Місце і роль власності в економічній системі

Найбільш відомий перелік  часткових правочинів, запропонований англійським економістом Андре  Оноре в 1961р. Він включає наступні одинадцять правочинів.

Право володіння, що означає  виключне право власника здійснювати  фізичний контроль над благом - наприклад, не допускати до неї інших осіб. Це основоположне правомочність, без  якого інші правомочності втрачають  сенс.

Право користування, тобто  право витягати корисність безпосередньо  з блага. Безпосередність вилучення  корисності, наприклад, шляхом споживання продуктів харчування або насолоди твором мистецтва відрізняє дане право від інших правочинів, які  приносять власникові корисність в  результаті опосередкованих дій, наприклад  здачі в оренду.

Право управління, яке позначає виключне право власника приймати рішення  про будь-які дії по відношенню до блага, що становить предмет власності. Воно включає і можливість передачі права керування, що дуже часто практикується  власниками фірм, наймають менеджерів для поточного управління бізнесом.

Право на дохід, тобто на корисність, отриману в результаті використання блага з метою виробництва  інших благ. Ця корисність може бути як самим власником, наприклад, при  вирощуванні врожаю на своїй землі, так і іншими особами, що взяли  цю землю в оренду.

Право на капітальну власність. Воно означає право власника на свій розсуд змінювати фізичний зміст  і форму блага аж до його знищення, а також продавати і дарувати його.

Право на безпеку, тобто на захист від вилучення блага приватними особами (грабіж, крадіжка) або державою (експропріація).

Право на передачу блага  у спадок. За формою воно близько  до права на капітальну власність, але, строго кажучи, не є відчуженням  власником своїх прав, тому що після  смерті власника поняття його прав втрачає сенс.

Безстроковість правочинів. Це означає, що правомочності належать власнику без будь-яких обмежень у  часі.

Заборона шкідливого використання, тобто недопущення шкідливого для  інших використання блага.

Відповідальність у вигляді  стягнення, або можливість відчуження блага у власника на сплату боргу.

Право на відновлення правочинів. Це означає, що після закінчення терміну  поступки правомочності, наприклад  здачі в оренду, воно автоматично  повертається до власника.

Стаття Рональда Коуза. Стаття Рональда Коуза "Проблема соціальних витрат" була опублікована в 1960р. Час її появи, парадоксальність основного висновку, велика кількість темних місць в аргументації, які відкривали багаті можливості для самих різних тлумачень, породили величезну хвилю публікацій. Стаття Р. Коуза перетворилася на одну з найбільш цитованих робіт з економіки: у 1966-1970 рр.. налічувалося 80 посилань на неї, в 1971-1975 рр.. - 286, у 1978-1980 рр.. - 331. Зараз теорема Коуза визнана на Заході одним з найважливіших досягнень економічної думки повоєнного періоду.

