Банківська система Франції

 

ПЛАН

 

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЯК СКЛАДОВОЇ  ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ………………………………………5

1. Сутність та історія створення банківської системи Франції……………5
2. Загальна структура банківської системи Французької Республіки……13

РОЗДІЛ 2. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА  ТА ЇЇ МІСЦЕ У ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ФРАНЦІЇ…………………………………………..…………….…17

2.1.Особливості функціонування  центрального банку.……………………….17

2.2. Характеристика структури  комерційних банків Франції………………...21

2.3. Особливості організації  банківського нагляду, контролю  та регулювання в Франції………………………………………………………………………….28

РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ ФРАНЦУЗЬКОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ……………………………………………………..31

3.1. Значення банківського сектору у сучасній кредитній системі Франції…31

3.2. Перспективи розвитку грошово-кредитної політики Банку Франції……34

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...41

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...43

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Банківська система – це найважливіша  сфера  національної економіки будь-якої країни. Створення  гнучкої та ефективної банківської системи є одним із першочергових завдань економічної стабільності.

Ринкова економіка при  всій різноманітності її моделей, відомих  світовій практиці,  соціально орієнтованим господарством, що функціонує в умовах державного регулювання. І величезну роль в структурі ринкових стосунків, в механізмі їх регулювання державою відіграє банківська система, яка є невід’ємною частиною ринкових відносин і важливим елементом процесу реалізації державної політики. Тому важливим є дослідження природи банківської системи тієї чи іншої країни та особливостей її функціонування. Банківська система Франції - одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. В умовах глобалізації світової економіки банківська практика розвинених країн світу дедалі більше набуває загальних форм, поступово нівелюючи існуючі відмінності у грошово-кредитних системах. Використання світового досвіду реформування банківської системи сприятиме впровадженню ефективних монетарних інструментів, допоможе уникнути типових помилок як в монетарній політиці, так і в побудові організаційної структури органів грошової влади України.

Питання розвитку банківських  систем зарубіжних країн і його елементів досліджувалися такими вченими як, О.М. Петрук, Т.Д. Косова, П.В.Мельник, В. В. Масленников, Ю.М.Лисенков, Ю. Т. Вешкин, Т. Я. Авагян.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження діяльності елементів банківської системи, ефективності застосування механізмів функціонування та регулювання банківської системи Франції.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити низку таких завдань:

• охарактеризувати сутність та історію виникнення  банківської системи Франції;
• описати загальну структуру банківської системи Франції;
• проаналізувати особливості функціонування центрального банку;
• охарактеризувати структуру комерційних банків Франції;
• здійснити аналіз організації банківського нагляду, контролю та регулювання в Франції;
• проаналізувати роль банків у німецькій моделі корпоративного управління;
• обґрунтувати значення банківського сектору Франції у спиянні розвитку малих та середніх підприємств.

Об’єктом дослідження є фінансова система Франції, нормативно-правова база, що регламентує функціонування і контроль фінансової системи.

Предметом дослідження  є банківська система Франції та її елементи.

Методи дослідження  в роботі є синтезом абстрактно-теоретичних й економіко-прикладних підходів та інструментів наукового пізнання, а саме аналізу та синтезу, порівняння та узагальнення.

Інформаційну базу дослідження  склало широке коло вітчизняних та зарубіжних монографічних досліджень та наукових публікацій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЯК СКЛАДОВОЇ  ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

 

1. Сутність та історія створення банківської системи Франції

 

Характер французького капіталізму визначив особливість  французької банківської системи, в діяльності якої велике місце зайняли  операції, пов'язані з випуском і  розміщенням державних позик. Французькі банки активно брали участь у випуску не тільки внутрішніх, французьких позик, але і зовнішніх позик інших держав.

З 20-х pp. XX ст. Франція  стала інтенсивно розвивати промисловість  і відійшла від колишніх "лихварських" традицій. Зокрема, після Другої світової війни за темпами промислового розвитку вона була попереду ряду інших капіталістичних країн. Французькі банки, не припиняючи своїх закордонних операцій, стали активно співпрацювати з промисловістю власної країни, а деякі з них увійшли в число 50 найбільших банків капіталістичного світу.

