Місце і роль власності в економічній системі

Необхідно знати, що право  розпорядження, як і право володіння  та право користування, може належати не лише власнику, а й іншим особам. Так, наприклад, за договором комісії  комітент (власник) передає комісіонеру  право розпорядження річчю, проте  слід зауважити, що комісіонер набуває  право володіння та право розпорядження, права ж користування він не має. Або, наприклад, за довіреністю власник може передати іншій особі всі три правомочності: володіння, користування та розпорядження його майном.

Всі правомочності взаємопов’язані  між собою і виникають всі  разом, як правило, у власника майна. Таким чином, у сукупності вони визнають всі можливі дії, які можуть здійснюватися  щодо майна в межах закону і  становити зміст права власності. Необхідно зазначити, що на зміст  права власності не впливають  місце проживання власника та місце  знаходження майна.

Суб’єктами права власності  є: Український народ; фізичні особи; юридичні особи; держава Україна; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави; інші суб’єкти публічного права.

Усі суб’єкти права власності  є рівними перед законом.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Як вже було з’ясовано, власник має право вчиняти  щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися  моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні  умови здійснення своїх прав.

Держава не втручається у  здійснення власником права власності. Проте, власник не може використовувати  право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам  суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена  або власника може бути зобов’язано  допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто законодавець визначає межі здійснення права власності.

Закон визначає, що власність  зобов’язує. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або  законом. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або  законом.

Слід звернути увагу на те, що в ЦК України визначено  такі форми власності як:

власність Українського народу;

приватну власність;

державну власність;

комунальну власність.

Зауважимо, що законодавець не закріпив в ЦК України таку форму  власності як колективна, проте, така форма визначена Законом України  «Про власність» та Господарським кодексом України.

Слід звернути увагу на те, що законодавець не відносить Український  народ до учасників цивільних  правовідносин, проте визначає його суб’єктом права власності. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні  та інші природні ресурси, які знаходяться  в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності  Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого  самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Суб’єктами права приватної  власності є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи  можуть бути власниками будь-якого  майна, за винятком окремих видів  майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Наприклад, бойова зброя, боєприпаси тощо.

Зауважимо, що склад, кількість  та вартість майна, яке може бути у  власності фізичних та юридичних  осіб, не є обмеженими. Проте, законом  може бути встановлено обмеження  розміру земельної ділянки, яка  може бути у власності фізичної на юридичної особи.

Суб’єктом права державної  власності є держава Україна. Від імені та в інтересах держави  України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Майно, що знаходиться у державній  власності, може передаватися юридичним  особам публічного права на основі повного господарського відання (державним  підприємствам) або оперативного управління (казенні підприємства).

Суб’єктами права комунальної  власності визнаються територіальні  громади. Управління майном, що є у  комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада  та утворені нею органи місцевого  самоврядування.

Щодо видів права власності, то можна виділити наступні:

право приватної власності:

право власності фізичних осіб;

право власності юридичних  осіб;

право державної власності:

право повного господарського відання;

право оперативного управління;

право комунальної власності:

право власності територіальних громад;

право спільної власності:

право спільної часткової  власності;

право спільної сумісної власності.

 

 

 

3.2.Новітні тенденції у розвитку відносин власності

 

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває  корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці  країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків  загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною  формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили  їм вихід на провідні позиції у  сфері бізнесу.

Особливість корпоративної  форми власності полягає в  тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної  форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність  акумулювати капітальні ресурси  й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною  формою власності. Особливе значення має  соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від  засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі  функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої  приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального  контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею  здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з  цим Дж. Гелбрейт писав, що влада  людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної  власності.

Розпорядження власністю  є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою  формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя  набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться  про передавання певної частини  акціонерного капіталу найманим працівникам  підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв  так званий план розвитку акціонерної  власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про  які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій  і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної  власності, надаються податкові  пільги.

Як свідчить статистика, народних підприємств - компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в 1988 р. - 19 700. Зросла також кількість працюючих  у них - з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а  зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків  всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і  службовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне вдосконалення  акціонерних форм виробництва, активне  сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах  Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у  соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність  вносить суттєві корективи у  спосіб взаємодії робочої сили з  засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й  власності, робітник стає працюючим  власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно  змінює відносини класичної приватної  власності, позитивно заперечуючи  її сутність.

Незважаючи на винятково  високу частку корпорацій у виробництві  валового національного продукту, в  США не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількість за період 1970-1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві незначна - приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свідчить, що приватно-трудова власність, на якій грунтується діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватно-трудовій власності, за своїм  економічним змістом є так  звані партнерські фірми, якими  володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника  і власника.

У економічно розвинених країнах  зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури  власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі  позиції корпоративної форми  власності; по-друге, все ширше залучення  до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни  у державній формі власності.

Принципово інші процеси  відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження  різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму  приватної власності ці процеси  не заперечують. Старі економічні форми  не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенційних  можливостей. Нові, більш розвинені  за своїм змістом виробничі відносини  не можуть з'явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні  передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці  людини, що є об'єктивною основою  процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася  командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим  методом впроваджувалася суспільна  власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило  загальну нестабільність створеної  на таких засадах економічної  системи.

Аналізуючи питання історизму  приватно-підприємницької форми  власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість  розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й  суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної  власності у зв'язку з розвитком  на основі досягнень технологічної  революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика  перетворюється на провідну ланку виробничого  процесу, а сама інформація - на форму  багатства, домінуючий об'єкт власності. На цьому грунті формується духовна  власність суспільства, що дає поштовх  нагромадженню його інтелектуального потенціалу. На відміну від власності  на уречевлені засоби виробництва духовна  власність не може розвиватися на суто приватній основі.