Теорема Коуза присвячена проблемі "екстернальних" (зовнішніх) ефектів. Так називаються побічні  результати будь-якої діяльності, які  дістаються не самому індивідууму, а  стосуються якихось сторонніх, третіх осіб. Вони виникають, зокрема, при порушенні  правомочності під номером 9 з "повного  визначення" права власності (утримання  від шкідливого використання). Існування  екстерналій обмежує ступінь  винятковості прав власності. Класичний  приклад - шум аеродрому, що порушує  спокій навколишніх жителів, або  фабричний дим, що забруднює повітря  на прилеглих фермах. Подібні ситуації складаються, коли індивідууми при  прийнятті рішень не вважаються з  наслідками своїх дій для оточуючих. Вони недовраховують або витрати, або вигоди, які отримає іншим. Виникають розбіжності між приватними і соціальними витратами (де соціальні витрати дорівнюють сумі приватних і екстернальних витрат) або між приватними та соціальними вигодами (де соціальні вигоди дорівнюють сумі приватних і екстернальних вигод). Оскільки будь-який агент грунтує свої рішення на зіставленні приватних вигод з приватними витратами, то це призводить або до надвиробництва благ з негативними зовнішніми ефектами, або до недовиробництва благ з позитивними зовнішніми ефектами. Розподіл ресурсів виявляється неефективним, з точки зору всього суспільства: "Як наслідок, масштаб діяльності може виявитися, дуже великий або занадто малий для досягнення соціального оптимуму". Випадки розбіжності між приватним і соціальним співвідношеннями витрати / вигоди характеризувалися А. Пігу як "провал ринку". Посилання на провали ринку служили головним теоретичним обгрунтуванням для зростаючого втручання держави в економіку. Практичні рекомендації Пігу були однозначні: необхідно наближати приватне співвідношення витрати / вигоди до соціального як шляхом оподаткування всіх видів діяльності, пов'язаних з негативними екстерналіями, так і шляхом надання субсидій всіх видах діяльності, пов'язаних з позитивними екстерналіями. Р. Коуз відкинув висновок Пігу про необхідність державного втручання для подолання зовнішніх ефектів. З запропонованої їм теореми випливало, що за певних умов ринок здатний сам справлятися із зовнішніми ефектами, так що можливі відхилення від оптимальної аллокації ресурсів будуть носити виключно тимчасовий характер. Теорема Коуза говорить: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінним і ефективним незалежно від змін у розподілі прав власності, якщо відволіктися від ефекту доходу". Таким чином, теорема Коуза висуває парадоксальне твердження: ефективність і незалежність (інваріантність) розподілу ресурсів по відношенню до розподілу прав власності (тобто структура виробництва залишається тією ж самою незалежно від того, хто яким ресурсом володіє). Теорема виконується за двох умов: повної специфікації прав власності і нульових трансакційних витратах, під якими розуміються витрати, пов'язані з пошуком інформації, веденням переговорів, оформленням контрактів, їх юридичним захистом і т. п. Логіку теореми Коуза найкраще пояснити умовним прикладом (на таких прикладах будував її доказ і сам Р. Коуз). [14]

Припустимо, власник великої  ділянки лісу збирається укласти  контракт з лісозаготівельної компанією  на повне очищення тисячі акрів землі  від старих хвойних дерев. Складність полягає в тому, що в лісі є  озеро, на березі якого знаходиться  відомий всій країні курорт. Курорт розташований на землі, що належить його власнику. Первозданна краса цього  місця приваблює туристів з усієї  країни. Чи повинен уряд штату або  муніципалітет якимось чином  втрутитися в цю ситуацію?

По теоремі Коуза, власники лісу і курорту можуть вирішити цю проблему без втручання органів  влади. Яким чином? Якщо одна зі сторін має право на те, що є предметом  спору, то в обох сторін є стимул домовитися про прийнятні для них рішенні. У нашому прикладі власник лісової ділянки має право власності на землю, яка повинна бути розчищена від лісу. Тому у власника курорту є стимул - досягти угоди з власником лісу, щоб зменшити наслідки вирубки. Ясно, що з-за вирубки дуже великої ділянки лісу, що оточує курорт, наплив туристів скоротиться, а в результаті доходи власника курорту зменшаться.

Менш очевидні, але такі ж сильні економічні стимули, які  спонукають власника лісу шукати можливість для укладення угоди з власником  курорту. Чому йому це вигідно? До відповіді  на дане питання нас підводить  поняття альтернативних витрат. Одна з суттєвих втрат, яку понесе власник  лісової ділянки у разі вирубки, полягає в тому, що він не отримає  відшкодування (на яке міг розраховувати) від власника курорту за згоду  не вирубувати хвойний ліс. Власник  курорту, безумовно, готовий заплатити  одноразово або щорічно виплачувати  певну суму власнику лісу, щоб не нести побічних витрат або хоча б  мінімізувати їх. Або, можливо, власник  курорту захотів би викупить лісова ділянка за порівняно високу ціну, щоб взагалі перешкодити вирубці  лісу. З точки зору власника лісу, плата за запобігання вирубки  або закупівельна ціна, яка перевищує  вартість землі разом з лісом, складають альтернативні витрати  при вирубці лісу. Цілком ймовірно, в цій ситуації обидві сторони  вважають більш доцільним досягти  угоди, як вирубувати хвойний ліс.

Згідно з теоремою Коуза  позитивні і негативні побічні  результати не вимагають втручання  органів влади у таких ситуаціях:

права власності чітко  визначені;

залучено невелику кількість  людей;

вартість операції занадто  мала.

Право власності регулюється  та гарантується різними галузями права, зокрема конституційним, кримінальним, сімейним, господарським тощо.

