Місце і роль власності в економічній системі

2. Становлення різних форм власності в Україні

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність  достатньої для створення конкурентного  середовища кількості підприємств  різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами  власності має бути такою, щоб  забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства  засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва  певними суб'єктами економічних  відносин. Власники засобів виробництва  не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні  за її результати, причому як поточними  прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання  про власність, яскраво видно  з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна  власність виступає у двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала поступово  вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати  єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках  ресурси і продукцію, держава  перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для  розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва  в 30-і роки, повоєнна відбудова народного  господарства в порівняно короткі  строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При  цьому намагалися не звертати уваги  на те, що засоби забезпечення високих  темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності  не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від  суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації  адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава  виражає інтереси народу, тому і  свою власність використовує для  задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпора-тивного  та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам  економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні  протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм гос-подарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена  вимогами об'єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення  виробництва в різних секторах народного  господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви  в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманітність  форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний  прогрес супроводжується взаємозв'язаними  процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно  з концентрацією виробництва, а  отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний  прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати  як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від  такої різноманітності. Отже, різноманітність  форм привласнення і господарювання - властивість не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні  мають трансформуватись.

Реальні процеси такої  трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої  політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження  в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість  трансформації відносин власності  визначається насамперед Основним Законом  України - Конституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом  певного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній зазначено: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності  набувається в порядку, визначеному  законом.

Громадяни для задоволення  своїх потреб можуть користуватися  об'єктами права державної та комунальної  власності відповідно до закону»¹.

В умовах формування ринку  вже почалися істотні зрушення у  відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено  перехід від монополії держави  на привласнення засобів, результатів  виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей  перехід грунтується на самостійності  господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності  означає перетворення державних  підприємств у такі, що засновані  на інших, недержавних формах власності. Приватизація - це процес придбання  громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп  майна державного підприємства, зданого  в оренду, орендним підприємством  або іншим орендарем; викуп майна  державного підприємства членами трудового  колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво  неможливе без наявності в  більших чи менших розмірах державної  власності та державного регулювання. Загальна приватизація нині стала б  таким самим насильством над  економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна  приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у  зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної  власності та розширенні сфери інших  форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній  власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств  на реальних суб'єктів власності  та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами  власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної  політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності  взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку  приватний і колективний сектори  можуть розвиватися двома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось  чином збереглися. Другий - поступове  розмежування приватних і колективних  економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної  політики перехідного періоду є  співвідношення та взаємодія між  приватною, колективною та державною  формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду  від командної до ринкової економіки  є протиріччя між державним і  приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього  розвитку колективної і приватної  форми власності. Головною умовою економічної  політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

Закони України "Про  власність", "Про форми власності  на землю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм власності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від  ведення власного господарства, від  коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового  господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно  ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і  господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали  та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського  й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у  власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній  ділянці, продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні  засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського  господарства і використовуються ним  на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної  власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без  громадянства.

Колективна власність:

а) власність орендного  підприємства - це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок  коштів цього підприємства майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок  грошових та інших майнових внесків  членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за рахунок продажу акцій, а також  отримане в результаті його господарської  діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами;

д) власність господарських  асоціацій (об'єднань) становить майно, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської  діяльності. Водночас господарська асоціація  не має права власності на майно  тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських  організацій - будови, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові  засоби, акції, інші цінні папери. У  власності громадських організацій  можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального  і благодійного призначення, грошові  кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної  власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність - це майно органів влади й управління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські  комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;