Грошові системи: суть та основні етапи розвитку

У І871-1873 р. під керівництвом Отто Бісмарка було здійснено політичне об'єднання німецьких земель та створено єдину німецьку державу, а на її основі - шляхом проведення грошової Реформи 1875 р. - єдину грошову систему. Карбування срібних монет заборонялося. На всій території держави вводилася єдина валюта - рейхсмарка із золотим вмістом 0,358423 г золота.

В обіг було впроваджено золоті монети - 5, 10 та 20 марок. Це означало перехід до золотого монометалізму, чому значною мірою сприяла контрибуція на суму 5 млрд фр., отримана від Франції внаслідок її поразки у франко-прусській війні 1870-1871 pp. В обігу поряд із монетами також були кредитні гроші - банкноти, еквівалентні 100 та більше маркам. За законом їх емісія не могла перевищувати більше ніж у 3 рази їх золоте забезпечення.

З початком Першої світової війни розмін банкнот Рейхсбанку на золото було припинено. Грошова система Німеччини в цей період активно використовувалась як джерело фінансування війни. Під час війни та особливо після її закінчення у великих обсягах здійснювалась грошова емісія, що викликало гіперінфляцію у країні. Німеччина опинилася на межі економічної катастрофи. Напередодні 1923 р. промислове виробництво в країні скоротилося до 40% рівня 1913 р. Зростання інфляції було пов'язане з проблемою репарацій. На вимогу країн Атланти сплатити репарацію (132 млрд марок) золотом або іноземною валютою Німеччина відповіла свідомим посиленням інфляції, унаслідок чого вона мала найбільшу інфляцію за період після Першої світової війни. У 1923 р. обсяг паперових грошей в обігу становив 496 квінтіліонів марок, грошова одиниця знецінилась в 1,6 трлн раза порівняно із довоєнним рівнем. Швидкість знецінення грошей була такою, що їх намагалися позбутися, тобто обміняти на товар. Гіперінфляція викликала "грошовий голод", бо темп зростання цін випереджав темп зростання емісії грошей. Казначейство не встигало друкувати гроші, тому проставляло червоний штемпель на старих банкнотах, підвищуючи їх номінал.

За таких умов США та Великобританія згідно з "планом Дауеса", що був затверджений Лондонською конференцією країн-переможниць у 1924 p., надали Німеччині репараційну позику на суму 200 млн дол., з яких 110 млн було розміщено в США. "План Дауеса" забезпечив різке збільшення іноземних позик Німеччині. "Золотий дощ" американських доларів сприяв відродженню Німеччини.

У 1924 р. у Німеччині проводиться грошова реформа: нова рейхсмарка обмінювалась на 1 трлн старих. У результаті реформи відбувся перехід до золотодевізного стандарту. Нова рейхсмарка забезпечувалась на 40% золотом та іноземною валютою. Золотодевізний стандарт у Німеччині було скасовано у 1931 р. у зв'язку зі світовою економічною кризою, установлювалася система нерозмінних на золото кредитних грошей.

У зв'язку з великими державними витратами у роки Другої світової війни, що значною мірою здійснювалися за допомогою грошової системи, почалася інфляція. Ще законом 1939 р. Рейхсбанку дозволялось здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів. Під час війни кількість грошей в обігу зросла майже в 7 разів. Крім того, в обіг були випущені так звані "окупаційні марки" на суму 84 млрд марок, які були законним платіжним засобом на окупаційних територіях.

Стан, у якому після війни перебувала країна, був критичним. Над нею зависла реальна загроза голоду та епідемій. Територія країни являла собою 400 млн м2 руїн. До злиднів місцевих жителів додалися поневіряння сотень тисяч біженців та вигнанців зі східних територій - переважно жінок та дітей, усе майно яких уміщувалося в рюкзаку чи на ручному возику. Близько 12 млн солдатів та офіцерів вермахту, а також цивільних осіб опинилися в полоні.

На думку військової адміністрації, вивести країну з катастрофічного стану можна було лише одним шляхом: управління економікою повинна взяти в свої руки сильна держава. У перші повоєнні роки в німецькій економіці панувала система розподілу, успадкована від військової адміністрації третього рейху. Найважливіші харчові продукти можна було отримати лише за продовольчими картками. Поряд з цим існував широко розгалужений "чорний ринок", на якому, наприклад, за американські сигарети можна було придбати що завгодно. Рейхсмарка врешті-решт знецінилась, німці перейшли до натурального обміну.

