Необхідність наддержавного регулювання міжнародних ринків

Сучасна структура світового  ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням  висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої  сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами. Специфіка цього сектора  ринку праці полягає в тому, що завдяки розвинутій мережі телекомунікацій  певна частина інтелектуальної  робочої сили може брати участь у  виробничому процесі, що здійснюється на будь-якій відстані від місця  її перебування.

Важливою особливістю  сучасного міжнародного ринку праці  є те, що національні ринки робочої  сили високорозвинутих країн задовольняють  попит на неї не тільки власного, національного, а також іноземного капіталу. У США, наприклад, одним  з вагомих факторів, що стимулює приплив іноземних приватних  інвестицій, є наявність у цій  країні висококваліфікованих робітників найрізноманітніших спеціальностей, без  яких неможливе сучасне високотехнологічне виробництво.

Важливою характеристикою  міжнародного ринку праці є ступінь  мобільності робочої сили. Рух  трудових ресурсів набирає різних форм: природний, територіальний, галузевий, професійний, кваліфікаційний та соціальний. Найбільшу вагу має територіальний рух робочої сили, хоч у міру еволюції міжнародного ринку робочої  сили посилюється значення й інших  форм. Міжнародний ринок праці  становить комплексне явище, пов'язане  як з розвитком самої особистості  людини, так і з підвищенням  якості праці, зміною характеру робочої  сили, формуванням її нових якостей.

 На сучасному етапі  економічного розвитку постала низка нових факторів, що зумовлюють необхідність широкої участі всіх країн у світогосподарських процесах. Нині жодна країна, навіть маючи багаті природні ресурси, розвинуту економіку, науку, кваліфіковані трудові ресурси і ємний внутрішній ринок, не може залишатися осторонь від потужних загальносвітових інтеграційних процесів.

 Україна на міжнародних  ринках переважно виступає як  держава – експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України  – Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема – Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В´єтнаму, Туреччини переважно у  сфері торгівлі, послуг тощо, в той  час як українці за кордоном – у промисловості, будівництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має  переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має  гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і  низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних  кадрів та підготовлених на сучасному  рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення  економіки України. З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

Світовий ринок  технології (СРТ) – це сукупність міжнародних економічних відносин з приводу прибуткового використання прав власності на його об´єкти: технології продуктів,

процесів та управління. Об´єкти цього ринку можуть мати уречевлений або неуречевлений  вигляд. До уречевлених належить товарна  продукція виробничої сфери, яка  переміщується між країнами каналами міжнародної торгівлі.

Товари класифікуються за коефіцієнтом технологічної місткості  торгівлі, який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і  торгівлю ними. Так, високотехнологічномісткими вважаються: аерокосмічне устаткування, комп´ютери, електроніка, ліки; середньотехнологічномісткими – автомобілі, хімікати, різна промислова продукція; низькотехнологічномісткими – будівельні матеріали, продукти харчування, чорні метали, текстиль, одяг, взуття.

Об´єкти світового ринку  технології у неуречевленому вигляді  представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і  є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління. Класифікувати  їх за внутрішньою цілісністю можна  лише умовно на позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних  видань; знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і  передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при  обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо; потенційно ринкові: патенти, "ноу-хау", науково-технічна документація, копірайт, управлінський  консалтинг тощо; ринкові: патентні й  безпатентні ліцензії, інжиніринг, копірайт, франчайзинг, наукоємні послуги  у сферах виробництва, обігу та управління, підготовка персоналу тощо.

На сучасному світовому  ринку технології функціонують суб´єкти всіх структурних рівнів міжнародної  економіки:

• на моно- і мікрорівнях – університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, частка яких становить до 2/3 світового обсягу "чистих" новацій;
• на мезорівні – транснаціональні та багатонаціональні корпорації, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами та забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;
• на макрорівні – держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції цього ринку є визначальною;
• на мегарівні – міждержавні утворення та інтеграційні діяльність підприємств на світовому ринку технологи
• угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР;
• на метарівні – міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких слід особливо вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомер-ційна дифузія технологій).

Географія поширення досягнень  НТР є дуже нерівномірною і  в основному залежить від науково-технічних  потенціалів країн. Так, 9/10 світового  обсягу патентів та ліцензій, а також  витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки припадає на десять розвинутих країн: США, Японію, Велику Британію, Німеччину, Францію, а також Італію, Нідерланди, Швецію, Швейцарію. Хоча ці країни є  основними "постачальниками" технологій на СРТ, більшість із них залишається  нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної  торгівлі мають протягом останніх десятиріч  лише США, Велика Британія та Швеція.

Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації світового  ринку технології, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної  торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються  внутрішньокорпо-ративними каналами, відповідна частина платежів надходить  від закордонних філій до материнських компаній.

3. Необхідність наддержавного регулювання міжнародних ринків.

 Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й фридерства.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Фритредерство (англ. free trade – вільна торгівля) – напрямок в економічній теорії і практиці експортно-імпортної діяльності, який обґрунтовує і реалізує принципи вільної торгівлі, недоцільність прямого втручання держави у підприємницьку зовнішньоекономічну діяльність господарських структур.

Регулювання міжнародного ринку здійснюється за допомогою комплексу спеціальних заходів, які можна розділити на дві основні групи: економічні і адміністративні.

До економічних засобів відносяться митні збори і тарифи, імпортні депозити. Результатом їх застосування є подорожчання імпортного товару, що знижує його конкурентоспроможність на внутрішньому ринку в порівнянні з місцевим аналогом. До адміністративних засобів відносяться: квотування, тобто встановлення кількісних лімітів (квот), системи дозволу (ліцензії) і заборони (ембарго) на імпорт або експорт, самообмеження поставок експортером, специфічні технічні вимоги до товару. Між цими двома групами засобів регулювання є принципові відмінності: якщо при використанні економічних засобів остаточне право вибору імпортного або місцевого товару залишається за споживачем, який керується ціною, якістю або умовами поставки, то при використанні адміністративних засобів порушується ринковий механізм, скорочується асортимент товарів і фактично примусово вирішується проблема вибору товару споживачем на користь місцевої продукції.

Випробуваним і важливим засобом регулювання майже в  усіх країнах є митні збори  і тарифи. Митні збори – це державні грошові податки, що стягуються через митні заклади з товарів, цінностей, майна, які ввозяться або вивозяться, чи проходять через кордон як транзитні. Розмір митних зборів визначається митними тарифами. Митні тарифи – це списки товарів, що підлягають митному збору. У цих списках товари згруповані залежно від ступеня обробки (готові вироби, сільськогосподарські тощо) і в них вказується конкретна величина збору.

Механізм впливу зборів на ввезення товару використовується в  різних цілях: для захисту національного  ринку від іноземної конкуренції  шляхом підтримки порівняно високого рівня внутрішніх цін, що сприяє розширенню збуту місцевої продукції за кордоном за більш низькими цінами; для полегшення доступу постачальникам товарів  на ринки інших країн за допомогою  взаємного зниження мита і підвищення конкурентоспроможності місцевої продукції  за кордоном шляхом зниження митної ставки на матеріали, що використовуються при  виробництві експортної продукції. Отже, митні збори, як засіб регулювання  імпорту, суттєво сприяють розвитку експорту.

У деяких країнах митні  тарифи містять не тільки імпортні, але й експортні збори (на обмежене коло товарів). За допомогою експортних зборів держава стримує експорт  з метою більш повного задоволення  потреб внутрішнього ринку. Специфічним економічним засобом регулювання торгівлі є імпортні депозити. У цьому випадку імпорт бере зобов'язання внести в банк на певний строк безпроцентний депозит на суму, яка дорівнює всій або частині вартості товару, що вивозиться. Як наслідок – капітал вилучається з обігу, обмежується платоспроможність. Старим адміністративним засобом регулювання є квотування і пов'язана з ним система ліцензування. Квотування здійснюється державними і міжнародними організаціями за кількісним обмеженням (встановлення частки квоти) виробництва, експорту та імпорту товарів. Здійснюється з метою захисту національних економічних інтересів, виконання міжнародних договорів. Експортні квоти вводяться згідно міжнародних стабілізаційних угод і встановлюють частку кожної країни-учасника угоди у виробництві або експорті того чи іншого товару. У рамках встановлених квот експорт та імпорт товарів здійснюється за ліцензіями.

Тенденція до вільної торгівлі (фритредерства) сьогодні переважає. Це проявляється у зменшенні тарифних платежів (за останніх 20 років), зокрема, у США митні збори в середньому зменшилися з 55–60 до 5–7 %, а також збільшенні квот. Але ще більше значення має утворення так званих «зон вільної торгівлі», в яких, згідно митного союзу країн, що входять у дану зону, ліквідовані будь-які митні обмеження. Зокрема, «зона вільної торгівлі» Європейського союзу, до якого з 1 січня 1995 року входили І5 європейських країн (Німеччина, Італія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція і Фінляндія), а з 1 травня 2004 р. – 25 країн, є найбільш відомим митним союзом.

У січні 1995 року утворено Південноамериканський  «спільний ринок» (МЕРКАСуЛ) у складі Бразилії, Аргентини, Уругваю, Парагваю, Чилі і Болівії. Прийнято також рішення  про створення з 1996 року Північноамериканської «зони вільної торгівлі» у складі Канади, США і Мексики.

Суттєву роль в регулюванні  міжнародного ринку є одна з найбільших економічних міжнародних організацій – Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), яка створена в 1947 році, а також заходи створеної у 1964 році такої міжнародної організації як Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), членами якої на сьогодні є більше 124 країни, і Європейської економічної комісії ООН (ЄЕК), яка функціонує з 1948 року. Ця міжнародна організація діє на базі міжурядової багатосторонньої угоди, в якій містяться принципи і правила міжнародної торгівлі, обов'язкові для країн-учасниць, серед них: