Теорія Дж. М. Кейнса та її сучасне значення

Концепція регулювання сукупного попиту.

Дж.М. Кейнс виявив чинники недостатнього ефективного попиту через його складові — споживання та інвестиції. Недостатність споживання зумовлюється скороченням граничної схильності до споживання та дією "закону Кейнса", а інвестицій — зниженням граничної ефективності капіталу, надмірною перевагою ліквідності та високим рівнем процента.

"Загальна теорія зайнятості" Дж.М. Кейнса містить у собі й головні ідеї стосовно регулювання сукупного попиту. При цьому розглядаються два основних інструменти цього регулювання — грошово-кредитна і фінансово-бюджетна політика держави.

Можливість грошово-кредитного регулювання безпосередньо випливає з кейнсіанської теорії процента. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, що через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі.

Водночас він вважав, що грошово-кредитне регулювання ефективне лише тоді, коли воно через зміну грошової пропозиції може змінити психологічну ситуацію на грошовому ринку, знизивши норму процента. Якщо зростання грошової пропозиції не веде до зниження процентної ставки, тобто виникає так звана "пастка ліквідності", то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим у стимулюванні сукупного попиту, а тому є неефективним інструментом подолання депресії в економіці.

Отже, грошово-кредитне регулювання, на думку Кейнса, є ненадійним інструментом досягнення економічної рівноваги, тому свої надії на рівноважне економічне зростання і досягнення повної зайнятості він пов'язував передусім із фінансово-бюджетним регулюванням. "Регулювання обсягу поточних інвестицій, — наголошував видатний теоретик, — небезпечно залишати у приватних руках", тому держава, "яка в змозі зважити граничну ефективність капітальних благ з погляду тривалих перспектив і на ґрунті майбутніх соціальних вигод, буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій".

Проте Кейнс, звичайно, не був прихильником такої форми "прямої організації інвестицій", як державна власність, тому зазначав, що "не власність на знаряддя виробництва суттєва для держави, а можливість винагородити власників виробничих ресурсів за ризик вкладення інвестицій».

Методами фінансово-бюджетного регулювання долаються так звані рецесійний (дефляційний) та інфляційний "розриви" в економіці.

Рецесійний розрив—величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб збільшити національний дохід до неінфляційного рівня повної зайнятості. Інфляційний розрив — величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит, щоб зменшити національний дохід до неінфляційного рівня повної зайнятості.

Поки чисті заощадження, що відповідають повній зайнятості, не врівноважаться чистими приватними інвестиціями, в економіці буде зберігатися неповна зайнятість. Тоді й виникає дефляційний розрив, який вимірюється нестачею інвестицій порівняно із заощадженнями, що відповідають повній зайнятості, тобто це та величина, на яку сукупні витрати (споживання та інвестиції) менші від рівня ЧНП за повної зайнятості. При цьому нестача витрат зумовлює депресивний вплив на економіку, обсяг реального ЧНП скорочується.

Якщо чисті інвестиції виявляють тенденцію до перевищення рівня заощаджень, який відповідає повній зайнятості, то попит на товари перевищить можливості їх виробництва і ціни почнуть зростати (виникає інфляція). У цьому випадку має місце інфляційний розрив, за якого сукупні витрати перевищать рівень ЧНП за умов повної зайнятості. Це приведе до зростання номінального ЧНП, але реальний ЧНП зростати не буде.

Отже, щоб подолати рецесійний (дефляційний) розрив і забезпечити повну зайнятість, потрібно стимулювати сукупний попит шляхом зростання державних витрат і зменшення податків, а щоб подолати інфляційний розрив і також досягти повної зайнятості, треба стримувати сукупний попит шляхом зменшення державних витрат і зростання податкін. Такими в цілому були кейнсіанські рекомендації стосовно проведення державної економічної політики, спрямованої на досягнення ефективного сукупного попиту за умов недосконалої ринкової конкуренції.

РОЗДІЛ 3. Досвід застосування кейнсіанства в економіці різних

країн.

Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв'язку з кризою в 30-х рр. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті.

Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.

Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та практиці США. Ще на початку 30-х р. Кейнс приїздив до США та ознайомив зі своїми ідеями президента Ф. Рузвельта. Але тоді Рузвельт його не підтримав. Проте невдовзі становище змінилося і багато заходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо «запозичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування державного будівництва важливих господарських об'єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо. 1946 року у США було прийнято «Закон про зайнятість», згідно з яким уряд було вповноважено вживати заходів для забезпечення планового розвитку економіки. Було передбачено створення таких економічних органів, як Рада економічних консультантів при президентові та Об'єднана економічна комісія конгресу.

До початку 60-х рр. головним мотивом для здійснення тих чи інших заходів економічної політики, що впливали на економіку в цілому, була криза або загроза кризи. І хоч у своїй основній праці та наступних статтях Кейнс мало уваги приділив проблемі циклу, його концепція справила певний вплив на розробку теорії цього питання і на спрямування так званих антициклічних заходів. Метою ж останніх була якщо не ліквідація циклічного характеру капіталістичної економіки, то принаймні послаблення його руйнівних наслідків.

Американські економісти та політичні діячі у боротьбі з кризами розраховували, передовсім, на «вбудовані стабілізатори», тобто на автоматичне застосування податкової та бюджетної політики для регулювання циклу.

