Лекции по "Экономической теории"

Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції ( кінецьXX - початок XXI ст.)

1. Динаміка світового господарського розвитку другої половини ХХ – початку ХХІ ст.

2. Нові індустріальні країни. Основні риси стратегії їхніх економічних програм.

3. Характерні особливості сучасних  міжнародних економічних відносин.

4. Соціонально-інституціональний  напрям в сучасній економічній  думці.

 

1. Динаміка світового  господарського розвитку другої  половини ХХ – початку ХХІ ст.

Друга половина ХХ ст. для економічно розвинутих країн характеризується якісно новим етапом економічного розвитку. Найважливішим фактором економічного розвитку є науково-технічний прогрес. Більшість інвестицій вкладається в сферу масового споживання й послуг, розвиток соціальної інфраструктури.

Винахід та запровадження у виробництво  принципово нових науково-технічних розробок призвели до суттєвих змін у трудовому процесі. Головними особливостями науково-технічної революції стали її універсальність і комплексність. На основі фундаментальних відкриттів у різних галузях людських знань змінилися предмети праці, засоби праці і сама людська праця. Змінюється роль і місце людини. Робітники виконують функції переважно розумової праці по обслуговуванню устаткувань і керування ними. Відповідно, збільшується кількість працівників з високою професійною і загальною освітою. На початку ХХІ ст. приблизно 2/3 робочих місць потребують такого рівня підготовки.

Найбільш динамічно розвивалась  промисловість, в її структурі також відбулися структурні зміни: провідна роль залишилася за машинобудуванням, енергетикою, нафтохімією, виникали нові галузі виробництва. Інтенсивно розвиваються: оборонна промисловість, виробництво енергоносіїв, фармацевтика, обробна промисловість. З середини 70-х рр. ХХ ст. швидкими темпами росло виробництво комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли часто змінювати асортимент вироблюваних товарів ( використання робототехніки ), розвивати біотехнології.

Процеси механізації, машинного виробництва продукції, концентрації виробництва відбуваються в сільському господарстві, яке перетворюється на індустріальну галузь.

Значні капітали вкладаються в  розвиток енергозаощадних технологій, в технологічну перебудову виробництва. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Запровадження новітніх технологій у  виробництві привело до зниження затрат, збільшення обсягів і асортименту  товарів і послуг. Зросла роль і  соціально-економічне значення інформації, розвиваються засоби масової інформації. Щорічно збільшуються асигнування на науково-дослідні та конструкторські розробки. З’являються науково-виробничі комплекси, які створюються за рахунок державних і приватних коштів. Зростають капіталовкладення у невиробничу сферу – на освіту, науку, медицину.

Однією із ознак цього періоду  є посилення монополізації економіки, масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій ( ТНК ). Виробництво, що організоване на новітніх технологіях, потребувало нових ринків збуту продукції, а тому фірми намагались вивезти її за кордон. ТНК – це монополії, що створювали за кордоном власні або спільні філії, їх діяльність, як правило, була дуже диверсифікованою. У 2000 році ( за даними ООН ) у світі налічувалось більше 65 тисяч транснаціональних корпорацій. Кожна ТНК діяла не менше ніж у 6 країнах. Прибуток найбільших корпорацій нараховував приблизно 500 млрд. дол. США на рік. У наш час ТНК контролюють більше 50% світового виробництва, 67% міжнародної торгівлі, більше 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології, «ноу-хау», близько 90% прямих зарубіжних інвестицій. Практично всі сировинні ринки контролюють ТНК. Посилення їх могутності відбувається за рахунок злиття і поглинання фірм. Це є результатом централізації і концентрації капіталів у глобальному масштабі.

Невід’ємною рисою цих процесів є зростання ролі держави в  економічних процесах. І як наслідок – зростає доля державної власності. В більшості країн світу відбувається державне регулювання економікою. Інструментів такого регулювання використовувалось багато, залежно від того, яка економічна (теоретична) модель була взята за основу.

Структурні зміни, які відбуваються в промисловості і сільському господарстві, призводять до того, що значна частина трудових ресурсів із матеріальної сфери переходить до сфери послуг. На початок ХХІ ст. у сільському, лісовому і рибному господарстві розвинутих країн залишилось працювати лише 10% робочої сили, у промисловості і будівництві – 20-25% і від 2/3 до ¾ усіх зайнятих – працюють у сфері послуг, де виробляється більше половини ВВП. Така структура зайнятості дозволила науковцям, перш за все - економістам, прийти до висновку, що завершився індустріальний етап цивілізації і почався перехід до постіндустріального етапу. Значні зміни відбулись в соціальній структурі суспільства, зросла чисельність середнього класу (від 50% до 70%).

У 50 – 60-х рр. ХХ ст. в найбільш розвинутих країнах світу – США, Канаді, Швеції, Японії, Великобританії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та деяких інших країнах склалася економічна система, яка поєднала ринкові принципи організації господарства і систему соціальних гарантій і програм – соціально орієнтована ринкова економіка або змішана економіка.

Характерною ознакою її був високий рівень доходів та споживання переважної більшості населення. Тому часто цю систему називають суспільством загального масового споживання.

Та на початку 80-х рр. ХХст. економічне процвітання змінилося глибокою економічною кризою, яку вдалося подолати лише в середені 80-х. Відтоді починається велике економічне піднесення, до якого приєдналося декілька десятків країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки. Завдяки досягнутим економічним успіхам з 90-х років ХХ століття триває поступова економічна інтеграція, що є закономірністю на шляху до загальної глобалізації соціально-економічних процесів.

