Лекции по "Экономической теории"

Перші кроки в цьому напрямку було зроблено у США реалізацією "Нового курсу" президента Ф.Рузвельта. На перших порах посилене державне втручання в економічне життя пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази.

Опублікувавши в 1936 р. книжку "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей", англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883 – 1946рр.) створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму в буржуазній економічній науці, котрий обґрунтував неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

Основні ідеі кейнсіанства:

- Дж. М. Кейнс -- показав, що зміни, які відбувались в економіці більшості країн під впливом науково-технічного прогресу, потребують активного втручання держави в хід економічного розвитку;

- виступив основоположником макроекономічного аналізу, і перейшов від аналізу діяльності окремих господарчих суб’єктів до аналізу функціонування націнальної економіки країни в цілому;

- ввів в економічний аналіз такі поняття, як сукупний попит та сукупне пропонування, і проаналізував фактори, які впливають на них;

- обгрунтував основні напрями проведення державної фіскальної політики, показав вплив процесів формування і використання державного бюджету країни на економічний розвиток;

- показав активну роль споживання, збережень та інвестицій в антициклічному регулюванні економіки;

- розробив цілу програму економічних дій уряду в умовах економічної кризи.

Цілісну картину економічної системи  Кейнса можна подати за такою схемою. Сукупний попит становить суму витрат суспільства на споживання і інвестиції. Існує тільки один рівень національного доходу, за якого сукупні витрати суспільства дорівнюють національному продукту (сукупній пропозиції). Це і є шуканий рівень національного доходу.

Економічна система не зможе  досягти рівноваги за будь-якого  іншого рівня національного доходу, оскільки в цьому разі плани покупців не будуть відповідати діям виробників. Припустимо, що національний дохід впаде нижче рівня рівноваги, планові витрати теж зменшаться, але не адекватно зменшенню національного доходу. Зменшення сукупних витрат становитиме лише частину зменшення національного доходу, решта витраченого доходу зменшить заощадження та податкові виплати. Це призведе до того, що покупці вимагатимуть більше товарів, ніж вироблятимуть фірми.

В іншому разі, якщо національний дохід  збільшиться, то зросте сукупний попит, але на величину меншу ніж зростання національного доходу. Деяка частина додаткового доходу піде в заощадження, ще якась частина - урядові у вигляді податків. А це означає, що ділові підприємства вироблятимуть товарів та послуг більше, ніж планується закупити. Сукупний попит буде не здатний перекрити сукупну пропозицію, стверджує Кейнс. Така ситуація свідчитиме про перенасичення ринку товарів та послуг, про затоварення і сигналізуватиме про необхідність скорочення обсягів виробництва. Цей процес, в свою чергу, супроводжуватиметься безробіттям, неповним використанням обладнання, а в окремих випадках - тимчасовим скороченням, або остаточним припиненням виробничої діяльності окремих підприємств. Спад виробництва триватиме доти, доки значення сукупного попиту не буде збалансовано із сукупною пропозицією.

Отже, саме недостатнім попитом  Кейне пояснює циклічний характер виробничою процесу.

Основним стратегічним напрямом економічної  політики держави, згідно з Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення.

В своїй економічній програмі дій  уряду Дж. М. Кейнс пропонував наступне:

В своїх діях уряд повинен здійснити  ряд заходів, спрямованих на підтримку сукупного попиту, і зокрема сукупного споживання, на високому рівні. Для цього необхідно:

- ввести систему соціальної допомоги людям з низьким рівнем доходу;

- організувати систему грошової допомоги безробітним;

- розробити спеціальні програми перекваліфікації та перепідготовки робітників;

- створити систему суспільних робіт, при якій держава могла б створити тимчасові робочі місця для безробітних;

- держава повинна проводити політику, спрямовану на створення і підтримання умов повної зайнятості населення країни;

- уряд повинен створити і розвивати систему державних закупок продукції, виробленої приватними підприємствами. Зростання державних закупок приведе до збільшення сукупного попиту;

- оскільки зростання державних витрат може призвести до дефіциту державного бюджету, то наростання такого дефіциту цілком допустиме за умови збільшення попиту й зростання виробництва;

- уряд повинен проводити гнучку податкову політику, і маніпулювати податками в залежності від стану економіки країни. При цьому Кейнс виступив за прогресивні податки, коли норма оподаткування зростає разом із зростанням доходів;

- оскільки дуже важливим є перетворення збережень в інвестиції, Кейнс вважав за потрібне створити всі умови для надійного функціонування банківської системи країни. Він запропонував ввести систему страхування банківських вкладень, щоб зменшити ризик втрат вкладів для вкладників.

Кейнсіанство зайняло провідне місце в політекономії багатьох країн розвинутого капіталізму, особливо в США і Англії, і тривалий час зберігало свої позиції. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають кейнсіанством.

Характерною рисою економічних  теорій післякейнсіанського періоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем в них чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у коливаннях динаміки інвестицій. Західні теоретики надають капіталовкладенням властивість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні.

Поруч з неокейнсіанством виникла  стокгольмська школа, її представники: Г.Мюрдаль (1898–1987рр.), Б.Улін (1899–1979рр.), Н.Лундберг (1902–1997рр.) висували ідеї, аналогічні висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тому, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити активну економічну політику з метою ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом інфляції державного втручання є сукупний обсяг попиту.

Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої світової війни державне регулювання економіки здійснювалося в широких масштабах. Сучасна економічна наука використовує основні положення кейнсіанської теорії; вони багато в чому визначають її спрямованість, хоча й відбулася певна еволюція в розробках основних ідей сучасних кейнсіанців, які враховують нинішні тенденції економічного розвитку.

