Банківська система Франції

За Актом від 24 травня 1951 року Банк Франції підпорядковувався  загальному податковому режиму - були встановлені чіткі види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в призначенні та головній місії Банку Франції почали відбуватися, починаючи з 1945 року. Особливо це стосувалося питання організації та контролю банківської діяльності.

Згідно із законом від 3 січня 1973 року пункти, які стосувалися управління діяльністю банку і організації, були спрощені та поновлені, визначені головні цілі банку та обов'язки для швидкого реагування на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени ради призначалися відповідно до їх професійних здібностей (швидше вони повинні були представляти різні економічні та фінансові сектори).

Повноваження Генеральної  ради були розширені, також нове законодавство  містило менше обмежень щодо діяльності банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів дали право  ухвалювати рішення щодо розподілу  прибутку банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Крок до незалежності Банку Франції був зроблений 4 серпня 1993 року з прийняттям нового Закону "Про статут Банку Франції" з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і, таким чином, забезпечуючи довіру до французького франка. Згідно з законом Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду. Крім того, незалежність центрального банку вважалася найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу Статуту Банку Франції ще більш необхідною [16, с.91-95].

Основу банківської  системи Франції історично складають  комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни  було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того як у 1966 році два  з них злилися, на чолі французьких  депозитних банків за сумою балансу стали: Banque Nationale de Paris, Societe Generate, Credit Lyonnais. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67 % депозитів та кредитів. Мали близько 6 тис. філій. На їх долю припадало більше 40 % сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років  на державний банківський сектор припадало більше 80 % депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так, у 1966 році державою було сформовано один з потужних комерційних банків у країні завдяки злиттю державного Commerce та Industry і Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином, було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економічної ситуації в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері.

Починаючи з 70-х  років, у французькій банківській  системі відбувалося зростання  чисельності кредитних установ, що пояснювалося створенням спеціалізованих  кредитних установ, а також збільшенням  кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 - у 1946 році, 64-у 1972 році, близько 200 - наприкінці 90-х років). Пізніше мала місце зворотна тенденція. Так, протягом 1946-1972 pp. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До Другої світової війни французькі комерційні банки  не мали обмежень у виконанні банківських  операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних  банків на 3 групи відповідно до характеру  операцій: депозитні, фондові (інвестиційні або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у  банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20 %, тоді як у депозитних банків - 2 %.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено  статус універсального банку, який не мав обмежень при виконанні операцій. Розвиток капіталомістких галузей  промисловості у Франції після  Другої світової війни призвів до концентрації банківських установ у районах промислового виробництва, що постійно відчували нестачу фінансових ресурсів. Акумулювати фінансові ресурси в регіонах, де базових галузей промисловості не існувало, покликані були регіональні банки. Спочатку це були депозитні банки, сфера впливу яких обмежувалася певною територією, а основна мета діяльності полягала у забезпеченні великих банків, що діяли на той час як регіональні, фінансово-промислових груп фінансовими ресурсами, попит на які зростав. Згодом за підтримки держави депозитні регіональні банки взялися за кредитування дрібних виробників і, таким чином, їхні функції були значно розширені.

Починаючи з 80-х  років минулого століття, французька банківська система відчуває швидкі зміни. По-перше, прийшовши до влади, соціалісти почали активну політику націоналізації вітчизняного банківського сектору. Однак, як виявилося, націоналізація - не найкращий захід і невдовзі відмовились від неї. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотний процес. Незабаром деякі націоналізовані найбільші банки країни були знову приватизовані.

По-друге, банки  були залучені у спекулятивні операції з нерухомістю, й економічний  спад початку 90-х років призвів  до погіршення основних показників їх діяльності. У зв'язку з цим влада пішла на значні зміни банківського законодавства, які відкрили нові можливості для стратегічних змін у банківській системі. Завдяки новим правилам відбулося укрупнення банківського сектору Франції.

По-третє, існуюче  трудове законодавство здійснювало негативний вплив на стан банківської індустрії. Так, банківські керівники не могли вільно звільняти непотрібний штат своїх працівників або переводити їх на інші посади. Але домовленість з профсоюзами допомогла зняти цю проблему, багато банків отримали можливість скорочувати своїх робітників.

У Франції існує  досить розвинена система кооперативних  кредитних установ, які виконують  банківські функції. Ощадні каси у Франції  можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно з законом 1935 року. Ощадні каси приймають депозити та надають кредити фізичним особам і організаціям не комерційного характеру, а згідно із законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є CENCEF, створений касами.

Кредитні муніципальні каси - державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно  місцевим префектурам, а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали згідно із законом 1992 p., відповідно до якого каси мають право надавати банківські операції приватним особам, а також деякі операції юридичним особам. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами [14, с.223-227].

Отже, у Франції  ефективно функціонує дворівнева банківська система. Перший рівень - центральний банк Франції, який став відносно незалежним з часу вступу Франції до Європейського валютного союзу, та другий - комерційні банки, які є універсальними та спеціалізованими. Також можна виокремити ще один - наднаціональний рівень - Європейський центральний банк, який став надрівнем кожної банківської системи, країна якої є членом системи Європейських центральних банків.