У 1947 p., коли протистояння двох таборів призвело до загострення "холодної війни", тодішній міністр іноземних справ США Джордж К. Маршалл так оцінював ситуацію: "Якщо Сполучені Штати не допоможуть Європі, то досить легко може статися, що дуже потерпілі від війни країни потраплять в обійми комунізму". Ця точка зору стала рятівною для німецької економіки, що переживала занепад. З метою перетворення Старого Світу в потенційного торговельного партнера з ініціативи Д. К. Маршалла була розроблена програма доларової допомоги при відбудові Європи, в яку була включена і Західна Німеччина. Цілком зрозуміло, що програма передбачала допомогу передусім тим країнам, економічні структури яких відповідали американським уявленням, тобто були у своїй основі структурами капіталістичними. І, таким чином, усі плани щодо централізації та перетворення Німеччини в аграрну країну були назавжди відкинуті. Водночас американська та британська військові адміністрації вирішили поєднати окуповані ними регіони Німеччини в одну економічну зону, передавши управління економічними процесами "економічній раді". Одним з директорів ради став Людвиг Ерхард, символ німецького "економічного чуда" 50-х років.

У 1948 p. саме під його керівництвом було здійснено грошову реформу, яка економічно поділила Німеччину на дві частини. Ця реформа стала частиною загальної господарської реформи.

Згідно з реформою в обіг було введено нову грошову одиницю - німецьку марку. Реформа розпочалася в неділю, 20 червня, коли всі громадяни дістали можливість обміняти 40 рейхсмарок за курсом 1:1 на нові гроші. Пізніше було обмінено ще 20 марок. Пенсії, заробітна та квартирна плата повинні були виплачуватись новими марками. Готівку та половину приватних збережень обмінювали за співвідношенням 1:10, другу половину було "заморожено", а згодом ці гроші обмінювались за курсом 1:20. Безготівкові кошти було перераховано за курсом 1:10. Реформу було проведено таким чином, що монополії не лише не втратили, а навіть збільшили свої капітали. Отже, в цілому переоцінка грошей відбулася у співвідношенні 6,5 нових марок до 100 старих. Під час реформи було анульовано 93,5% грошових рахунків і готівки, що перебували на руках у населення. Водночас було анульовано і внутрішній державний борг.

Архітектор цих реформ Л. Ерхард добре розумів, що грошова реформа сама собою не забезпечує оздоровлення економіки, вона створює передумови для її успішного розвитку. Адже лише стійка і надійна валюта робить можливим повне використання праці, капіталу, матеріальних ресурсів. Вона забезпечує збалансування купівельної спроможності і товарної маси, упорядкування валютно-фінансових відносин і створення фінансових установ, відповідальних за стабільність грошової системи.

Заслуга Л. Ерхарда полягала у тому, що він відкинув чимало пропозицій щодо оздоровлення грошової системи через те, що вони мали однаковий недолік - не забезпечували стимулів розвитку виробництва та обмежувалися адміністративним регулюванням цін та заробітної плати. І всупереч цьому зробив усе, аби відновити заінтересованість у праці через оплату її грошима, забезпечити помітне зростання продуктивності праці, завоювати довіру до нової валюти, забезпечити розвиток товарообороту і припинення бартерних угод тощо.

Реформа дала швидкі позитивні результати. Якщо на початку 1948 р. обсяг промислового виробництва в західних зонах становив лише 53% від рівня 1936 p., то вже в другій половині того самого року ця цифра сягнула до 73%, а в листопаді 1949р. досягла 100%. У листопаді 1950 р. обсяг промислового виробництва збільшився на третину порівняно з попереднім роком. Після реформи знову з'явилась заінтересованість у праці, яка оплачувалася грошима. Помітно зросла продуктивність праці, виростала довіра до нових грошей, до нового економічного укладу. Безробіття швидко пішло на спад, і вже з другої половини 1950 р. виявилась стійка тенденція до зростання зайнятості. Дедалі ширші верстви населення стали на собі відчувати позитивні результати економічного піднесення.

Обіцянка прийти через соціальне ринкове господарство до "добробуту для всіх", дана Л. Ерхардом, почала набувати реальності. Щоправда, у зв'язку з дуже великим попитом на товари широкого вжитку незабаром з'явилися інфляційні тенденції, які похитнули авторитет соціальної ринкової економіки та її творця Л. Ерхарда. Та вже через кілька місяців виробництво стало на ноги.

У травні 1949 р. після прийняття Конституції Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено золото-доларовий стандарт, курс німецької марки до долара становив 3,33 марки за долар США. Але вже у вересні того самого року в період масової девальвації валют німецька марка була девальвована, її курс був знижений до 4,2 марки за долар США. У 1953 р. ФРН вступила до Міжнародного валютного фонду, який зафіксував золотий вміст марки в 0,211588 г золота.

У 50-ті та у першій половині 60-х років марка ФРН була найстабільнішою валютою, платіжний баланс зводився з активним сальдо, зростали золото-валютні резерви. ФРН першою із західноєвропейських країн запровадила часткову конвертованість своєї валюти в 1958 р.

Порівняно низькі темпи інфляції, майже стабільний платіжний баланс та стабільне валютне становище в умовах заборони на виробництво та купівлю озброєння стимулювали зовнішньоторговельну експансію концернів ФРН та неодноразову ревальвацію марки (у 1961,1969,1971 та 1973 pp.). Західнонімецька марка займала лідируючі позиції в Європейській валютній "змії" (1971 p.), на базі якої в 1979 р. була створена Європейська валютна система, на марку припадало 33% валютного кошика екю.

