Місце і роль власності в економічній системі

4)   право на доход  (володіння результатами від використання  благ);

5)   право на капітальну  цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну,  знищення блага);

6)   право на безпеку  (захист, імунітет проти експропріації  благ або шкоди з боку зовнішнього  середовища);

7)   право на заповіт  і успадкування (передача благ  у спадщину);

8)   право на безперечне  володіння благом;

9)   заборона шкідливого  використання (тобто способом, що  завдає збитків зовнішньому середовищу);

10)   відповідальність  у вигляді стягнення (можливість  вилучення блага на сплату  боргу);

11)    залишковий характер (обов'язковість повернення переданих  кому-небудь правочинів після  закінчення строку);

12) право на процедури  й інститути, що забезпечують  відновлення порушених правочинів  власності.

Теорія прав власності  визначає відносини власності на основі принципу рідкісності або  обмеженості ресурсів, без яких недоцільно говорити про власність. Звідси —  відносини власності є системою блокування доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів.

Якщо відсутнє блокування доступу до ресурсів, то вони нічиї, нікому не належать або (що те саме) належать усім, бо є вільний доступ до них. Виключити інших із вільного доступу  до ресурсів означає специфікувати, тобто точно визначити права  власності. Чим чіткіше визначені  і надійно захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями  агентів і їх добробутом. Тим самим  специфікація підштовхує до прийняття  економічно найбільш ефективних рішень. Зворотне явище — «розмивання» прав власності — виникає тоді, коли вони неточно встановлені і погано захищені або в умовах дії різноманітних винятків і обмежень [15, с. 204, 205].

Із погляду неоінституціоналізму будь-який акт пов'язаний з власністю, є обміном «пучками прав власності». Ці права передаються за допомогою  договору, що фіксує, які саме правочини  і на яких умовах підлягають передачі. Контракт тим складніший, чим складніше  залучені в обмін блага і чим  складніша структура пов'язаних із ними витрат. Трансакційними називають  витрати у сфері обміну, пов'язані  з передачею прав власності. Ця категорія  була введена в науку в 30-х роках  ХХ ст. Рональдом Коузом у праці  «Фірма, ринок і право» і нині досить поширена. Виділяють п'ять  основних форм трансакційних витрат:

1)   витрати пошуку  інформації;

2)   витрати ведення  переговорів і висновку контрактів;

3)   витрати виміру;

4)   витрати на захист  прав власності;

5)    витрати опортуністичної поведінки [22, с. 116, 117].

На наш погляд, «пучок прав» цікавий для вироблення ефективного захисту власності  від протиправних посягань, оскільки відображає історичний процес виходу за вузькі межі якоїсь однієї форми  власності. Ці права по суті є нормами  поведінки або певними «правилами гри», прийнятими в суспільстві. Не виникає сумніву, що ефективну систему  управління приватнопідприємницького «пучка прав» необхідно творчо застосовувати  і для державного управління, оскільки, як відомо з історії управління, сучасна наука соціального управління виникла в межах приватного підприємництва. Саме від управління приватним підприємством вивчення питань управління стало проникати в інші сфери.

Отже, власність пронизує всі сфери юридичного і економічного життя людини та суспільства, є теоретичним  вираженням певних реальних суспільних відносин. Це водночас юридична й економічна категорія.

1.2. Структура власності

 Типи власності. Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

 Якщо безпосередній  виробник ставиться до засобів  виробництва як до своїх, таких,  що перебувають у його повному  володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною  працею використовує їх у своєму  виробництві, то в основі такого  поєднання лежить трудовий, неексплуататорський  тип власності. До цього типу  належать такі форми власності,  як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

  Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

  У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід — безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація — це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.

  Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

  Приватна власність — це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

  Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва, був, за висловом Аристотеля, знаряддям праці, що розмовляє.

  Далі, у міру того як безпосередній виробник набував спочатку юридичної свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна експлуататорська власність зазнавала істотних змін у системі рабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил оcтання поcтупово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникненням різних форм колективної, суспільної власності.

  Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У загальному вираженні приватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.

  Виходячи з цього, проблема трансформації приватної власності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з питанням усунення відчуження праці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою — комунізмом, упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення в іншу форму, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні К. Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним суспільством (чи світлим майбутнім, чи імперією зла), а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

  Для цього потрібна ціла історична епоха, яка охоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подолання відчуження, вочевидь, має пройти зворотну історію свого утвердження, яке воно пройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій плин.

  У зв’язку з цим практичні завдання ліквідації приватної власності полягають не в кавалерійській атаці на неї шляхом декретів про націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненні уречевленої відчуженості їх від самого суб’єкта.

  Для більшості сучасних економічних мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізацій і основа в самій собі, бо на ній ґрунтується вся архітектура як минулих епох, так і сучасні будови, немов станційні вокзали на шляху в майбутнє. І тому аналіз її сутнісних ознак, соціальних та економічних витоків, тенденцій і форм розвитку і, нарешті, її перспектив викликає у них неприємне враження, як страх перед землетрусом, що може зруйнувати їх порохнявого ідола.

  Суспільна власність — така, де три її функції — володіння, розпорядження, користування — належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Поняття “суспільна” походить від слова “спільна”, тобто така, при якій здійснюється “спільне”, колективне володіння, користування, розпорядження умовами виробництва та індивідуальне володіння тією часткою виробленого продукту, що дісталась кожному співвласнику згідно зі спільно прийнятим принципом розподілу. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність — юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

  Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого — поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

  Широкого розмаху набули корпорації у США, де вони перетворились у головну організаційну форму капіталістичних підприємств. Нині у народногосподарському комплексі США корпоративна власність займає понад 90 відсотків усіх власників, тоді як приватна — менше ніж 5 відсотків. На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій “постіндустріального суспільства” та “колективного капіталізму”. Головне полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці (відтворення робочої сили), а також освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду — все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для високорозвинутих країн.

  У міру зростання рівня усуспільнення виробництва збільшуються масштаби і виникають нові форми суспільної власності. За сучасних умов суспільна власність реалізується у таких формах: групова, акціонерна, колективна, муніципальна, власність громадських організацій — профспілок, партій, товариств, фондів та ін. Історичних відмінностей між ними небагато. Головні з них полягають у призначенні, цілях, способах утворення, у формах розподілу продукту чи прибутку.

  Проблема управління, розпорядження суспільною власністю є найбільш складною, бо безпосередньо пов’язана з відчуженням результатів спільної праці. Якщо функції управління і розпорядження суспільною власністю відчужуються безконтрольно на користь управлінських чиновників, то відбувається відчуження “праці від власності”, тобто суб’єкт власності фактично позбавляється об’єкта власності. Суспільна власність набуває рис експлуататорської, а клас управлінців перетворюється на колективного експлуататора, бо його представники одержують можливість привласнювати матеріальні блага не за працею, а за соціальним становищем у державній, партійній чи управлінській ієрархії. Така власність фактично є не загальнодержавною чи всенародною, а вузькогруповою, зміст якої не відповідає декларованій формі. Так сталося і з суспільною власністю в економічній системі колишнього СРСР. Передчасне тотальне одержавлення власності за умов узурпації політичної влади в СРСР перетворило партійно-державну бюрократію на колективного експлуататора, а безпосередніх виробників — робітників і селян — на робочу силу, яка зазнавала досить високого ступеня експлуатації.