Українська соціально-економічна модель

     Вступ

     З відновленням незалежності Україна  отримала шанс досить швидко перетворитися  в одну з найрозвиненіших країн  Центральної та Східної Європи. Водночас ризики швидкої втрати своїх переваг (достатньо розвинена промисловість, зокрема такі сучасні виробництва, як авіа- і ракетобудування, системи  космічного управління, високий рівень освіченості населення, високий  науково-технічний потенціал, можливості для динамічного розвитку сільського господарства тощо) були значними. Україна  більше ніж інші колишні республіки була інтегрована в єдиний народногосподарський комплекс СРСР, значна частина її економіки  працювала на військово-промисловий  потенціал, а основні фонди мали великий ступінь зносу, деякі  з них були двічі чи навіть тричі  амортизованими. Тому створення збалансованого господарського комплексу на ринкових засадах передбачало не тільки зміну  функціональних зв’язків, а й кардинальну  реструктуризацію економіки, інше розміщення продуктивних сил. Це вимагало чітко  окресленої стратегії перетворень, реалістичного плану дій, тривалого  часу та значних ресурсів.

     Необхідними передумовами суспільно-політичних та економічних зрушень мали стати  розбудова ефективної системи державного управління, формування дієздатного  і відповідального політичного  класу, створення нової якості влади  в Україні. Тільки на такій основі могла утвердитись легітимність влади, сформуватися суспільна атмосфера, сприятлива для модернізації країни.

     Через низку об’єктивних і суб’єктивних факторів шанси України швидко наблизитись  до розвинених країн були втрачені, а ризики нівелювання своїх переваг  значною мірою проявилися. Україна  пережила десять років падіння, внаслідок  чого ВВП знизився до 40,8 %, а після  наступних дев’яти років зростання  ледь сягнув 74,1 % від рівня 1990 р. Порівняно  з 1991 р. реальні наявні доходи населення  спочатку знизились до 32,9 % у 1999 р., а  потім зросли до 101,3 % у 2008 р.

     До  того ж минулі роки незалежності України  не були використані для реструктуризації економіки та переведення її на інвестиційно-інноваційний шлях розвитку. Окремі спроби ставити  і розв’язувати такі завдання наштовхувалися на приватні інтереси і губилися в  загальному невпорядкованому суперечливому  русі. Такий характер організації  влади спричинив вибух корупції, поширення тіньових і навіть кримінальних процесів в економіці й управлінні, спровокував фундаментальне руйнування ціннісної структури українського суспільства.

     Окрема  проблема української економіки  – її надзвичайне обтяження соціальними  виплатами. Ще за трансформаційної кризи  стрімке падіння доходів і  рівня життя переважної частини  українського населення спровокувало розширення гарантій соціального захисту  і збільшення кола реципієнтів соціальних трансфертів. Саме тому частка соціальних витрат у сукупних видатках держави  та у ВВП невпинно збільшувалася. Зокрема, частка соціальних витрат у  сукупних видатках держави зросла з 17 % у 1999 році до 27 % у 2008. За таких умов нова криза була неминуча.

     Разом з тим економіка України ставала  все більш інтегрованою в світову  економіку і, відповідно, залежною від  її динаміки. Розгортання світової фінансово-економічної кризи є  наслідком накопичення глобальних суперечностей між розвитком  реальної економіки та фінансової сфери.

     Внутрішні суперечності соціально-економічного розвитку України і глобальні  кризові явища є лише проявами фундаментальної суперечності між  подальшою капіталізацією економіки, що реалізується через тенденцію  перетворення будь-якого ресурсу  в капітал, тобто у вартість, здатну збільшувати свою вартість (звідси примноження різних видів капіталу: людського, соціального, інституційного, інтелектуального тощо), – з одного боку, і соціалізацією та гуманізацією економіки, що виявляється у необхідності її підпорядкування інтересам розвитку людини і суспільства, – з іншого.

     Розуміння необхідності за будь-яких умов дбати  про майбутнє і здійснювати відповідні, бодай мінімальні, інвестиції у свій власний людський капітал (у здоров’я, в освіту тощо) є одним з наріжних каменів переорієнтації економіки  і суспільства в цілому.

     Можливості  основоположних цілеспрямованих структурних  змін для побудови соціально орієнтованої ринкової економіки, громадянського суспільства  й ефективної політичної системи  в Україні не були використані  належним чином ні при трансформаційній кризі 1990-х рр., ні в умовах економічного зростання 2000–2008 рр., коли з’явилися  фінансові ресурси для таких  перетворень.