Характерною особливістю  кредитної системи Франції є  швидкий розвиток після Другої світової війни державних і напів-державних  кредитних установ. На початок 80-х  років на ці установи припадало понад 80 % активів усіх кредитних установ країни.

Розглянемо  більш детально всі етапи історичного  становлення банківської системи  Франції

Базис французької  банківської системи почав закладатися  ще в XVIII ст., причому провідну роль у  цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Лоу 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них одна четверта сплачувалася готівкою, а решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 році було змінено його назву на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Очолює банківську систему Франції Банк Франції (Ваnса de France), який був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, що займав посаду першого консула, з метою  сприяння поновленню економічного зростання після глибокої кризи революційного періоду. Завданням нового банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

Емісійна функція  банку, створеного у Франції, була достатньо обмеженою. Згідно з "Основним статутом" від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Для забезпечення стабільності і більшої незалежності новоствореного банку від уряду Банк Франції був заснований з акціонерною формою власності з капіталом 30 мільйонів франків. Частиною акцій володів сам Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали п'ятнадцять регентів, які створювали Загальну раду, що здійснювала управління банком, а також трьох цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і загальних зборів [5, с.122-127].

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був  сплачений. 14 квітня 1803 року новий банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п'ятнадцяти років.

Банк Франції пережив  багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних  фінансів і зменшення його золотих  резервів, які обмежили забезпечення банкнот. У результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні банком. Так, 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Всі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імператорський Декрет, датований 16 січня 1808 року, скасував "Основні статути", згідно з якими банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Другий Декрет від 6 березня 1808року уповноважив банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на територію усієї країни, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Фракції, не були законним платіжним  засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів  їх випуску, але банк повинен був  бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 році, призвела до введення обов'язкового обігу банкнот, звільняючи банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти банку  стали законним платіжним засобом, тобто усі фізичні, юридичні особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.

Із введенням обов'язкового обігу банкнот були встановлені  обмеження щодо обсягу емісії. Обов'язковий  обіг та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно із законом від б серпня 1850року, але поновлений протягом Франко-Прусської війни у 1870 році. Після цього термін обов'язкового обігу паперових грошей банку був збільшений згідно зі змінами у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 р. діяльність банку  за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. У першій половині XIX століття мережа відділень почала швидко розвиватися: 160 структурних підрозділів у 1900 та 259 - у 1928 році.

Розширення мережі банку  по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової  активності. Фінансування економіки  зростало в результаті політики низьких  норм відсотків та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання кредитів під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку кредити надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно  вносив свій вклад з метою підтримки валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з встановленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку із повторним введенням обов'язкового обігу валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно уповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.

В обмін на право банкнотної емісії, Банк Франції безкоштовно  обліковував готівкові операції Казначейства і надавав кредити  уряду для задоволення його фінансових потреб. Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав  уряду можливість більш активно  втручатися в управління банком. П'ятнадцять регентів були замінені двадцятьма членами Генеральної ради, з них тільки два були обрані загальними зборами. Інші члени ради призначалися урядом і повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена ради персоналом банку. Генеральна рада складалася з управляючого, його заступників і 12 членів (з них 7 призначалися міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних установ.

Доступ до Генеральної  Асамблеї був обмежений двома  сотнями головних акціонерів, що викликало  зауваження стосовно того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив загальні збори для  всіх акціонерів. Він також відмінив обов'язкову умову, згідно з якою посаду управляючого або його заступника мав право зайняти лише той, у кого була певна кількість акцій банку, введену у 1806 році. Відтоді управляючий і два його заступники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася змінами, що вносилися до законодавства, яке стосувалося управління банку. Вона збільшила повноваження уряду  і була тільки початком до процесу  націоналізації Банку Франції, що була реалізована згідно з Актом від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата за ними була проведена 1 січня 1965року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням банку, вони не обмежували свободу діяльності Банку Франції.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін у Статуті банку, складі загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року.