Суть, причини та соціально-економічні наслідки інфляції

Залежно від джерел витрат, що зростають виділяють:

1) Інфляція зростання заробітної плати, яка характеризується порівняно невеликою питомою вагою заробітної плати в ціні товару (25-30%), проте навіть у такому разі зростання ринкової зарплати може ініціювати інфляцію

2) Інфляція заощаджень, коли знецінення грошей проявляється у зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих державою цінах і доходах.

3) Інфляція прибутків – промислові підприємства і інші суб’єкти економіки одержують прибутки, що веде до підвищення рівня цін та зростанням якості товару, що не компенсується покупцю.

4) Інфляція податків – ситуація, коли держава починає інтенсивно підвищувати податки, за допомогою чого покриваються витрати на оборону, управління, соціальні програми. Це знижує можливість інвестицій, що призводить до скорочення виробництва і пропозиції, що і є початковим чинником інфляції.

5) Адміністративна інфляція – "воля" державних органів та об’єднань. Згідно цій "волі" збільшується ціни на залізничні перевезення, платня за поштові послуги, послуги зв’язку, комунальні послуги. Ця інфляція стимулює інфляцію витрат.

Отже, інфляція, як загальноекономічний процес, охоплює сферу грошового обігу, кредитну систему і фінанси, виробниче і особисте споживання. Види інфляційних процесів суттєво відрізняються один від одного, насамперед індексом щорічного зростання цін, темпами знецінення грошової маси, спаду рівня виробництва та продуктивності суспільної праці, неконтрольованим перерозподілом національного доходу та національного багатства на шкоду абсолютної більшості населення країни.

3. МЕТОДИ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфляцію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Так, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визнала, що "повзуча" інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнівного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства.

Зміна ставлення до інфляції зумовлена тим, що в умовах глибокого державно-монополістичного втручання в економіку диспропорційність її розвитку стає неминучою, а інфляція  внутрішньо властивою. Тому об’єктивно мова може йти лише про стримання інфляції на певному рівні, а не про цілковите її переборення.

Ідея "контрольованої" інфляції сформувалась як складова частина кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов:

1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обмежено діє механізм ціни рівноваги. В таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами;

2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили (неповна зайнятість), які внаслідок збільшення попиту втягуються в сферу виробництва;

3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його при випуску в обіг додаткової маси грошей. Це призводить у свою чергу до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тиску надлишку грошей на товарних ринках.

Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. Все це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто довгочасне (50-60-ті роки) стримування інфляції на "повзучому" рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї "контрольованої" інфляції.

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Такі зміни були зумовлені рядом об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу у всіх країнах була вщент наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї "критичної точки". По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, в цей період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру росту цін. Розпочався могутній розворот спіралі "зарплата ціни", який зумовив галопуючий характер інфляції.

Головний недолік кейнсіанської ідеї регулювання інфляції вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували в своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про "природній рівень безробіття", який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природній рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише тільки короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Ще далі в цьому відношенні пішли представники монетаристської школи "раціональних очікувань" (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб’єкти можуть передбачати будь які регулюючі заходи уряду ("раціональні очікування") і захистити свої доходи від їх впливу, тому заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини, згідно з якою стабілізаційна політика не приносить позитивних результатів і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати.

На практиці політика регульованої інфляції змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Ті ж з них, які виявили прихильність до кейнсіанських ідей, втрачали свої позиції і замінювалися.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами дефляційної політики (врегулювання попиту), політики доходів чи за тим і іншим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Вона проводиться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та іншими методами держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування росту кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Реалізація політики дефляції пов’язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики є політика доходів, яка передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації заробітної плати і цін на певному рівні ("заморожування"), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого разом. Проте заморожування цін це пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Тому першим і негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж заробітної плати ставить у складне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу спрямували свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всеможливе стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки молорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових збережень населення. Всі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі "повзучої".

Серед комплексу заходів щодо налагодження сфери грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей, чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно основних соціально-економічних умов. Грошова реформа є складовим елементом антиінфляційної політики і спрямовується на усунення наслідків інфляції в грошовій сфері створення монетарних та економічних передумов для стабілізації грошей. Так, грошова реформа в Україні, що завершилася в 1996 р. (тривала близько п’яти років з січня 1992 по вересень 1996 р.) забезпечила створення національної грошової системи, формування нового механізму підтримання сталості грошей та регулювання грошового обороту, адекватного умовам ринкової економіки [1].

Протягом останніх двадцяти років загальний підхід до монетарної політики зазнав значних змін. Цілі монетарної політики було переглянуто в результаті уважного вивчення компромісу між безробіттям та інфляцією [26; 10].

До 70-х років минулого століття пануюче місце в макроекономічній теорії і в практиці регулювання економіки займали кейнсіанські погляди. Їхня теорія управління економікою за допомогою монетарних методів базувалася на кривій Філліпса, яка є оберненою залежністю між рівнем безробіття та інфляцією (Рис.3.1.)

Рис. 3.1. Крива Філліпса з позиції теорії раціональних сподівань

З аналізу кривої Філліпса випливає, що стимулювання економічного зростання і штучне підтримання зайнятості вище "природнього" рівня призводить до втрати контролю над інфляцією, тому потрібно відмовитися від політики інфляційного стимулювання попиту, а на перший план висувати єдину досяжну для економічної політики ціль – боротьбу з інфляцією.

Деякі елементи кейнсіанського і монетаристського методів регулювання інфляційних процесів, зокрема встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, є на даний час необхідними для використання. Кредитна політика держави має бути обов’язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити таким чином кредитору кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитної установи.

4. ХАРАКТЕРНІ РИСИ, ФАКТОРИ ТА НАСЛІДКИ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

Проблема інфляції має для України не стільки теоретичне, скільки суто практичне значення. Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів тощо становили сприятливу основу для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Уже в 1991 р. – році проголошення курсу на незалежність – Україну охопила глибока інфляція (390% за рік), з якої вона остаточно не вийшла.

Так період 1991-1992 рр. характеризується надзвичайно високим рівнем інфляції, швидким зростанням цін, послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств. Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 року лібералізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита інфляція стала несподіванкою. Невміння уряду проводити антиінфляційні заходи тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціально-економічних наслідків.