     Якщо  в економічному вимірі сучасна Україна  повинна динамічно нарощувати частку інтелектуального продукту в національному  виробництві та практично визначати  інноваційність як домінантну модель розвитку, то в соціогуманітарній  сфері пріоритетним має бути максимальне  розкриття потенціалу кожної людини і соціуму загалом, створення  сприятливих умов для реалізації інтелектуальних, культурних, духовних можливостей людини і нації. Передусім  держава зобов’язана формувати  політику можливостей для людини як головного національного ресурсу  в освіті, науці, культурі, в її професійній  реалізації взагалі, забезпечувати  при цьому адресність охорони  здоров’я та соціального захисту, впроваджувати  пріоритети здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім’ї та сприяння народжуваності.

     Ефективна реалізація політики гуманітарного  розвитку неможлива без формування демократичного, консолідованого суспільства, досягнення найвищих рівнів свободи  особистості та утвердження людської і національної гідності.

     У даному есе охарактеризовано соціально-економічний  і суспільно-політичний стан України, основні тенденції та ризики подальшого розвитку.  

1. Стан  і напрями розвитку промисловості  України

     В економіці України роль промисловості, як уже зазначалося, залишається  провідною: у галузі виробляється близько 40 % від загальноекономічного випуску  товарів і послуг, 80 % від їх експорту, створюється понад 30 % валової доданої  вартості. У промисловості сконцентровано приблизно третину основних засобів  із зайнятих в економіці. За всієї  складності теперішньої ситуації промислове виробництво є одним з основних джерел оплати праці найманих працівників, прибутків підприємців, податкових і валютних надходжень держави. Тому визначальними для стану всієї  національної економіки і стандартів життя громадян стають рівень, тенденції  та перспективи промислового зростання  й розвитку. Важливими ознаками промислової динаміки (табл.1.1.) залишаються нестійкість темпів (щорічні коливання в значному діапазоні) та міжгалузева нерівномірність зростання.

Таблиця1.1.

     Основні показники розвитку промисловості  України

     Рівень  та тенденції промислових показників ефективності (ресурсоспоживання,продуктивність праці, витрати на одиницю продукції, рентабельність тощо) демонструють або  відсутність позитивної динаміки, або  повільність змін. Це висуває у  ранг першочергових завдань підвищення ефективності як передумови подальшого соціально-економічного розвитку та посилення  конкурентних позицій промисловості. Останнє десятиліття у цьому  сенсі було періодом втрачених можливостей  внаслідок неефективності інвестиційно-інноваційної політики, відчутного негативного впливу монополізму, незбалансованої конкурентної політики.

     Основні галузі країни - чорна та кольорова  металургія, коксохімія, трубопрокатне  виробництво. Продукція чорної металургії становить майже половину експорту важкої промисловості. Хімічна промисловість працює в єдиному комплексі з металургією, використовуючи побічні продукти металургії та коксової промисловості для виробництва азотних добрив, лаків, фарб, медикаментів. Фосфорити, солі калію і кухонна сіль використовуються для виробництва мінеральних добрив, сірка - для виробництва сірчаної кислоти. Нафта і газ - як місцеві, так і імпортовані - використовуються для виробництва синтетичного каучуку і синтетичних волокон. Найбільші центри хімії: Сєверодонецьк - 35 тис. чол., Одеси - 28 тис. чол. Машинобудування представлене головним чином важке, транспортне, електротехнічне машинобудування, виробництво літаків, суден, військово-космічної техніки, точного обладнання. Легка промисловість, починаючи з 1990 року, повільно, але впевнено знижує обороти. За 2008 рік підприємства, що випускають одяг, скоротили виробництво на 7,9%. Основна причина загибелі легкої промисловості - нерівні умови для українських учасників ринку та імпортерів. Обсяги виробництва на підприємствах легкої промисловості в 2008 скоротилися на 3,4%. 

     Харчова промисловість України - це промисловість, головні завдання якої - виробництво продуктів харчування. На Україні налічується більше 40 галузей і підприємств. У харчовій промисловості зайнято 12,8% працездатного населення країни (за даними на 2003 року). Асортимент виробленої продукції включає більше 3 000 найменувань. Підприємства харчової промисловості розташовані повсюдно, хоча при їх розміщенні враховується специфіка галузі. Останнім часом зростає кількість підприємств харчової промисловості. Вони створюються біля джерел сировини, у колективних і фермерських господарствах. Галузі: цукрова, хлібобулочна, масложирова, маслосироробна, рибна, молочна, м'ясна, кондитерська, спиртова, макаронна, пивоварна, виноробна, тютюнова, соляна, плодовоовочевої. Майже 95% продовольчих товарів, що реалізуються на внутрішньому ринку, є продуктами вітчизняного виробництва. Продовольчі товари експортуються в більш ніж 40 країн світу. Ця промисловість займає  1-е місце по іноземним інвестиційним впливам. До промисловості прийшло близько 0.9 млрд. доларів США (на 2007 р.), що становить 19% всіх іноземних інвестицій, вкладених в економіку Україну.

