Сучасні проблеми природокористування в Україні

     Визначальними у виробничих відносинах, що складаються  між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища. Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обґрунтованому поєднанню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого – є ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління.

     У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

     На  сучасному етапі розвитку суспільства  виділяють наступні основні закони, що характеризують природокористування:

Закон обмеженості природних ресурсів – усі природні ресурси (і умови) Землі є скінченними.

     Закон падіння природно-ресурсного потенціалу – у  межах однієї             суспільно-економічної формації (способу  виробництва) і одного типу технологій природні ресурси стають все менш доступними і потребують збільшення витрат праці й енергії на їх добування та транспортування.

     Закон зниження енергетичної ефективності природокористування  – з плином історичного часу при  отриманні з природних систем корисної продукції на її одиницю  в середньому витрачається все більше енергії.

     Закон відповідності рівня розвитку виробничих сил природно-ресурсному потенціалу – розвиток  виробничих сил відбувається відносно поступово до моменту різкого  виснаження природно-ресурсного потенціалу, який характеризується як екологічна криза. Криза розв’язується шляхом революційної зміни виробничих сил.

     Закон зниження родючості – внаслідок  постійного вилучення врожаю і порушення  природних процесів ґрунтоутворення, а також за тривалої монокультури в результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природної родючості ґрунтів.

     Закони  природокористування сприяють не тільки якісному розумінню сутності та принципів  природокористування, а й дають  можливість ефективно використовувати природно – ресурсний потенціал, розвивати екологічні напрями світової політики на рівні глобалізаційних процесів [7].

     На  сьогодні людство повинно стати  на новий шлях розвитку та прагнути, щоб природокористування було більш  раціональним; спиратись на знання, закони та особливості різних природних систем; працювати в напрямах підтримки рівноваги в екосистемах; використовувати можливості науково-технічного прогресу. У наш час природокористування у світі стає не лише основною прерогативою ефективного  господарювання, а й важливим джерелом розуміння  природного багатства тієї чи іншої території та водночас формою створення стратегічної  перспективи розвитку та подальшого існування людства у майбутньому.

     2.Оцінка  природно-ресурсного потенціалу території України 

     «Природні ресурси» – одне з найбільш часто вживаних у літературі понять. Більш загальним є визначення, дане А.А. Мінцом: «природні ресурси... тіла і сили природи, що на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі особистої участі в матеріальній діяльності» [9].

     У другій половині XX ст. ресурсоспоживання  надзвичайно зросло, охопивши практично всю сушу й усі відомі в даний час природні тіла і компоненти.              Науково-технічний прогрес безпосередньо відобразився на практиці ресурсоспоживання. Розроблено технології освоєння таких видів природних багатств, що донедавна не включалися в поняття «природні ресурси» (наприклад, опріснення солоних морських вод у промисловому масштабі, освоєння сонячної чи приливно-хвильової енергії, виробництво атомної енергії, видобуток нафти й газу на акваторіях та ін.). Виникло уявлення про потенційні ресурси або ресурси майбутнього. Велике значення в освоєнні природних ресурсів мають економічні фактори, що визначають рентабельність їхнього господарського використання.

     Часто потреби в природних ресурсах блокуються технологічною неможливістю їх освоєння, наприклад, виробництво  енергії на основі керованого термоядерного синтезу, регулювання кліматичних процесів чи явищ тощо. Технічна і технологічна недосконалість багатьох процесів витягу і переробки природних ресурсів, розуміння економічної рентабельності й недолік знань про обсяги і величини природної сировини змушують при визначенні природно-ресурсних запасів виділяти категорії за ступенем технічної та економічної доступності і вивченості.

     Природно-ресурсний  потенціал  території — це сукупна  продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів  споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості. У такому розумінні                 природно-ресурсний потенціал території посідає важливе місце в системі «суспільство — природа».

     Природно-ресурсний  потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення; кліматичні умови; особливості рельєфу; розміщення ресурсного потенціалу [15].

     Сфера взаємодії природи й суспільства  охоплює не лише безпосередньо експлуатовані, а й усі розвідані природні ресурси, що складають                         природно-ресурсний потенціал  території.

     Україна – держава з потужним і розвиненим природно-ресурсним потенціалом, що охоплює мінеральні, земельні, водні, лісові, фауністичні та природні рекреаційні ресурси.

