Грошові системи: суть та основні етапи розвитку

Сучасні банки постійно розвиваються. Змінюються форми операцій, методи конкуренції, системи менеджменту, поширюється сфера діяльності, яка сьогодні охоплює весь світ завдяки формуванню інтернаціональних фінансових ринків.

Інтереси суспільства не завжди збігаються з інтересами банків, зокрема з приватними інтересами їх власників і вкладників. Тому розвиток кредитної системи обумовив необхідність регульованого підходу до організації кредитних відносин, що проявилося насамперед у виникненні особливої ланки банківської системи - центрального емісійного банку.

До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. У створенні емісійних банків ще не було гострої потреби, бо банкноти у грошовому обігу відігравали незначну роль. Швидкий розвиток кредитної системи після промислового перевороту супроводжувався зростанням значення банкнотного обігу. Це об'єктивно вимагало заміни емісії багатьох комерційних банків емісією одного спеціалізованого банку. Практичне ж створення такого банку залежало від багатьох чинників, у тому числі суб'єктивного характеру. Так, спроба централізувати банкнотну емісію у США була зроблена ще наприкінці XVIII ст., однак її успішному здійсненню заважали комерційні банки. Лише із створенням федеральних резервних банків за законом 1913 р. банкнотна емісія була централізована.

До початку XX ст. централізація банкнотної емісії була завершена лише в європейських країнах. У більшості країн емісійні банки було створено у XX ст., головним чином, у період між двома світовими війнами.

Емісійні банки створювалися на основі спеціальних банківських законів двома шляхами. Згідно з першим переважне право банкнотної емісії законом надавалося найпотужнішому комерційному банку країни, унаслідок чого він поступово перетворювався на центральний емісійний банк. Саме так став емісійним Банк Англії. Другий шлях передбачав створення банку як емісійного центру країни з самого початку його організації. Таким шляхом створені центральні банки у більшості країн.

За формою організації емісійні банки можуть бути акціонерними та державними, причому держава часто є одним з акціонерів. В одних країнах ці банки з самого початку створювалися як державні, в інших - вони ставали державними внаслідок їх націоналізації шляхом викупу державою акцій на сприятливих для акціонерів умовах. Після Другої світової війни центральні банки було націоналізовано в Англії, Франції та інших країнах.

Нині в більшості країн емісійні банки е державними. Лише в деяких країнах капітал частково належить кредитним установам та приватним особам. Наприклад, у Бельгії та Австрії державі у центральних банках належить - 50% капіталу, в Японії - 55%, у Швейцарії - 57%.

Для визначення політики, якою керуються у своїй діяльності центральні банки, форма організації значення не має. Незалежно від форми власності центральні банки є юридичне самостійними, тобто не підпорядкованими уряду, що діють в інтересах усього суспільства. Акціонерні банки завжди перебували під контролем держави, і форма управління ними мало чим відрізнялася від форми управління державними банками.

Дещо своєрідною є організація 12 федеральних резервних банків США, які виконують функції центрального емісійного банку країни. Основний капітал цих банків складається з пайових внесків комерційних банків - членів Федеральної резервної системи. Однак законодавчі норми, що ними визначається порядок формування керівних органів та діяльність банків, установлюються державою.

Центральні банки усіх країн світу виконують такі функції:

- розроблення і реалізація державної грошово-кредитної політики;

- емісія грошей;

- функції "банку банків";

- функції банку уряду.

Крім цих функцій, центральний банк може виконувати й інші. Він зберігає централізований золотовалютний запас (якщо він не переданий скарбниці), здійснює нагляд і контроль за банківською діяльністю (не в усіх країнах ця функція е виключною компетенцією центрального банку).

Виконання перелічених функцій визначає місце і роль центрального банку в економіці, дає змогу найефективніше організувати діяльність дворівневої кредитної системи.

Другий рівень банківської системи в розвинутій економіці складається з різноманітних видів банків, які можна поєднати у дві групи: комерційні та спеціалізовані.

Особливістю комерційних банків є те, що, крім традиційних базових функцій, вони, як правило, можуть виконувати практично всі функції, інших інституцій кредитної системи (за винятком функцій центрального банку), їх називають "супермаркетами фінансового ринку", тому що вони є фінансовими установами універсального типу.

Ці банки виникли раніше інших кредитних установ. Розвиток капіталістичної кредитної системи розпочинається з виникнення та розвитку комерційних банків. Утративши в процесі розвитку кредитної системи функцію емісії банкнот, вони набули багатьох інших функцій. Найважливіша функція комерційних банків - створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів.

