Загальна характеристика культури Київської Русі

зберігається  в Київському історичному музеї.

З культовою  архітектурою пов’язаний і монументальний живопис у формі мозаїк і

фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву

свинцю і  скла) на підлозі та стінах. Мозаїками  здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі

поверхні –  апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками  прикрашені вівтар і купол

Софіївського  собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-

Пантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Технологія виготовлення

різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме

мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який

виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна  гама древніх фресок

створювалася  на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного

тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень –

євангельські, біблійні та житійні. На західній частині  храму подано світський розпис

(Ярослав Мудрий  та його сім’я), що не було  характерно для візантійського  канону.

Збереглися  кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр.

ХХ ст.; фресковий  комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється  більшою яскравістю

кольорів і  динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема

іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували  тріумф християнства, то ікони були

поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах,

вважалися взірцем  моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з

Візантії й  Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися  власні іконописні школи. Найвідомішою

іконописною майстернею була Печерська, де творили перші  руські іконописці – Григорій та

Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською  іконою вважають ікону Дмитра

Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє

право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів

давньоруського  іконопису збереглось дуже мало, більшість  із них зберігається в

Третьяковській  галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб»,

«Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня  досягло декоративно-прикладне мистецтво  Київської Русі, що

пояснюється розвитком  ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не

просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів

прикладного мистецтва  був рослинний орнамент, на відміну  від геометричного

візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво

(гаптування  золотом, сріблом, шовком різноманітних  предметів релігійного вжитку, а  також одягу). При Андріївському  монастирі внучкою Ярослава Мудрого  Ганною була заснована

школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов’янам з

давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону  й конопель, виготовляючи полотно  на кроснах.

Грубе полотно  називалось повстиною, а пізніше  почали виготовляти тончицю, паволоку, а

також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою  і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво – виготовлення

срібних та золотих  браслетів, перснів, діадем, ко лтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів,

медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї.

Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація,

карбування (чеканка), скань (створення візерунка з  тонких металевих ниток), зернь

(напаювання  дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Художню творчість  руських майстрів високо цінували й  у інших країнах. Так, німецький

монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла  різних країн, ставив Київську Русь

на друге  місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він

вважав, що шлях удосконалення емалі та черні  відкрила Русь.

Поширеним видом  ужиткового мистецтва було кування  та карбування золота, срібла,

міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва  є ворота Суздальського собору (ХІІІ),

де поряд  з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства

виділилась  зброярська справа – виготовлення зброї для князя та його війська  – мечів, списів,

щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя,

виготовлена за допомогою складної металургійної  техніки із застосуванням в оздобленні

дорогоцінних  металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї  у

Північну і  Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

 

2.4. Музичне  мистецтво Київської Русі

У Київській  Русі існували три музичні культури різного походження і призначення  –

народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).

Записів народної музики періоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо.

Походить вона з язичницьких часів і пов’язана  з календарно-обрядовою поезією (колядками,

щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з  трудовою діяльністю

(обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством,

полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва  були скоморохи, які поєднували

якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були

постійними  учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до

боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це.

Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків,

танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний

оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні  походи княжих бойових

дружин. Особливу роль тут відігравали труби і  бубни.

Багатство і  різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного

мистецтва. В  Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні — гудок, смик, лютня,

гуслі; духові —  роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи;

ударні —  бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.

На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна

музика, гімнографія, система  нотації і запису музики. Надзвичайно  поширився церковний

спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою  стало восьмигласся, коли

кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів

був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав  два стилі – кондакарний

(сольний, з досить складною  мелодикою, розрахованою на професійне  виконання) і

знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність

запису).

У Київській Русі з'явилися  центри навчання співу. Це, зокрема, великий  хор та школа

при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які  були одночасно диригентами

й учителями співу. Важливу  роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та

піснетворця Стефана.

Давнім видом музичної культури є дзвонна музика. Дзвонами повідомляли про нашестя

ворога, пожежі, військові  перемоги, скликали народне віче.

Отже, культурний розвиток Київської  Русі знаходився на високому рівні, значно вищому

низки європейських держав. Культурний бум спричинили державотворчі  процеси, прийняття

християнства та власна культурна  традиція. Давньоруська культура посідала значне місце в

культурному житті Європи, виступала частиною єдиної середньовічної цивілізації.