 

2. Економічний розвиток  країн, що розвиваються. Основні  риси стратегії їхніх економічних програм

Країни, що визволилися або розвиваються, після другої світової війни внаслідок розпаду та краху колоніальної системи утворили особливу групу в ринковій системі світового господарства. Звільнившись від колоніальної залежності, вони залишилися на периферії світового господарства. Поняття «країни, що розвиваються» – умовне. До цієї групи входять країни, які суттєво відрізняються одна від одної, але мають певні характерні риси, що їх об’єднують.

До країн, що розвиваються, належать молоді політично незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни, які досягли державної незалежності раніше, але в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що розвиваються (Аргентина, Бразилія, Мексика, Непал, Таїланд, Ліберія та інші).

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість, загальний  контраст між сучасними товарними формами господарювання й традиційними нетоварними формами , наявність розвиненого ринкового господарювання передових країн світу.

Згідно з класифікацією ООН  виділяють три групи:

До першої належать нові індустріальні  країни ( НІК ) – Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сянган, Сінгапур та країни, створеної в 1960 р. Організації країн – експортерів нафти (ОПЕК): Алжир, Еквадор, Габон, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Нігерія, Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати. У країнах цієї групи відбувається процес імпортозамінної індустріалізації – заміна імпорту багатьох товарів їх вітчизняним виробництвом. До причин економічного зростання цих країн можна віднести: вигідне географічне положення, наявність дешевої робочої сили, значні вкладення іноземного капіталу, розвиток зовнішньоекономічних відносин, активна роль транснаціональних корпорацій (80% інвестицій були вкладені в НІК).

До другої групи входять 33 країни Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії (Індія, Пакістан, Сирія, Лівія та ін.), дохід на одного жителя в яких перевищив 415 дол.

Третя група – це країни, де ВВП на душу населення складає  менше, ніж 350 дол., рівень освіти – менше 20%, частка переробної промисловості – менше 10%. До них належать 48 слаборозвинених країн Центральної та Південної Африки. В 1974 р. здобули незалежність португальські колонії – Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, а з 1989 р. – Намібія.

Після краху колоніальної системи ООН сформулювала міжнародну стратегію на 60-ті роки ХХ ст. як концепцію розвитку навздогін. Автори концепції - У.Ростоу, Р.Нурксе та ін. Вони передбачали на перше десятиліття зростання економіки країн, що розвиваються, щорічними темпами на рівні 5%. Однак концепція не враховувала специфіки країн, а тому була приречена на провал.

У 70-ті роки ХХ ст. стратегія  розвитку була запропонована у виді концепції основних потреб. Автори – Х.Ченері, Р.Робінсон, І.Адельман. У ній передбачалось збільшення інвестицій в економіку, підвищення зайнятості в традиційних секторах економіки, збільшення державної допомоги найменш забезпеченим верствам населення. Концепція була практично втілена, та теж мала слабке місце – зовнішньоекономічний аспект, а саме те, що країни не хотіли бути на позиції відсталої і залежної периферії в системі міжнародного поділу праці.

Стратегія розвитку країн  третього світу у 80-х роках минулого століття мала три концепції – основних потреб, колективної опори на власні сили і нового міжнародного порядку. Вони були орієнтовані на прискорену інтеграцію з розвинутими країнами. Країни третього світу повинні були виконувати роль постачальника ресурсів та амортизатора в період криз. Та й ці концепції були недосконалими, оскільки не вказували шляхи подолання економічної відсталості.

Країни, що розвиваються, за всіх обставин їх розвитку, мають спільні риси в економічному розвитку:

- займають особливе місце  у світовому господарстві, що пояснюється нерозвиненими або слабкорозвиненими товарними формами господарювання;

- низький рівень розвитку  продуктивних сил;

- соціально-економічна  відсталість;

- низький життєвий рівень  населення.

Швидкому розвитку нових  індустріальних країн в значній мірі сприяли іноземні інвестиції. Значна роль у вирішенні економічних проблем належить державі, яка впливає на розвиток соціально-економічної системи не тільки через систему управління, а й через активний розвиток державного сектора економіки. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності. Держава виконує функцію регулювання діяльності іноземного капіталу, щоб максимально підвищити ефективність його використання. В економіці країн, що розвиваються проходять структурні зміни в економіці, пріоритетним стає розвиток науковоємких галузей.

 

3. Характерні особливості сучасних  міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство ( ЄЕС ).

У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта – екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестиційний банк.

Існування такого союзу  свідчило про подолання антагоністичних  протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запроваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єдиний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що виробляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянством і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта – євро.

У наш час Євросоюз –  це одна із сильніших інтеграційних  зон світу. Вона об’єднує 27 країн із сукупним ВВП понад 10.000 млрд.євро.

Протягом 70 -90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД ( Конференція ООН з торгівлі і розвитку ), в 90-х роках ХХст.

Міжнародні економічні зв’язки країн третього світу розвивалися в межах 44 регіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сировини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об’єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім’я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних відносин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні зв’язки буквально пронизали більшість національних економік, спричиняючи при цьому значний вплив на світову економіку. Базуючись на економіці окремих держав та світовій, міжнародні економічні відносини залежать від них, одночасно являючись самостійним явищем, формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.