Між комерційними та спеціалізованими банками немає якихось великих розбіжностей, їх діяльність переплітається та проявляється у співробітництві за одними операціями та у конкуренції - за іншими. Масштаби такого суперництва протягом тривалого часу у деяких країнах обмежувалися фінансовим законодавством. Так, до кінця 90-х років згідно з банківським законодавством США та Японії комерційним банкам, по суті, було заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю тощо. Нині перемогу дістала тенденція до універсалізації банків.

У більшості країн Західної Європи такі обмеження скасовані, і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

Поряд із універсальними комерційними банками у розвинутих країнах існує розгалужена мережа банків, які виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки. Такі банки називаються спеціалізованими. Спеціалізація впливає на характер усієї Діяльності банку, визначаючи особливості побудови балансу, структури пасивів і активів, специфіку організації роботи з клієнтурою. Найпоширенішими видами спеціалізованих банків є інвестиційні, ощадні, іпотечні та експортно-імпортні.

Інвестиційні банки - це кредитні установи, які провадять засновницько-емісійну діяльність. Ці банки здійснюють розміщення на фондовому ринку акцій та облігацій акціонерних підприємств. Вони з'явилися у другій половині XIX ст. у зв'язку з роз витком акціонерних компаній. За формою організації вони також є акціонерними. Ці банки вивчають підприємства і, якщо їх задовольняють умови, купують акції та облігації, а потім розміщують їх. Прибуток, котрий вони при цьому отримують, складається з різниці між курсами продажу та купівлі цінних паперів. Часто інвестиційні банки не розміщують акції, а лише гарантують їх розміщення за окрему плату. У разі нерозміщення якоїсь частки акцій банк купує їх за попередньо узгодженою ціною.

Діяльність інвестиційних банків не обмежується тільки цими операціями. Вони підтримують тісні зв'язки з тими підприємствами, для яких вони розміщували акції та облігації, дають консультації про необхідність та можливість випуску акцій та облігацій в умовах даного стану фінансового ринку, про порядок допуску паперів до обігу на фондовій біржі тощо.

За останні 10-15 років відбулося значне зростання впливу інвестиційних банків на світову економіку, що пов'язано зі швидким розвитком ринку інвестиційних послуг. Саме тоді відбувся справжній бум корпоративних зливань та поглинань. Загальна вартість угод, що стосуються зливань та поглинань, зросла за десять років більше ніж у 10 разів.

Кількісне зростання масштабів діяльності сучасних інвестиційних банків веде до їх якісної трансформації. Відбувається формування інвестиційних банків нового типу з повним набором диверсифікованих та комплексних послуг. Одним з найголовніших переваг інвестбанків є наявність великого вільного капіталу. Іншою перевагою є глобальний характер їх діяльності. Дедалі більше виробничих компаній ведуть свій бізнес у міжнародних масштабах. Зрозуміло, що вони стають клієнтами тих інвестбанків, які здатні надати консультації та здійснити операції на будь-якому ринку світу. Нарешті, як показує ретроспективний аналіз, найпотужніші інвестбанки мають більше шансів пережити кризу - їх рятує диверсифікація діяльності, яка гарантує стабільний потік доходів.

Посилення ролі глобальних інвестбанків у сучасному світі не могло не перетворити інвестбанки у форму боротьби фінансових еліт США та Європи. На сучасному етапі явно домінують американські банки, що, звичайно, не задовольняє фінансових угруповань Старого Світу.

Сучасною тенденцією розвитку інвестбенкингу є формування глобальної олігополії. Чотири головні гравці на глобальному ринку інвестиційних послуг уже визначилися. Це - Голдмен Сакс, Меріл Лінч, Саломон Сміз Барні (у 1977 р. фінансова група Тревелз Гроуп купила інвестиційний банк Саломон Брозерс та поєднала його зі своїм брокерським відділенням Сміз Барні) та Морган Стенлі Дін Віттер (що також виникла у 1977 р. унаслідок злиття інвестбанку Морган Стенлі та фінансової компанії Дін Віттер Дісковер). Однак склад світової еліти поки що остаточно не сформувався. Фахівці вважають, що найближчим часом у руках перших десяти інвестбанків з повним набором послуг може опинитися більше ніж 95% ринку, іншим доведеться задовольнитися вузькоспеціалізованими нішами.