Проте досвід другої половини 50-х рр. показав, що антикризові заходи не забезпечують тривалого піднесення, високих та стійких темпів економічного зростання. Американські економісти дійшли висновку, що необхідно концентрувати увагу не на антикризових заходах, а на заходах зі стимулювання зростання, які водночас запобігатимуть і кризам. Таким чином, змінився головний мотив спрямування заходів державної економічної політики. Економісти, які посідали командні позиції в державних економічних органах у цей період, були переконаними кейнсіанцями. Погляди Кейнса поділяли і найближчі економічні радники Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Президент Кеннеді поклав в основу своєї економічної політики найновіші досягнення сучасної йому економічної науки. Уперше в американській історії президент зробив спробу урухомити весь арсенал засобів, якими володіла сучасна економічна наука. Широко користувалися висновками економічної науки президенти Джонсон та Ніксон. Про це свідчать висловлювання колишнього голови ради економічних консультантів Уолтера Хеллера. Він стверджує, що економічна наука США, відкинувши постулат саморегулювання, сприйняла кейнсіанські ідеї державного втручання, а економіка США зазнала «благотворного впливу кейнсіанської економічної терапії». Необхідність стимулювання економіки почали визначати, виходячи з фактичного розриву між потенціальним та реальним валовим національним продуктом, а не із загрози можливої економічної кризи. Цю політику навіть назвали «новою економікою». Характерною її особливістю була постановка перед економічною політикою цілком конкретних завдань. Так, економічну політику в першій половині 60-х рр. було спрямовано на зменшення безробіття до рівня 4% робочої сили, забезпечення щорічного реального економічного зростання не менше ніж на 4% та щорічного збільшення ВНП приблизно на 50 млрд. доларів (у цінах того періоду).

Що стосується наступного десятиріччя, то на межі 70-х рр. важливе місце в економічній політиці уряду зайняла проблема контролювання інфляції. У заявах президента Ніксона неодноразово зазначалося, що метою уряду в галузі економіки є забезпечення середньорічних темпів реального економічного зростання у 4—4,5%, утримування рівня безробіття у межах 4% робочої сили, забезпечення темпів зростання цін не більше 2—3% в середньому за рік.

Особливо активно кейнсіанські методи регулювання застосовували у грошово-кредитній сфері розвинених країн у повоєнний період до 60-70-х років включно. Це, передусім, стосується прямого кількісного контролю за обсягами кредитів та рівнем відсоткової ставки. Ступінь поширення прямого державного регулювання значною мірою зумовлювався рівнем одержавлення в кредитному секторі.

Особливо важливу роль це регулювання відігравало у Франції внаслідок націоналізації в кредитній сфері в 1981 р. При цьому грошово-кредитне регулювання було підпорядковане реалізації програмних настанов, планів соціально-економічного розвитку країни. Воно полягало в прямому контролі Банку Франції за обсягом кредиту (що перевищував 25 млн франків) і періодичному обмеженні розширення банківських кредитів. Це поєднувалось з методами вибіркового контролю за грошовим ринком. Ці процеси продовжились і після розширення приватизації банківського сектора соціалістичним урядом Міттерана, коли було націоналізовано понад тридцять банків.

Пряме регулювання позичкового відсотка стало основним способом безпосереднього впливу на пропорції грошового ринку в Японії у 70-х роках ХХ ст. Цей час загалом характеризувався зростанням ролі державного впливу на японську кредитну систему. На початку 80-х років ХХ ст. на державний сектор припадала понад третина обліково-кредитних операцій і майже третина обсягу цінних паперів, що перебувають в обігу в кредитній сфері. Цей вплив доповнювався застосуванням обов'язкового резервування та операціями з купівлі – продажу цінних паперів та з іноземною валютою, а також адміністративним регулюванням діяльності комерційних банків з боку Банку Японії та японського уряду. [35, с. 268]

Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Уряд Кізінгера розробив антикризові заходи згідно з кейнсіанськими рецептами, тобто використовував дефіцитне фінансування, помірну інфляцію тощо. Також активну роль у грошово-кредитному регулюванні відіграє облікова політика за допомогою узгодження рівнів ставки комерційних банків при активних і пасивних операціях зі ставками відсотка, характерними для центрального банку. Слід зауважити, що цей важіль впливу доповнювався системою зміни лімітів переобліку векселів.

Особливо зросло значення прямого регулювання облікової ставки з середини 60-х до початку 80-х років ХХ ст., коли пріоритетною стала проблема боротьби зі зростанням інфляції за допомогою жорсткої рестрикційної монетарної політики.

Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнанням необхідності державного регулювання економіки.

Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великобританії. Тут іще 1944 р. було опубліковано урядову Білу книгу «Політика у сфері зайнятості» з обгрунтуванням урядової політики забезпечення максимального використання трудових ресурсів, а також підтримування на високому рівні урядових витрат з метою забезпечення попиту. Було також переведено під контроль держави низку галузей господарства Великобританії.

З середини 60-х до початку 80-х років ХХ ст. у Великобританії переважали методи прямого кількісного контролю за обсягами кредитів і регулювання рівня відсоткових ставок. Особливу увагу Банк Англії приділяє дотриманню комерційними банками рівня ліквідних активів. Зокрема, банки були зобов'язані мати цих активів не менше ніж 28 % своїх депозитів. Водночас центральний банк активно застосовував облікова політика залежно від кон'юнктури грошового ринку. Регулювання облікову ставку, як одного з найтрадиційніших і найстаріших важелів впливу на комерційні банки, проіснувало до 1971 р. Воно поступилось місцем визначенню мінімальної позичкової ставки, яка змінювалась залежно від тенденцій ринкових ставок загалом.

Але на межі 70—80-х рр. кейнсіанська теорія і концепція державного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Глибока світова криза 1974—1975 рр. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на значний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і перерозподіл доходів на користь держави.

Кейнсіанство і його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних темпів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху.

Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція економічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опозиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно живе, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, що без них сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.