Прослідкуємо  процес встановлення ринкової ціни за допомогою графічної моделі домінуючої фірми (рис. 3.4). Ринковий попит представляє крива D_d. Точка перетину кривої ринкового попиту D і кривої пропонування конкурентного оточення S_f показує, що решта фірм могла б задовольнити цей попит за відсутності на ринку фірми – лідера і лише за високої ціни Р₁.

      За  цінами, нижчими за Р₂, пропонування з боку дрібних фірм відсутнє взагалі. Попит на продукцію домінуючої фірми представляє собою різницю (по горизонталі) між ринковим попитом і пропонуванням фірм-аутсайдерів. Його показує крива D_d в ціновому проміжку між P₁ і Р₂. Він набагато еластичніший, ніж ринковий попит. Кривій попиту D_d відповідає крива граничного виторгу фірми – лідера MR_d.

Рис. 3.4. Модель домінуючої фірми [9, 270]

      Домінуюча фірма за правилом MR = МС визначає для себе оптимальний обсяг випуску Q_d. За кривою попиту на її продукцію D_d вона встановлює ціну Р_Е.

      Фірми – аутсайдери приймають цю ціну і за власною кривою пропонування S_f визначають обсяг випуску, який зможуть виробляти. Вони досягають рівноваги в точці Еf з обсягом виробництва Q_f. Сукупний ринковий попит задовольняється за ціною Р_f сумарним пропонуванням домінуючої фірми і фірм-аутсайдерів  
(Q = Q_d +Q_f).

      У реальному житті ціновий лідер  не завжди обирає ціну, яка максимізує прибуток у короткостроковому періоді. За допомогою цін існуючі в  галузі фірми намагаються перешкодити входженню в галузь нових фірм. Якби не існувало бар'єрів входження, то високі ціни неможливо було б втримати довго. Надприбутки зникають з появою в галузі нових виробників, а ціни знижуються.

      Намагаючись відлякати новачка, фірми можуть застосовувати так зване "хижацьке ціноутворення". Вони різко знижують ціну, втрачають свої прибутки, але сподіваються, що нові конкуренти втратять ще більше і не зможуть довго протриматись в галузі, бо, як правило, новачок має високі витрати і невелике підприємство. Цей метод застосовують рідко. Частіше фірми підтримують надлишкові виробничі потужності, щоб загроза різкого нарощування випуску була правдоподібною.

      Нарешті, існує ще одна модель цінової стратегії  олігополії – ціноутворення за принципом "витрати плюс". Це – практичний метод, за яким фірма визначає свої середні витрати і робить накидку з розрахунку на певний прибуток. Aлe витрати часто змінюються в залежності від обсягу продукції, тому фірма повинна обрати якийсь середній плановий рівень виробництва. Наприклад, береться величина середніх витрат, коли фірма використовує свої потужності на 70 або 80%. Далі розраховують середній прибуток на тривалу перспективу. Оскільки фірма не знає, скільки продукції буде продано в майбутньому, вона встановлює такі накидки, що забезпечують приблизно 15% прибутку на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня з тим, щоб вона забезпечила 15%-ний прибуток після сплати податків. Спираючись на цю стандартну ціну, фірма розробляє свою цінову політику, незначно змінюючи ціни, щоб врахувати кон'юнктуру, конкуренцію і інші фактори.

      Цей метод калькуляції цін за принципом "витрати плюс" особливо придатний  для фірм, які випускають великий  асортимент продукції. У реальній практиці фактично неможливо розподілити накладні витрати (на електроенергію, опалення, страхування, податки) між конкретними продуктами. Його часто використовують фірми, за якими традиційно закріпилась роль цінового лідера.

      Розглянуті  моделі олігополістичного ціноутворення показують, що олігополіст не веде цінової конкуренції, оскільки ціни змінюються рідко і у всіх одночасно, і часто виникають таємні змови відносно цін.

      Типовою для олігополії стала нецінова конкуренція, тобто підвищення якості, оновлення і вдосконалення продукції, реклама і т.п. Через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми в галузі.

      Поширення нецінової конкуренції спричинене її перевагами перед ціновою. Конкуренти можуть швидко відреагувати на зниження цін, вірогідність значного виграшу надто мала, зате можлива війна цін, яка завдасть шкоди всім. Нецінова конкуренція може забезпечити довгострокові переваги перед конкурентами, вона є більш контрольованою. Не може бути швидко повторена, наприклад, вдала реклама або оновлена продукція, чи вдосконалена технологія. Крім того, олігополісти мають значні ресурси для того, щоб підтримувати рекламу або розвиток виробництва. Характерним прикладом нецінової конкуренції є боротьба двох американських пивоварних компаній за лідерство в галузі. Компанія, яка успішно виборола собі це місце, витратила на рекламу у 1987 році понад 304 мли. дол., тоді як інший претендент – лише 171 млн. дол.