4. Неокласичні теорії  на початку ХХст.

Ідеі державного регулювання економіки  Дж. М. Кейнса були пануючими в західній економічній науці до кінця 70-х рр. ХХ ст. Неокласичний напрям економічної думки протягом ХХ ст. значно модифікувався під їх впливом. Однак основні постулати, розроблені маржиналістами А.Маршалом, Дж.Б.Кларком і В.Парето, залишились непорушними. Вони полягають у забезпеченні свободи підприємницької діяльності на основі конкуренції як умови досягнення ринкової рівноваги. Модифікація ідей неокласичної школи полягає в тому, що визначається роль державного регулювання в забезпеченні ринкової рівноваги. Економічний аналіз класики почали здійснювати не тільки на мікро-, а й на макрорівні.

Неокласична теорія пройшла декілька етапів свого розвитку, і була представлена такими школами, як:

- теорії монополії та конкуренції;

- неолібералізм та теорія « соціального ринкового господарства »;

- неокласичний синтез та неокласичні теорії економічного росту;

- монетаризм;

- теорія раціональних чекань та економіка пропозиції;

Теорії монополії та конкуренціі  були розроблені в роботах Е.Чемберлина та Дж. Робінсон. Вони показали, що в 40-х-50-х роках ХХ століття ринків досконалої конкуренції вже майже не існує. Найбільш розповсюдженими типами ринкових структур виступають:

- ринок монополістичної конкуренції;

- олігополістичний ринок;

- ринок чистої монополії.

Аналізуючи ринок монополістичної конкуренції Е. Чемберлен (1899-1967рр.) в своїй роботі «Теорія монополістичної конкуренції» (1933 р.) розкрив його основні риси:

- це ринок, де діє 10-15 великих  фірм;

- вхід і вихід на такий  ринок досить вільний;

- кожна фірма на цьому ринку виробляє особливий, фірмовий дифференційований продукт;

- попит на продукцію носить  нееластичний характер, так як  покупці «віддані» своїй фірмі.

Е. Чемберлин аналізує також олігополістичний ринок і показує, що на цьому ринку діють 3-4 дуже великих фірми, які взаємно залежать одна від одної, особливо в процесах ціноутворення.

Дж. Робінсон (1903-1983рр.) займалась вивченням  ринку чистої монополії. В своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933р.) вона показує, що існують два типи монополії: природна та технологічна. Природна монополія пов’язана з економічною необхідністю дії саме великих підприємств в певній галузі (метрополітен, гідроелектростанція, залізниця, пошта). Технологічна монополія пов’язана з придбанням патентів та ліцензій, які дають виключне право одній великій фірмі виробляти певний товар чи послугу.

Дж. Робінсон підкреслює такі негативні  наслідки монополізації економіки, як необгрунтоване завищення цін, зниження обсягів виробництва, недовикористання виробничих потужностей, заниження заробітної плати робітникам, відсутність конкуренції. Дж. Робінсон також проводить глибокий аналіз олігополії, яку пов’язує із розвитком великого машинного виробництва.

В своїх роботах Е. Чемберлин  і Дж. Робінсон показали, що досконала конкуренція та чистий ринок - це лише ідеальна модель. Чиста монополія також зустрічається дуже рідко. Е. Чемберлин першим ввів поняття «монополістична конкуренція», і показав, що в реальному житті конкуренція та монополія співіснують.

Головне для монополістичної конкуренції - це диференціація продукту, нецінова конкуренція.

Дж. Робінсон показала, що при олігополії існує « лідерство в цінах», цінова дискримінація, зростає значення реклами. Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології. Неокласичний напрям, як свідчить сама назва його, виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки; це напрям економічної думки, який поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теоріями державного ругулювання економіки.

Роль держави неолібералізм  обмежує організацією і охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава мас забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує.

Найбільш відомими школами неолібералізму є фрейбурзька (В.Ойкен і Л.Ерхард), чикагська (М.Фрідмен), паризька (М.Алле) і лондонська (Ф.Хайєк).

Основоположником неоліберального  напряму німецької економічної  теорії вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробникові - право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів.

Конкуренція між виробниками створює  умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

В.Ойкен завжди підкреслював, що два "ідеальні типи" господарських систем - центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство - повинні оптимально поєднуватись державою, встановлюючи раціональний "господарський лад". Такий порядок найбільшою мірою відповідає природній сутності людей, забезпечує справедливість та економічну рівновагу.

На відміну від інших неолібералів, які державне втручання вважали мінімальним, В.Ойкен, навпаки, вважав, що воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

Завдання економічної політики полягає в тому, щоб створити умови  для ефективного функціонування господарства країни. Можуть бути два типи економічної політики:

-політика « порядку », коли держава жорстко втручається в економіку;

-політика регулювання, яка полягає в тому, щоб дослідити прогресивні тенденції в економічному розвитку, створити умови для розвитку цих тенденцій, вміти бачити майбутні перспективи.

Саме останньому виду політики і  надають перевагу теоретики неолібералізму.

І саме ця політика, яку проводив в  післявоєнній Німеччині Л. Ерхард (1897-1977 рр.), привела до так званого «економічного дива» Німеччини. Після другої світовой війни економіка країни була повністю розвалена, і характеризувалась глибокими диспропорціями та дефіцитністю. Взявши курс на відновлення системи ринкового господарства, свободи підприємницва і свободи ціноутворення, провівши ефективну грошову реформу, стимулюючу податкову та бюджетну політику, відновивши діяльність банківської системи, Л. Ерхард сприяв перетворенню Німеччини в одну з країн, що динамічно розвиваються сьогодні.