2. Загальна структура банківської системи Французької Республіки

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і обидва його замісника призначаються директором Ради міністрів Франції строком на 6 років без права відгуку і не можуть займати ці посади більш двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинний перевищувати 65 років приносити присягу президенту республіки.

 Керуючий, наділений  широкими повноваженнями і правами,  здійснює керівництво Банком  Франції, визначає загальні напрямки діяльності всіх його підрозділів. Йому надано право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філії Банку - його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду Міністр економіки і фінансів Франції.

 Функції замісників керуючого Банком чітко розмежовані: одні з їх відповідають за питання грошової політики інші - за адміністративні питання.

 Керує Банком  Франції Генеральна Рада, до складу  якого входити Рада по грошовій  політиці, створена в 1993 році у  відповідності із Законом про Статут Банку Франції. Рада по грошовій політиці розробляє напрями грошової політики і відслідковує динаміку грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, догод з оберненим викупом, надання гарантій за даним видами операцій; встановлює параметри політики обов’язкових резервів [6, с.169-172].

 До складу  Ради з грошової політики входять  Керуючий Банком Франції (голова  Ради). Два його замісника і  шість висококваліфікованих спеціалістів в області грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються Радою міністрів країни, кандидатури яких пропонують представники палат парламенту і Глава Економічної і Соціальної Ради. Рядків повноважень шкірного члена даної Ради (крім керуючого і його замісників) визначається за жеребкуванням; для двох представників встановлюється рядків у три роки, для двох інших- шість років і для двох останніх - 9 років. Членуй Ради не можуть бути обрані на другий рядків, за виключенням лише представників, що здійснюють свої повноваження на протязі трьох років.

 Рада з  грошової політики скликається  за ініціативою її голови (керуючого  Банком Франції) не менше одного  разу в місяць. Рішення Ради  мають силу закону при наявності  2/3 його членів. При відсутності кворуму Рада з грошової політики скликається повторно і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. При рівній кількості голосів “ЗА” і “ПРОТИ” вирішальним є голос голови.

 У засіданні  Ради мають право приймати доля Прем’єр Міністр і Міністр економіки і фінансів, але без права голосу, хоча сморід можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.

 До Генеральної  Ради крім членів Ради з  грошової політики входять голова  Державного Казначейства (що призначається директором ради міністрів Франції) і голова від службовців Банку Франції, обираємий строком на 6 років.

Головою Генеральної  ради є управляючий Банку Франції, який визначає порядок денний засідання  ради. У компетенцію Генеральної  ради входять такі функціональні обов'язки:

- розгляд загальних  питань управління банком, зокрема,  кадрової політики і штатного  розкладу;

- прийняття  бюджету банку і змін до  нього;

- складання  і затвердження балансового звіту;

- розробка проекту  розподілу прибутку;

• визначення дивідендів, які відраховуються державі тощо.

Керуючий Банком Франції має і ряд повноважень, що надаються йому Генеральною Радою; він може самостійно встановлювати  порядок інтервенційних операцій і  розмір процентних ставок; від імені  Генеральної Ради керуючий щорічно представляє президенту Франції звіт про діяльність Банку.

 Рішення Ради, які приймаються  простою більшістю голосів, мають  силу лише при участі в засіданнях  не менше 7 його членів. При  рівній кількості голосів “ЗА”  і “ПРОТИ” вирішальним стає голос голови.

 Специфічним для Генеральної  Ради є та обставина, що на  його рішення здійснює великий  вплив фінансовий інспектор, який  призначається Міністром економіки  і фінансів і представляє в  Банку Франції керівництво країни. Фінансовий інспектор може приймати доля в засіданнях Державної Ради і має право оспорювати його рішення або наполягати на повторному обговоренні будь-якого питання.

 На засіданнях Генеральної  Ради присутні також 2 аудитори, які призначаються Радою для  проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.

 Організаційна структура  Банку Франції представлена центральними  підрозділами у Парижі і розгалуженою  мережею філій (212) розташованих  по всій країні. Кожну філію  очолює директор, що призначається  Міністром економіки і фінансів  за пропозицією керуючого Банком Франції. При кожній філії є консультаційний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) складає від 6 до 17 чоловік в залежності від розміру філії. Призначення радників строком на 3 роки виконує Генеральна Рада за рекомендацією керуючого Банком Франції. Радники зобов’язані надавати директору філії інформацію про стан та перспективи економічної діяльності в даному регіоні (районі) і давати відповідні рекомендації.

 У функції філій  входять: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад по операціях з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінка банківських ризиків; консультування підприємств за питаннями фінансового аналізу і експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації, у тому числі за допомогою кон’юнктурних обстежень в різних галузях економіки [10, с.218-223].

 Таким чином, організаційна  структура, що склалася в Банку  Франції, забезпечує виконання покладених на нього завдань. Цьому сприяє підвищення ступеня незалежності центрального банку, досягнуте завдяки прийнятому в 1993 році Закону про Вуста Банку Франції.