Українська соціально-економічна модель

     При цьому за оцінками Звіту показники України за складовими групи «Інститути» мають вельми низькі рейтинги: захист прав міноритарних власників (138 місце), ефективність законодавчих органів в регуляторній сфері (138 місце), захист прав власності (135 місце), незалежність судової влади (134), марнотратство державних коштів (131), етична поведінка підприємств (130), марнотратство суспільних фондів (129), фаворитизм в прийнятті рішень державних службовців (127), платежі та хабарі (127 місце), тягар державного регулювання (125), довіра до правоохоронних органів (122), суспільна довіра до політиків (122), організована злочинність (116), прозорість державної політики (114), захист прав інтелектуальної власності (113).

     Погіршення  макроекономічної ситуації стало одним із чинників, що катастрофічно погіршив позицію України у рейтингу (погіршення на 26 позицій). За фактором «Макроекономічна стабільність» Україна посіла 132 позицію (106 у 2009), що є другим найгіршим її результатом серед 12 складових Індексу глобальної конкурентоспроможності. При цьому значний негативний внесок спричинило погіршення ситуації у сфері державних фінансів (дефіцит бюджету – 134 місце або погіршення на 66 позицій та державний борг – 52 місце або погіршення на 25 позицій) та рівень національних заощаджень (96 місце або погіршення на 24 позиції). Традиційно низьку оцінку отримала ситуація з інфляцією в Україні (134 місце).

     Не  оцінюється обнадійливо ситуація і  на фінансових ринках України (119 місце, 106 – у 2009). Результати за складовими групи «Розвиненість фінансового ринку» є низькими: надійність банківської системи (138 місце – найнижчий показник серед країн у рейтингу), легкість отримання кредиту (130), регулювання фондового ринку (127), обмеження на рух капіталу (125), доступність (за ціною) фінансових послуг (122) тощо.

Малюнок 5.3. Група Показників «Розвиненість фінансових ринків»

     У Звіті зазначається, що новий уряд поставив перед собою амбітні  завдання – провести необхідні реформи. Реформи, серед іншого, мають бути також спрямовані на підвищення ефективності товарних ринків, де досягнення України є незначними (129 місце, 109 – у 2009). Найгірших результатів у цьому блоку питань Україна досягла за такими показниками як: ефективність податкової системи (136 місце), витрати на аграрну сферу (135), застосування торгівельних бар’єрів (126), домінування ринкових відносин (128), ефективність антимонопольної політики (126), тягар митних процедур (131), вплив ринкових правил на ПП (128), кількість процедур, необхідна для початку бізнесу (99) тощо[13].

     Цього року ВЕФ шляхом опитування провів дослідження щодо оцінки топ-менеджерами  компаній факторів, які перешкоджають  веденню бізнесу в країнах. 19,6% респондентів в Україні визначили  податкове законодавство фактором, який переважно перешкоджає веденню  бізнесу. Серед інституційних проблем  респонденти відзначили також політичну  нестабільність – 15,6%, корупцію (13,9%), зміни  урядів (9,5%), неефективну бюрократію (8,2%), злочинність (2,5%). 10,8 % респондентів визнали таким фактором доступ до фінансування, а 8,8 % респондентів – інфляцію.

Малюнок 5.4. Фактори, які перешкоджають веденню бізнесу в Україні

     Проте Україні вдалося зберегти такі конкурентні  переваги, як високоосвічене населення, гнучкий та ефективний ринок праці, перспективний за обсягами внутрішній ринок. Перелік конкурентних переваг економіки України, на жаль, є дуже коротким та охоплює лише 16 позиції (23 позиції у 2009). Окремі позитивні показники наведені нижче у таблиці 5.2: 
 
 
 
 
 
 

     Таблиця 5.2.

      Конкурентні переваги України

     Між добробутом країни та рівнями її економічної  свободи і конкурентоспроможності спостерігається тісний статистичний зв'язок. Це свідчить про те, що країни з високим рівнем економічної  свободи та конкурентоспроможності демонструють високий економічний  потенціал, який впливає на рівень добробуту  в країні. Формулювання економічної  політики держави вимагає урахування цієї закономірності, особливо якщо головною ціллю політики визначено зростання  ВВП країни.

