. дол. США на руках у населення.

В цих умовах суспільство в цілому та фінансова система зокрема потребують від НБУ вироблення нових стандартів банківської діяльності та адекватної потребам національної економіки стратегії розвитку банківської системи не тільки на посткризовий період, але й на фазу економічного зростання, що дозволить досягти ті цілі, які були поставлені перед країною в останній час [6].

1.3.               Банківське регулювання та банківський нагляд

в Україні

Проблеми банківського нагляду в Україні привертають велику увагу. Це пояснюється тим, що політика Національного банку України здійснює вплив на конкретні операції банків.

Суть контролю полягає в тому, що суб’єкт управління здійснює облік і перевірку того, наскільки об’єкт управління виконує його настанови. Контроль у банках має загальноприйняті форми – попередній, поточний, наступний – та методи – економічний аналіз, перевірка та ревізія [35, С.409].

Державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у таких формах:

1)   Адміністративне регулювання:

—   реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;

—   встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

—   застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

—   нагляд за діяльністю банків;

—   надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2)    Індикативне регулювання:

—   встановлення обов'язкових економічних нормативів;

—   визначення норм обов'язкових резервів для банків;

—   встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

—   визначення відсоткової політики;

—   рефінансування банків;

—   встановлення кореспондентських відносин;

— управління золотовалютними резервами, зокрема й валютними інтервенціями;

—   операції з цінними паперами на відкритому ринку;

—   регулювання імпорту й експорту капіталу [1].

Банківський нагляд - це моніторинг процесів, які відбуваються в банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме під час створення нових банків та установ, діяльності банків, реорганізації та ліквідації банків [40, С.145]. У широкому розумінні банківський нагляд – це цілеспрямована діяльність, яку здійснює уповноважений орган з питань банківського нагляду та контролю, що представляє державну владу, з метою постійного контролю за дотриманням законодавчо встановлених меж діяльності банків та забезпечення стабільності національної банківської системи і грошової одиниці та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку [9, С.131].

Для того, щоб банківський нагляд був ефективним, його завдання мають бути чіткими, зрозумілими всім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо контролює діяльність банків. Органи банківського регулювання та нагляду передусім мають керуватися принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, порушити свободу діяльності банків [27, С.10].