Першого липня 1990 р. відбулося валютне об'єднання двох німецьких держав - ФРН та НДР. Порожні полиці магазинів у колишній НДР за одну ніч наповнилися товарами - як це було в 1948 р. у Західній Німеччині. Але на відміну від 1948 р. реформу цю не можна назвати успішною. Ніякого "економічного чуда" цього разу не відбулося. Президент Федерального банку Отто Пель назвав валютний союз двох німецьких держав одним англійським словом "disaster" - нещастя - і наприкінці липня 1991 р. подав у відставку. Реальне ринкове співвідношення двох валют було таким: одна німецька марка дорівнювала п'яти маркам НДР. Однак, ураховуючи політичні обставини, влада ФРН вирішила перерахувати заробітну плату, пенсії і банківські заощадження в межах до 6000 марок за курсом 1:1, а інші рахунки - за курсом 2:1.

По суті, це означало різке підвищення зарплати без відповідного йому зростання продуктивності праці. На думку деяких експертів, саме це рішення відіграло фатальну роль у долі східнонімецької промисловості, що так і не змогла подолати кризу, яка настала після об'єднання обох країн.

Нині в обороті в Німеччині перебувають купюри номінальною вартістю 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 марок; монети - 1, 2, 5, 10, 50 пфенігів, 1, 2, 5, 10 марок. У 1975 р. з обігу були вилучені срібні п'ятимарочні монети - останній символ забезпечення національної валюти дорогоцінними металами. Звичайно, і досі марка реально забезпечувалася не запасами золота і срібла в підвалах Бундесбанку, а гарним станом німецької економіки. Понад 2/3 паперових грошей припадає на 100- і 1000-марочні купюри. Останні через свою компактність користуються особливою популярністю у тіньовому готівковому обороті. А фальшивомонетники марку не люблять. Складну технологію виготовлення німецької валюти відтворити непросто.

Сьогодні німецька марка посідає друге місце після американського долара, у міжнародних валютних резервах її частка становить 25%. Так само, як і американський долар, німецька марка відіграє велику роль у міжнародній економічній політиці, хоча в основному інтереси Німеччини сфокусовані на її соратників по Європейському Союзу.

З 1 січня 1999 р. Німеччина увійшла до числа країн Європейського Союзу, що запровадили до безготівкового обігу спільну європейську валюту "євро". Передбачається, що з 1 липня 2002 р. німецька марка повністю припини

4. Грошова система Франції.

Франк було введено в обіг замість лівру у роки Великої французької буржуазної революції - 6 травня 1789 р. Та офіційною грошовою одиницею він став з 1803 р.

У ХІХ ст. у Франції панував біметалізм. Згідно з законом 1803 р. золоті та срібні монети вільно карбувалися і мали необмежену силу законного платіжного засобу. З 1 кг золота карбували 3100 франків, а з 1 кг срібла - 200 франків, тобто законне співвідношення між сріблом та золотом становило 1:15,5. Фактичне співвідношення цих металів на ринку відхилялося то в один, то в інший бік, унаслідок чого в грошовому обігу переважало то золото, то срібло.

У 1865 р. Франція очолила Латинський монетний союз, валютне угруповання, до якого увійшли країни, що намагалися зберегти біметалізм за допомогою міжнародної угоди. У 1873 р. держава заборонила вільне карбування срібла, воно зберігалося лише за золотом. Це означало перехід від біметалізму до золотого монометалізму, однак за раніше накарбованими п'ятифранковими срібними монетами зберігалася необмежена платіжна сила.

У перші ж дні Першої світової війни золотий монометалізм зазнав краху. 5 серпня 1914 р. було прийнято закон про припинення Банком Франції розміну банкнот на золото. З фактичним скасуванням золотого стандарту в країні почалася інфляція, бо емісія нерозмінних на золото банкнот використовувалася для фінансування військових витрат держави.

За роки війни кількість банкнот в обігу збільшилась майже в 6 разів, а індекс оптових цін зріс у 3,4 раза. Інфляція тривала у Франції довше, ніж в інших промислове розвинутих країнах. Це пояснюється тим, що перемога у війні дісталася Франції ціною величезних витрат. Фінансування розбудови зруйнованої економіки, субсидії монополіям під виглядом відшкодування збитків призвели до великого бюджетного дефіциту, а для його покриття використовувалася емісія нерозмінних банкнот.

Зростання дефіциту державного бюджету супроводжувалося зростанням внутрішнього та зовнішнього боргу країни. Невідповідність грошової маси потребам товарного обігу посилювалася скороченням виробництва, рівень якого за роки війни знизився До 58%. Надмірне зростання грошової маси викликало знецінення франка та підвищення оптових та роздрібних цін.