     Звіт  ВЕФ «Про глобальну конкурентоспроможність»  при цьому може стати інструментом, за допомогою якого можливо оцінити  потенціал національних економік, визначити  ключові фактори економічного зростання, пояснити, чому деякі країни є більш  успішними за інших в питаннях економічного зростання[13]. 
 

6. Економічна  стратегія розвитку соціально-економічних  систем України

     Формування  ринкових відносин передбачає низку  змiн, якi охоплюють фундаментальні засади функціонування економіки i головних її інституцій, що визначають поведінку  наявних у суспiльствi структур i спрямовують соцiально-економiчний розвиток країни. Основою переходу до ринкової економiки є проведення взаємопов’язаних реформ, якi передбачають:

• лiбералiзацiю полiтики, надання підприємствам та громадянам прав самостiйно приймати економiчнi рiшення, усунення рiзних заборон i обмежень на підприємницьку дiяльнiсть, вивiльнення цiн з-під надмiрного державного контролю;
• приватизацiю державних підприємств, створення системи приватної власностi, формування конкурентного середовища;
• забезпечення макроекономiчної стабiлiзацiї, проведення докорiнних iнституцiйних змiн, формування нової законодавчої системи, що регулює права власностi, конкуренцію тощо, а також здiйснює змiни в системi соцiального захисту.

     На  думку відомого фахівця з глобалізації Джорджа Сороса, «ми живемо у свiтi загальних ринків, де політичні установки, однак, як i раніше, виходять iз суверенітету окремої держави. До глобалізації фінансових ринків забезпечення більшої частини  суспільних благ було турботою уряду  кожної окремої держави. Зараз же, в умовах вільного переміщення капіталу, окремим країнам дуже складно  встановлювати свої правила i вводити  свої податки, оскільки капітал країни можуть просто втратити. Більше того, в  багатьох країнах просто немає хорошого уряду. Репресивні й корумповані  режими, а також слабкі держави  є, можливо, найголовнішими причинами  злиденності і страждань на сьогодні. Таким чином, вироблення ефективних способів забезпечення суспільних благ у глобальному масштабі виявляється  недостатнім. Ми маємо знайти способи сприяння появі ефективного уряду на чолі окремих держав»[16].

     Слід  зауважити, що наприкінці ХХ ст. більш  очевидними стали якісні зміни в  природі конкуренції, у джерелах конкурентоспроможності й у принципах  економічного регулювання, що спостерігалися і раніше, але відчутними стали  лише в останні роки.

     У сучасному світі протягом останніх двох десятиліть система державного регулювання економіки більшості  держав була спрямована на «підтримку порядку в господарстві». Це вимагало від урядів застосування часто дуже непопулярних ринкових заходів, у тому числі: дерегуляція, реструктуризації, скорочення непродуктивних витрат, удосконалення  погано функціонуючої інфраструктури. Проте, як справедливо зазначає С. Соколенко, навіть при виконанні цих непростих  програм подальше підвищення продуктивності призупинилося, що було особливо характерним  для найбільш розвинених країн [15]. На цьому тлі найбільш перспективним стало розширення використання інновацій через створення в країні, регіоні, місті, компанії умов для творчої розробки і наступної комерціоналізації нових ідей з метою досягнення стійкого підвищення продуктивності.

     Екстенсивні методи, за якими протягом тривалого  часу розвивалася світова економіка, коли у виробництві домінували традиційні еволюційні процеси і явища, практично  вичерпали себе. Тому, як свідчить досвід розвинутих країн, рушійною силою, що спроможна  забезпечити економічну незалежність України, є лише інновації й інноваційний шлях розвитку. Україна може і повинна, не повторюючи шлях, яким уже пройшли  інші держави, вишукуючи та реалізуючи власні потенційні переваги, віднайти свій напрям розвитку з тим, щоб посісти  гідне місце на світовому ринку, займаючи провідну позицію у сферах економічної діяльності, де для цього  ще є умови. Це повинен бути процес, що цілеспрямовано й ефективно управляється, не покладаючись лише на дію ринкових регуляторів.

     Таке  зростання може стати реальним лише на основі структурно-інноваційної моделі економічного зростання, інтенсивного технічного та технологічного оновлення  виробництва. Відповідно до цього розроблена стратегія економічного та соціального  розвитку України на 2004-2015рр. «Шляхом  Європейської інтеграції», яка за основу стратегічного курсу, його базовим  принципом висуває реалізацію державної  політики, спрямованої на запровадження  інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження  в Україні як високотехнологічної  держави.