З деяким відривом від групи лідерів ідуть ще кілька відомих інвестбанків: Кредіт Свіз Ферст Бостон, Дж. П. Морган, Леман Бразерс та ін.

Розвиток і трансформація інвестбанків ведуть до загострення їх конфліктів з комерційними банками. Передусім це стосується ринку фінансування корпорацій. Раніше основним джерелом вільного капіталу для корпорацій був банківській кредит. Нині корпорації дедалі частіше вдаються до альтернативних джерел на світовому ринку капіталів - розміщення додаткових емісій акцій та випуску корпоративних облігацій, ринок яких стрімко розвивається. Таким чином, інвестбанки починають витісняти ком-банки з місця посередника між корпораціями та інвесторами.

Фахівці вважають, що фінансове обличчя світу на початку нового тисячоліття будуть визначати найпотужніші фінансові холдинги, які поєднуватимуть діяльність інвестиційних та комерційних банків. Саме такими інституціями вже є Сітігруп Креді Свіз Гроуп, ЮБС, Ллойдс тощо

Іпотечні банки виникли у Західній Європі наприкінці XVIII ст. Значного розвитку вони набули в Німеччині, де перший іпотечний банк було створено ще в 1770 р. Це був державний іпотечний банк, який здійснював підтримку здебільшого великих панських господарств. Залучення коштів відбувалося через випуск заставних паперів. У XIX ст. іпотечні банки почали обслуговувати не лише великі панські господарства, а й дрібні, а згодом і селянські. Найголовнішою сферою діяльності іпотечних банків стає кредитування нерухомості в містах та сільській місцевості.

Іпотека (від грец. hypotheke - застава) - застава нерухомості, нерухомого майна (землі, основних фондів, житла) з метою отримання позики. У разі непогашення позики власником майна стає кредитор (банки та інші кредитно-фінансові інституції, які можуть надавати такі позики).

Завдяки своїй довгостроковості (20-30 років) іпотечні креди ти використовуються для фінансування у тих випадках, коли виплата відсотків та погашення кредитів можливі лише з поточних, як правило, незначних доходів, тобто невеликими внесками. Наприклад, при фінансуванні будівництва житлових будинків під оренду погашення іпотечної позики можливе лише з надходжень орендної плати. Це стосується також і фінансування сільськогосподарських підприємств з метою розширення земельних маєтків або будівництва житлових приміщень, бо приріст доходів у сільському господарстві відносно невеликий.

Кошти для надання кредитів іпотечний банк отримує від продажу заставних листів. Це надійні боргові зобов'язання банку, які дають тверді проценти.

Іпотечні банки мають в економіці подвійне значення: як соціальні інституції, що забезпечують довгострокові земельні кредити, та як емітенти заставних, що є найбільш захищеним способом укладення коштів.

Іпотечні банки надають позики і різним комунальним структурам. У такому разі позики забезпечуються не іпотеками, а коштами, отриманими від надходження податків. Джерелом коштів для комунальних позик є комунальні заставні листи. Від звичайних вони відрізняються лише способом гарантування.

Поряд з основною діяльністю іпотечні банки можуть вкладати кошти в цінні папери, надавати позики під заставу цінних паперів тощо. Є обмеження на іншу діяльність, пов'язану з ризиком. Наприклад, банк має право купувати маєтки своїх боржників лише в разі непогашеная позики, а спекулювати земельними маєтками заборонено. Саме законодавчі обмеження в інтересах утримувачів заставних листів роблять іпотечні банки спеціальними інституціями. Усю свою діяльність іпотечні банки здійснюють на основі заставного права.

У Німеччині нині функціонує 30 іпотечних банків, 10 з яких є державними, а 20 - приватними. Найпотужнішими вважаються Німецький центральний земельний банк, Франкфуртський іпотечний банк, Рейнський іпотечний банк, Німецький іпотечний банк. Як правило, більша частина акціонерного капіталу належить найбільшим комерційним банкам.

У Франції характер діяльності іпотечних банків має свою специфіку. Провідним у сфері іпотечного кредиту є "Креді фонсьє де Франс" - найстаріший іпотечний банк Франції з участю держави, який був створений ще у 1852 р. Цей банк надає середньо-строкові та довгострокові позики терміном до 15 років. Джерелом коштів для таких операцій є випуск іпотечних облігацій. Поширеною є операція, пов'язана з кредитуванням місцевих органів влади через випуск комунальних позик. Банк також може надавати позики будівельним компаніям на житлове та господарське будівництво, веде облік векселів за середньостроковими кредитами під будівництво.