Висновки

      Таким чином, монополія та монопсонія виражають  крайню форму недосконалої конкуренції, – полярну протилежність досконалого конкурентного ринку.

      Основна причина виникнення монополії –  бар'єри входження на ринок. Основною відміною її становища є здатність  чинити вплив на ринкову ціну. Монополія  представляє галузь і стикається з кривою ринкового попиту, що зумовлює нелінійний характер функції TR і відставання значень МR від цін. Оскільки сукупний виторг зростає лише на еластичному відрізку кривої попиту, монополія завжди обирає обсяг випуску лише в його межах. Вона не має однозначного співвідношення між ціною і обсягом випуску, тому не має кривої пропонування.

      У короткостроковому періоді монополіст здійснює виробництво, доки покриває змінні витрати, у довгостроковому періоді  – лише тоді, коли окупає сукупні  витрати. Парадокс прибутку монополії не властивий.

      Оптимальний обсяг виробництва монополія  вибирає за загальним правилом граничного випуску МR = МС одночасно з визначенням ціни продукції. Вона призначає ціну, вищу за граничні витрати на величину, обернено пропорційну еластичності попиту: Р_т = MC · E_d / (E_d + 1). Еластичність попиту є вирішальним фактором монопольної влади. Рівень монопольної влади вимірює індекс Лернера: L = (Р – МС) / Р = – 1 / E_d.

      Метою цінової стратегії монополіста  є захоплення споживчого надлишку і  перетворення його у монопольний  прибуток. Вона реалізується за допомогою  політики цінової дискримінації  – продажу одного і того самого товару різним покупцям за різними  цінами. Монополія намагається дослідити характер попиту різних груп покупців, щоб призначити кожному покупцю ціну, близьку до тієї, яку він міг би заплатити.

      Дослідження поведінки олігополістів виявило  дві взаємопов'язані тенденції  олігополістичного ціноутворення. З одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії. З іншого боку, найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність олігополії до таємної змови.

      Для пояснення стабільності олігополістичного  ціноутворення розроблено кілька різних моделей. Досить проста модель, що ілюструє негнучкість цін, отримала назву "ламаної  кривої попиту". Вона побудована на логічних передбаченнях фірм відносно реакції суперників на підвищення і зниження ціни.

      "Дилема  олігополістів" – це модель  олігополістичного ціноутворення,  в якій кожна фірма, вирішуючи  проблему рівня цін, діє в  умовах, що виключають співробітництво.  Вона самостійно реалізує свій  потенціал, але зважає на своїх конкурентів.

      Ще  одна модель ціноутворення виникає, коли фірми галузі вступають в  явну чи таємну змову.

Література

1. Азове Г.Л. Конкуренция и анализ, стратегия  и практика. – М.: Центр экономики  и маркетинга, 1996.
2. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Опорний конспект лекцій. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 224 с.
3. Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. – М.: Международные отношения, 1995. – Т.1 – 608 с., Т.2 – 750 с.
4. Добрынин А.И. Тарасович Л.С. Экономическая теория. – СПб.: СПбГУЭФ, 1997.
5. Доллан Э. Дж., Линдсей Д.Е. Микроэкономика: Пер. с англ. – СПб.: Санкт-Петербург оркестр, 1994. – 448 с.
6. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.
7. Задоя А.О., Зорічний С.В., Кирієнко О.М. Основи економічної теорії. – Д., 1994.
8. Карагадова О.О., Червоньов Д.М. Мікроекономіка: Навч. посіб. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 208 с.
9. Косік А.Ф., Гронтковська Г.Е. Мікроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004 . – 416 с.
10. Лукінов І. Економічні трансформації наприкінці XX століття. – К.: Ін-т економіки НАН України, 1997.
11. Макконнелл Р., Брю С.Л. Экономикс. – К.: Хагор-Демос, 1993.
12. Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т.: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1984.
13. Миллъ Дж.С. Основы политической экономии. – М., 1980. – Т. 1.
14. Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студентів екон. спец. закл. освіти: У 2 ч. / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін.; За заг. ред. С. Будаговської. – К.: Основи, 1998. – 518 с.
15. Самуэльсон П.Э. Монополистическая конкуренция – революция в теории // Теория фирмы / Под ред. В.М. Гальперина. – СПб.: Экон. шк., 1995.
16. Селигмен Б. Основы течения современной экономической мысли: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986.
17. Хикс Дж.Р. Годовой обзор экономической теории: теория монополии // Теория фирмы / Под ред. В.М. Гальперина. – СПб.: Экон. шк., 1995.
18. Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции (Реориентация теории стоимости): Пер. с англ. – М.: Экономика, 1996. – 351 с.
19. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Исследование предпринимательской прибыли, капитала, процента и цикла конъюнктуры: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1982.
20. Экономическая стратегия фирмы / Под ред. А.П. Прадова. – СПб.: Спец. литература, 1990.
21. Юданов А.Ю. Конкуренция: теория и практика. – М.: АКАЛИС, 1996.