     За  багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна є однією з провідних  держав світу. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

     Мінерально-сировинний ресурсний потенціал України  представлений 7500 родовищами більше 70 видів корисних копалин. У промисловій  експлуатації знаходиться майже 4500 родовищ, де видобувається вугілля, нафта, газ, залізні й марганцеві руди, вогнетривкі глини, нерудна металургійна сировина, калійна і кухонна сіль, скляні та формувальні піски й ін. Видобуток сировинних мінеральних продуктів за 30 основними їхніми видами досягає 950 млн. т. щорічно. Різноманітність і кількість мінеральних ресурсів України оцінюється зарубіжними експертами у 8 балів за 10-бальною шкалою. Україну зараховано до головних мінерально-сировинних держав світу, а за запасами основних видів корисних копалин у розрахунку на душу населення держава посідає одне з перших місць у Європі [4].

     Більшість корисних копалин в Україні видобувається  в межах регіонів, які сформувалися за тривалий період розвитку її нафтогазовидобувної промисловості і мають свою специфіку. Винятком є тільки розробка родовищ будматеріалів, поширених на території всієї країни.

     Згідно  з даними найзабезпеченішими щодо природно-ресурсного              потенціалу на душу населення є такі області, як Луганська, Дніпропетровська, Чернігівська, Кіровоградська. Найбільший природно-ресурсний потенціал на          1 га території мають Донецька, Дніпропетровська, Луганська області та Автономна Республіка Крим. Найменш забезпечені природними ресурсами Волинська та Рівненська області [17].

     Поступово виявляється відносне й абсолютне убування найбільш якісних і сприятливо розміщених запасів вугілля, нафти, багатих залізних руд, окису марганцевих руд, деяких інших видів корисних копалин, що стало наслідком звуження природних можливостей їхнього заповнення.

     Розвиток  продуктивних сил України, видобуток, заготівля і переробка усіх видів природних ресурсів супроводжується зростанням абсолютного й питомого виходу відходів. Річні обсяги утворення відходів за всіма джерелами зросли на 35 % і досягали 1,75 млрд. т., у тому числі, до 1,32 млрд. т. розкривні породи  та породи, що попутно видобуваються, 343 млн. т. – відходи збагачення і                                   хіміко-металургійного переділу корисних копалин, більше 50 млн. т. – відходи харчової промисловості, близько 26 млн. т. – відходи та брухт чорних і кольорових металів. Накопичення промислових і побутових відходів призводить до відчуження сільськогосподарських угідь, забруднення навколишнього природного середовища й загострення екологічної ситуації в індустріально розвинутих регіонах. Під відвали, терикони, шлаконакопичувачі в Україні відводиться  понад 100 тис. га землі, ще 6-7 тис. га щорічно виділяється на дані цілі.

     У господарський оборот України задіяно, як відомо, майже всі землі, що так чи інакше можна використовувати в сільськогосподарському виробництві. Щорічно залучається 1,5 млрд. т. природних ресурсів, переважно для гірничодобувної промисловості, майже дві третини поверхневого стоку, що формується на території країни, третина підземних вод.

     Земельні  ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

     Геополітичне  положення України та її високий  земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

     Рівень  інтенсивності використання земельних  ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (84,0%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

Сучасне використання земельних ресурсів України  не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Надмірна розораність території та величезний вплив діяльності людини призвели до порушення природного процесу ґрунтоутворення, ерозійних процесів. Розораність земель є найвищою і досягла 56% території країни та 80% сільськогосподарських угідь. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів становлять 9,1 млрд. грн. [15].

     Варто зазначити, що близько 5-7 тис. га, у тому числі рілля й інші сільськогосподарські угіддя, щорічно відводиться на зберігання відходів. Для таких потреб найбільші площі вилучаються з обороту у Донбасі та Придніпров’ї. Внаслідок цього в останні роки все більше спостерігаються провали й осідання ґрунтового покриву та деградація ґрунтових структур.

     Велике  занепокоєння викликає нині як стан земельних ресурсів, так і система землекористування, яка склалася в Україні. Загальний земельний фонд України станом на початок 2010 р. становить 60,4 млн. га. У структурі земельного фонду сільськогосподарські землі займають 72% території, з них сільськогосподарські угіддя – 69,3%, у тому числі рілля – 54,4%, перелоги – 0,4%, багаторічні насадження – 1,6%, пасовища – 9,06%, сіножаті – 3,82%. Лісові площі займають – 15,62% території, заболочені землі – 1,96%, відкриті землі без рослинного покрову – 1,88% (табл. 2.1.).

     Таблиця 2.1

     Земельні  угіддя України