     Необхідність  вивчення та впровадження в практику положень інноваційних теорій при переході на інноваційну модель розвитку зумовлюється декількома причинами.

     По-перше, необхідно виходити з того, що інноваційний шлях розвитку економіки є складовою  загальносвітового наукового-технічного прогресу. І в цьому розумінні  було б неправомірним відривати  економічні процеси, які відбуваються в Україні, від світової практики, твердити, що в нашій країні визначено  свій, неповторний шлях розвитку науки  і техніки, пов’язаний із застосуванням  унікальних форм організації та управління інноваціями.

     По-друге, перехід від командно-адміністративного  управління до змішаної економіки має  супроводжуватися відповідними змінами  у сфері управління інноваційною діяльністю. Аби уникнути помилок, слід визначити й застосувати на практиці підходи до використання інновацій  в умовах ринкових відносин [3].

     Інноваційна модель розвитку економіки – це модель, яка ґрунтується безпосередньо на одержанні нових наукових результатів і їх технологічному впровадженні у виробництво, забезпечуючи приріст ВВП переважно за рахунок виробництва і реалізації наукомістких продукції та послуг. Її головною метою є забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки за рахунок використання вітчизняного і світового науково-технічного та освітнього потенціалів.

     Інноваційна модель економіки має такі характерні риси:

     1)    наявність державної політики і законодавства, спрямованого на стимулювання інноваційних процесів;

     2)    переважання 5-го технічного укладу і перехід на 6-й;

     3)    наука і освіта - безумовні пріоритети державної підтримки;

     4)    переважання інтелектуального характеру праці над індустріальним;

     5)    інтегровані технології;

     6)    висока вартість робочої сили [8].

     Впровадження  досягнень науки і техніки  у реальне життя, що передбачає інноваційна  модель розвитку, приведе до модернізації економіки, яка полягає в заміні одних елементів виробничої системи  іншими, сучаснішими. Це можуть бути принципово нові технології, які є результатом  завершених наукових досліджень і розробок, або такі, що вдосконалені на базі використання нових знань. Таким чином, наука  як генератор нових знань має  бути визнана національним пріоритетом  розвитку і головним фактором реформування економіки. Можливим це стає лише за умови  послідовної державної науково-технічної  політики, в основі якої лежать забезпечення інноваційної безпеки країни, визнання і реалізація стратегічних пріоритетів  науково-технічного розвитку та створення  через заходи державного регулювання  сприятливих інвестиційних умов для підприємств, які активно  впроваджують інновації [18].

     Слід  зазначити, що певні передумови для  створення інноваційної моделі розвитку України вже має. Найважливішими тут є конкурентні переваги країни, до яких належать:

• вигідне географічне положення в центрі Європи, наявність унікальних природних ресурсів;
• розвинута мережа ВНЗ і державних наукових організацій;
• високий освітній рівень населення;
• наявність наукових надбань у ряді сфер діяльності, які належать до пріоритетних високотехнологічних і визначають світовий рівень розвитку [11].

     У структурі інновацій розвинутих країн світу близько 60% здійснили  прорив у високотехнологічних сферах економіки, і тільки 10-12% - це поліпшуючі інновації в традиційних галузях [3]. Сьогодні в Україні ситуація протилежна. Серед підприємств. Які займаються інноваційною діяльністю, домінують галузі нижчих технологічних укладів. В Україні 3-й і 4-й уклади разом становлять 95%, 5-й уклад-4,2%. Інвестиції в галузі 5-го укладу становлять 4,5% [12].

     На  світовому ринку практично відсутні програмні продукти українських  програмістів. В Україні немає  висококваліфікованих маркетинг-менеджерів, які були б спроможними вивести  високоякісний програмний продукт  на світовий ринок. Крім того, недосконалою є система законодавчого забезпечення захисту інтелектуальної власності.

     Поза  увагою залишається інноваційна  сфера малого підприємництва в українській  економіці. Як свідчить статистика, серед  країн СНД Україна має найменшу кількість малих підприємств  на 1тис. населення. Їхня частка у ВВП  становить усього близько 11%. У сфері  інноваційної діяльності беруть участь лише приблизно 4% від загальної кількості  малих підприємств України, що нині становлять понад 200 тис. одиниць [14].