Першопочатково право  власності закріплюється в Конституції  України, зокрема встановлюються форми  власності, рівність всіх суб’єктів  права власності, гарантії права  власності та обов’язки власників. Норми ЦК України визначають поняття  права власності, зміст права  власності, регулюють поведінку  власників у цивільному обороті, закріплюють способи права власності  тощо.

В цивільному праві прийнято розрізняти право власності в  об’єктивному та суб’єктивному значенні.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини  власності.

Право власності в суб’єктивному  значенні – це можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном) на свій власний розсуд і в своїх інтересах  або інтересах інших осіб. Цьому  праву відповідає обов’язок інших  осіб утримуватися від дій (бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

В юридичній літературі виділяють  такі ознаки суб’єктивного права  власності: його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіти, право користуватися і право розпорядження майном; суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права; об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально визначена річ; своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересу.

Зміст права власності  складається із правомочностей володіння, користування і розпорядження річчю (майном) власника.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі розрізняють  володіння законне (таке, що ґрунтується  на законі) та незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Таким чином, законним володінням є володіння, яке ґрунтується  на правовідносинах, які мають правові  підстави, наприклад, укладення договору купівлі продажу, дарування тощо. Законне володіння ще іменують титульним.

Законне (титульне) володіння  може здійснюватися як власником  речі (майна), так і іншими особами. Наприклад, заставодержатель має право  володіння певною річчю (майном) на підставі договору, закону або рішення  суду.

Слід мати на увазі, що власника інші законні володільці відрізняються  тим, що власник на ряду з правомочністю  володіння, завжди має право користування і розпорядження річчю (майном), а законний (титульний) володілець може здійснювати інші правомочності лише за погодженням із власником. Так, наприклад, при договорі найму (оренди) майна орендар (наймач), окрім правомочності володіння, має і право користування цим майном. При укладенні договору комісії, комісіонер має право володіння та розпорядження майном.

Володіння, яке не ґрунтується  на правових підставах називають  незаконним (безтитульним). Незаконне  володіння може бути добросовісне та недобросовісне.

Так, добросовісним незаконним володінням визнається володіння, коли особа, яка володіє майном без  правових підстав, не знала і не повинна  була знати про його незаконність. Наприклад, особа придбала на ринку  річ, і пізніше було з’ясовано, що вона вкрадена.

Недобросовісним незаконним володінням є таке володіння, коли володілець майна знає або повинен був  знати про незаконність свого  володіння. Наприклад, особа знайшла  річ і не повідомила відповідні органи про знахідку, а залишила його собі.

Право користування – можливість власника або інших осіб вилучати з речі її корисні властивості, привласнення плодів і доходів, що приносяться  річчю для задоволення своїх  потреб. Наприклад, у власності особи  є квартира, яку вона може здавати в найм і отримувати плату за користування нею; якщо особа є власником цінних паперів, то може отримувати дивіденди; корова може приносити молоко або приплід; власник може використати своє майно і для здійснення підприємницької діяльності, від якої можуть бути отримані доходи або внести своє майно в уставний фонд юридичної особи, яка утворюється тощо.

Слід наголосити, що право  володіння і право користування нерозривно пов’язані між собою. Без володіння не може бути здійснено  користування річчю (майном).

Законними користувачами  можуть бути як власник, так і інші особи, які користуються майном на законних підставах. Наприклад, наймач користується майном на підставі договору прокату; користувач користується річчю на підставі договору позички; державне підприємство користується майном, яке передано йому на праві повного господарського відання тощо.

За загальним правилом продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено  договором або законом. Наприклад, заставодержатель має право користуватися  переданим йому предметом застави, якщо це буде встановлено в договорі тощо.

Право розпорядження –  це можливість власника визначати юридичну і фактичну долю майна.

Право розпорядження може здійснюватися власником у різні  способи: шляхом відчуження (продаж, дарування, рента тощо), шляхом передачі іншим  особам у володіння та (або) користування (оренда, застава, позичка тощо), шляхом знищення або шляхом фізичної відмови  від майна та ін.

Право розпорядження може бути обмежене у випадках, встановлених законом. Закон передбачає викуп  пам’ятки історії та культури, який внаслідок дій або бездіяльності  власника загрожує пошкодження або  знищення тощо.