     Серед основних пріоритетів державної  політики у сфері харчової промисловості  є - створення сприятливих умов для  активізації інноваційного розвитку галузі, прискорення модернізації її матеріально-технічної бази, впровадження сучасних технологій і широке використання сучасних наукових розробок. Лісовиробничий комплекс України охоплює лісову, деревообробну, целюлозно-паперова і лісохімічна галузі. Лісові ресурси України дуже обмежені, лісистість території - 14,3%. Основні масиви лісів зосереджені в Карпатах і Поліссі. Поширені цінні породи дерев - бук, дуб, ялина, сосна, ясен. Лісозаготівельна промисловість сформувалася в Карпатах і в Поліссі (90% всіх лісозаготівель). Лісові масиви виснажені нещадною експлуатацією. Значна кількість лісу ввозиться з-за кордону. Проблеми галузі пов'язані з більш повним і раціональним використанням відходів заготівлі, відтворенням лісу, поліпшенням екологічної ситуації. Целюлозно-паперова промисловість, її розміщення підприємств цієї галузі орієнтується на сировинні, водні ресурси, наявність електроенергії та кваліфікованої робочої сили. Підприємства розташовуються головним чином у лісопромислових районах. Основний компонент для одержання целюлози - деревина хвойних і листяних порід, відходи лісопиляння і деревообробки. Целюлозу використовують для виробництва паперу та картону. Враховуючи невеликий запас первинної сировини - целюлози, практично всі підприємства ЦБП Україні орієнтовані на виробництво паперу та картону з вторинної сировини - макулатури. Україна відноситься до країн, лише частково забезпечених традиційними видами первинних енергоресурсів. Енергетична залежність країни від поставок органічного палива складає близько 65%, в той час як у країнах ЄС цей показник дорівнює в середньому 51%. Рівню енергозалежності Україні приблизно відповідають такі розвинені країни Європи, як Німеччина - 61,4% та Австрія - 64,7%. Особливістю внутрішньої політики є низькі ціни за природний газ для населення: нижче ніж в Росії і в два рази нижче ніж в Азербайджані.

     Власний видобуток нафти на Україну мала. Більша частина сировини імпортується, в тому числі і з Росії. Україна щорічно споживає близько 16 млн. т. нафтопродуктів, у тому числі по 5 млн. т. бензину і дизельного палива і 6 млн. т мазуту. Сумарні потужності українських підприємств з переробки нафти перевищують 52 млн. т. на рік. Середнє завантаження потужностей по галузі становить 40%.

     Перспективи розвитку галузей національної економіки.

     Основним  пріоритетом національної економіки  на сьогоднішній день є піднесення життєвого рівня народу, яке можна  досягнути перш за все за допомогою  високого рівня виробництва товарів  народного споживання, включаючи  продукти харчування.

     Тому  в промисловоcті України можна  виділити такі напрямки її подальшого розвитку:

     1.Прискорений розвиток усього комплексу галузей, пов'язаних зі створенням сучасної бази матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та переробки.

     2.Пріоритетний розвиток харчової, легкої та деревообробної промисловості, освоєння цими галузями широких аспектів внутрішнього ринку. Позитивним слід вважати той факт, що у 1998 р. виробництво непродовольчих товарів народного споживання зросло на 11% і продовжує зростати.

     3.Розширення масштабів житлового будівництва. Як відомо, в країнах Заходу динаміка цієї сфери є основним індикатором внутрішньої економічної кон'юнктури. В Україні у 2000 р. введено в експлуатацію 5558 тис. м² загальної жилої площі, тоді як у 1990 р. - 17447 тис. м².

     4. Енергозбереження на основі значного  зниження енергомісткості всіх  без винятку галузей. Як зазначалося  на з'їзді УСПП, питомі енергозатрати  на виробництво основних видів  промислової продукції в Україні  є в 3-5 разів вищими, ніж в  економічно розвинутих країнах.  У 2000 р. імпорт енергоносіїв  коштував Україні майже 6 млрд. дол. За умов ощадливого використання  паливно-енергетичних ресурсів цю  статтю витрат можна було б  істотно скоротити. І це є  одним з пріоритетних завдань сьогодення [7].

     Світовий  досвід показує, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може ставити за мету досягнення ефективної конкуренції  за всім асортиментом вироблюваної нею продукції. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для здобуття конкурентних переваг на світовому ринку. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих галузей. При цьому мається на увазі не тільки підвищення ефективності господарського використання ресурсів, що само по собі дуже важливо, а й забезпечення становлення ефективної структури промислового виробництва.