Грошові системи: суть та основні етапи розвитку

4. Збереження всіх інвалютних резервів у французьких франках.

5. Відсутність валютних обмежень між країнами-членами.

6. Здавання виторгу в іноземній валюті у централізований пул при французькому казначействі.

7. Здійснення усіх розрахунків через валютний ринок у Парижі. Зростання економічного потенціалу посилюють центробіжні сили у зоні франка.

Таким чином, депресія, яка мала місце після світової економічної кризи, супроводжувалася війнами валютних блоків та знеціненням валют.

З 30-х років XX ст. в усіх країнах утвердилася система кредитних грошей, не розмінних на золото. Сучасні гроші у своїй основі - це кредитні гроші, які нерозривно пов'язані з господарським оборотом і реально відбивають його рух. Тобто сучасні гроші у своїй основній масі є не лише свідченням вартості, титулом платоспроможності, а й реальним відбитком руху товаро-матеріаль-них цінностей, руху капіталу.

Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:

1. Втрата зв'язку із золотом унаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту.

2. Випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, а й для кредитування держави.

3. Широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового.

4. Хронічна інфляція.

5. Державне регулювання грошового обігу.

6. Скасування офіційного золотого вмісту, забезпечення та розміну банкнот на золото.

7. Розвиток інтеграційних процесів у сфері грошово-кредитних відносин.

Кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування (поверненість, забезпеченість та ін.), що створює передумови для забезпечення сталості грошей через формування спеціального механізму регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб обороту в засобах обігу. Нині в усьому світі емісія грошей монополізована державою, яка бере на себе зобов'язання забезпечувати сталість грошових знаків, що від її імені емітує центральний емісійний банк тієї чи іншої країни.

За деяких умов кредитна природа банківських білетів може мати формальний характер. Розлад економічного життя суспільства відбивається на характері функціонування кредитно-фінансових установ. Скасування золотої конверсії, а потім і відмова від підтримання ринку цінних паперів неодноразово призводили до зближення кредитних та державних паперових грошей. Зберігаючи формальні реквізити кредитних грошей, банкноти емітувалися без будь-якого забезпечення. Однак це мало місце лише в умовах повної дезорганізації та хаосу в економіці. Відбувався фактично розпад банківської системи, яка повністю втрачала здатність регулювати грошові потоки. Зокрема, саме так відбулося в період гіперінфляції 1918-1923 pp. у Німеччині, коли рейх-смарки формально залишалися банкнотами, але імперський банк-емітент фактично припинив бути кредитною установою.

Справді, випуск банкнот із метою покриття бюджетного дефіциту змінює характер їх функціонування, зумовлює непропорційне розбухання грошової маси, сприяє виникненню та поглибленню інфляційної ситуації. Однак усе це не заперечує кредитної природи системи банкнот та грошової системи в цілому.

Грошові системи знову опинилися під впливом економічної кризи в 1937 р. У деяких країнах у цей час, зокрема у Великобританії, Франції, Японії, прокотилася хвиля знецінення валют. За 1936-1938 pp. французький франк було девальвовано тричі. До кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41% проти рівня 1929 p., фунта стерлінгів - на 43, французького франка - на 60%. Напередодні Другої світової війни не залишилося жодної стабільної валюти.

Під час війни інфляція охопила майже всі країни. До кінця війни грошова маса в обігу в більшості країн збільшилася у 3-5 разів, в Італії, Японії - у 20 разів при скороченні виробництва (за винятком США). За цей час зросло значення золота як світових грошей.

Грошові реформи, які було проведено після війни в ряді країн, не зупинили інфляції, її особливістю в цей час було зростання грошової маси за незначного збільшення виробництва та товарообігу. На відміну від більшості країн у США та Великобританії післявоєнна інфляція супроводжувалася незначним зростанням готівкової маси. У США банкнотний обіг збільшився за 1945-1958 pp. на 9% при зростанні промислового виробництва на 24,4%, у Великобританії - на 47 та 58% відповідно. Інфляція в цих двох країнах відбувалася меншими темпами, але знецінення цих валют мало важливе значення, оскільки вони згідно з Бреттон-Вудською угодою мали статус резервних валют. У 1958 р. долар знецінився удвічі, фунт стерлінгів - у 3 рази порівняно із довоєнним періодом. Таким чином, інфляція набула світових масштабів. З середини 50-х - на початку 60-х років інфляція в окремих країнах (США, ФРН, Канаді) дещо припинилась та набула "повзучого" характеру. Однак після деякої перерви інфляція знову посилилась.

Унаслідок економічної кризи 1948-1949 pp. відбулося знецінення валют країн західної Європи до долара США, що призвело до невідповідності між офіційними й ринковими курсами та стало причиною багатьох девальвацій, серед яких особливе значення мала масова девальвація 1949 р. Вона мала кілька особливостей:

§ курс національних валют було знижено безпосередньо відносно долара;

§ девальвацію було проведено в умовах валютних обмежень;

§ девальвація мала масовий характер. Вона охопила валюти 37 країн, на них припадало 60-70% світового товарообороту. З великих держав лише США зберегли золотий вміст долара на рівні 1934 p., хоча його купівельна спроможність знизилася удвічі порівняно із довоєнним рівнем;

§ девальвація відбувалася у значних розмірах (фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5%);

§ девальвацію було проведено під впливом США, які використали підвищення курсу долара для стимулювання експорту капіталів, купівлі товарів і підприємств у Західній Європі та збільшення доларової заборгованості країн Західної Європи.

З другої половини 60-х років до 1981 р. кризові спади виробництва супроводжувалися інфляцією, що знайшло відображення у стагфляції. Уповільнення темпів інфляції розпочалося з 80-х років.

Світова валютна криза, яка визрівала впродовж кількох післявоєнних років, відкрито проявилася у 1967 p.; коли у зв'язку з погіршенням валютно-економічного становища Великобританії золотий вміст її валюти та курс уперше після 1949 р. було знижено на 14,3%. Услід за Великобританією 25 країн, переважно її торговельні партнери, також провели девальвацію своїх валют у різних пропорціях.

Хронічна інфляція викликала знецінення французького франка за 1958-1967 pp. на 38%. Валютно-економічний стан Франції був настільки нестабільним, що валютна спекуляція - гра на зниження курсу франка та підвищення курсу німецької марки - призвела до валютної кризи. Атака марки на франк супроводжувалася відпливом капіталів із Франції, що спричинило зменшення її офіційних золотовалютних запасів. Політичні події, пов'язані із виходом у відставку Ш. де Голля, посилили тиск на франк. У 1969 р. золотий вміст та курс франка знизився на 11,1%. Одночасно було девальвовано валюти 14 африканських держав. Курс німецької марки під тиском світового фінансового капіталу було ревальвовано на 9,3%.

Валютна криза досягла піку в 1971 p., коли в його епіцентрі опинилася головна резервна валюта - долар США. Це було зумовлено погіршенням валютно-економічного стану США, зниженням купівельної спроможності долара на 2/3 у 1971 р. порівняно з 1934 p., коли його золотий паритет становив 0,888671 г золота, хронічним дефіцитом поточного платіжного балансу, збільшенням короткострокового зовнішнього боргу, зменшенням офіційних золотовалютних резервів.

Загострення валютної кризи змусило уряд США девальвувати свою валюту на 7,89% та підвищити офіційну ціну золота з 35 до 38 дол. Було ревальвовано курси ряду валют.

Девальвація долара викликала масову зміну курсів валют до долара (96 зі 118 країн - членів МВФ). Але в 1973 р. знову спалахнула валютна криза. На відміну від 1971 p. CTIIA не вдалося домогтися масового перегляду валютних курсів. 12 лютого 1973 р. було проведено повторну девальвацію долара на 10% та підвищено офіційну ціну золота на 11,1% (з 38 до 42,22 дол.). Провідні країни підписали Паризьку угоду про перехід від фіксованих до плаваючих курсів.

Валютна реформа юридичне була оформлена угодою країн - членів МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р.

. Сучасні тенденції у розвитку грошових систем.

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов'язана з поширенням інтеграційних процесів, які охоплюють не лише економічні зв'язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найяскравіше проявляється в Європі, особливо в Європейському співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю - євро. Вона замінила ЕКЮ (у перспективі замінить національні грошові знаки) та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, котрий завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того самого року - поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні. Національні банки дер-жав-членів будуть лише реалізовувати валютну політику, а не визначати її.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом у розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 р. Римський договір про створення Європейського економічного союзу (його друга назва - "Спільний ринок") та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили шість країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За більш ніж 40 років, що минули після 1957 p., процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та суперечності, в цілому з успіхом розвивався як вшир (кількість повноправних країн-чле-нів збільшилась до 15), так і вглиб (за спрямованістю до головної цілі - формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів відбувається вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб'єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку).

Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (скасування мита та інших обмежень у торгівлі між країнами - членами ЄС та єдиний "зовнішний тариф" у торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарського законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили у своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції тощо), які могли використовуватись.

Виникла суперечність між внутрішньоторговельною та валютною складовими інтеграційного процесу. З метою пом'якшення Цього протиріччя та обмеження можливостей країн - членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. прийняли рішення про створення Європейської валютної системи, згідно з якою встановлювались певні межі коливань валютних курсів.

Це лише частково вирішувало проблему, однак ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 р. було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти - євро - було затверджено на зустрічі в Мадриді 15-16 грудня 1995 р. членами ЄС. У травні 1997 р. на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено 11 західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1 січня 1999 р. запровадити євро. Це - Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

§ дефіцит державного бюджету країни, яка має намір увійти до Союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

§ сукупний державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;

§ річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

§ середня номінальна величина довгострокових відсоткових ставок не повинна перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

§ країни, що переходять на нову європейську валюту, мусять дотримуватись установлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

За 1999 р. Греції вдалося виконати перелічені вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

Положенням про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1 січня -2002 р. До цього терміну дозволяється укладати нові контракти у національній валюті та євро.

З 1 січня 1999 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1 січня 2002 р. Усі умови контракту залишаються незмінними, тільки сума перераховується в євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1 січня 2002 р. усі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається відношення екю до євро як 1:1. Усі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1 січня 1999.

Введення євро - безпрецедентне явище у світовій економіці. Уперше йдеться про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на меті замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошима, котрі виконуватимуть увесь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передання функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн - членів єврозони фактично втратили свою самостійність.

ДОВІДКА

Етапи створення Європейського валютного союзу (ЄВС) 1969-1971 pp. - "план Вернера". План розроблено спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністрів Люксембургу П. Вернером і затверджено главами держав та урядів - членів Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета - розроблення програми створення економічного та валютного союзу в Європі.

1979-1980 pp. - створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн - членів ЄС.

1988 р. - група експертів під керівництвом Президента Європейської комісії Жака Делора розробила план створення Європейського валютного союзу. Цей план дістав назву "звіт Делора" і передбачав три етапи. Після доопрацювання й уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору, який дістав назву Маастрихтського - від назви голландського міста Мааст-рихт, де відбувалося його підписання. Після ратифікації договору парламентами європейських держав він став основним правовим документом сучасного процесу європейської економічної інтеграції, запровадження ЄВС та введення євро.