Загальна характеристика культури Київської Русі

Загальна  характеристика культури Київської  Русі.

Вплив християнства на розвиток давньоруської  культури.

 

У ІХ ст. внаслідок  тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась

одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь.

Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян

(поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці,  білі хорвати, в’ятичі), їх

доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома,

мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки).

На першому  етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна

монархія з  елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ  ст. в результаті феодальної роздрібненості

Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких

через нескінченні  усобиці, напади кочівників і монгольську  навалу економічно та політично

занепали і  втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з

самобутньою культурою  проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-

татарських  завойовників.

Культура Київської  держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком

тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства  та кращих традицій світової

цивілізації. Високий  злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних

сферах суспільного  життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності,

відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі,

активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо.

В історії Київської  Русі можна виділити дві культурні  епохи: дохристиянську (VІІ – ІХ

ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії

Володимиром Великим).

Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст.

з місіонерської  діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли

свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до

офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось

серед правлячих  верст населення Русі, зокрема  християнами були прибічники князя  Ігоря та

його дружина  княгиня Ольга.

Запровадження християнства сприяло зміцненню  державності, розповсюдженню

писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури.

Культура  Київської Русі мала такі сутнісні ознаки:

1. По-перше, світоглядним  фундаментом давньоруської культури стає християнство, з

яким пов’язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю,

основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну  картину світу (існує

світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха).

Осередками  сакрального на землі, а також  центрами культурно-освітнього й мистецького

життя стають монастирі  і церкви. Так само, як релігія  була поставлена на службу державі,

культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру.

Визначальними рисами середньовічного мистецтва  стає символізм та алегоричність, що

надає йому прихованого, таємничого змісту.

2. По-друге, існування  в культурі Київської Русі  дохристиянського (язичницького)

культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов’яни мали свою писемність, високий

рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве

виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська

археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською

цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися  і розвинулися в часи давньоруської

державності.

3. По-третє, запозичення  та творче переосмислення візантійських  традицій, знань та

канонів. Візантійський  вплив розпочався з прийняття  християнства як державної релігії, що

означало в  той час залучення Київської  Русі до багатовікової і високої  культури Візантії,

засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло  розвиткові усіх видів

мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура  і майже вся література Київської

Русі знаходилися  в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників,

і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була

очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у

літературі з’являється  емоційне і пристрасне «Слово о полку  Ігоревім», яке не мало аналогів

ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають

світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають

національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і

місцевих традицій є Софія Київська з її фресками.

Вибір князем Володимиром  нової віри (візантійського православ’я) з-поміж

мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює

красою візантійського богослужіння, що вразила руських  послів: «І прийшли ми в греки, і

повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали – на небі чи на землі ми, бо немає

на землі  такого видовища та краси такої, і  не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що

перебуває там  бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії

справило також  те, що у Візантії, на відміну від  західноєвропейських країн, церква та її

служителі були підвладні імператору і всіляко  сприяли зміцненню центральної  влади, а

також дозволялося  богослужіння національними, зрозумілими  народу мовами.

4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з’являються нові

культурні явища, субкультури, носії яких займають різне  місце в суспільному організмі,

мають різні  можливості, зв’язки, потреби. Виникає  елітарна, «дружинна культура» (князів,

бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в

костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо.

5. По-п’яте,  культура Київської Русі переосмислює  і творчо засвоює досягнення

світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися,

але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив  художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих  деталях костюма, прикрасах. Вплив

арабського  Сходу помітний у побуті знаті – це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові

тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на

державній та військовій організації Русі. Культура Київської  Русі посіла значне місце в житті

Європи й  активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями

Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні  та родинні зв’язки правителі

Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

 

2. Культура  Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу.

2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання  та література.

 

Мова – одне з найбільших культурних надбань  етносу, найголовніша прикмета етнічної

спільності, тому з’ясувати походження певного народу неможливо без дослідження

походження  його мови. У Київській державі  одночасно існувало дві мови (диглосія).

У повсякденному  вжитку населення користувалося  живою розмовною мовою, яка

сформувалась  у VІІ – ХІ ст. після розпаду праслов’янської  мови на основі старокиївських

(полянських) говірок. Цю мову одні вчені називають протоукраїнською, інші –

давньоруською. Протоукраїнська (давньоруська) мова використовувалася  не лише в побуті, а

й в офіційно-діловій, політичній та культурно-освітній сфері: нею писалися різноманітні

документи, грамоти, літописи, зокрема «Руська правда», «Повість минулих літ», «Слово о

полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха».

Другою, літературною (книжною) мовою Київської Русі стала  старослов’янська

(церковнослов’янська)  мова, створена на основі староболгарської Кирилом і Мефодієм. Вона

використовувалась в релігійній сфері – церковній  службі, богослужбових книгах.

Старослов’янська  мова визнавалася поряд з грецькою та латинською як знаряддя духовної

культури.

Отже, в Київській  Русі активно взаємодіяли дві  літературні мови – давньоруська

(протоукраїнська), яка функціонувала у світських  колах, та старослов’янська

(церковнослов’янська), що обслуговувала потреби релігії.  Обидві мови були могутнім

знаряддям духовної культури і об’єднуючим чинником у державі, обидві послугувалися

кириличним  письмом.

Писемність  у дохристиянські часи була поширена у завнішньо-політичній, економічній  і

торгівельній  сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори

Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр.: Олега, Ігоря та Святослава, зміст яких зберігся в

«Повісті минулих  літ». Подібні документи, за традицією  візантійської дипломатії, писалися в

двох примірниках: грецькою мовою та мовою народу, з яким укладався мир, тобто

давньоруською (протоукраїнською), яка імовірно, послугувалась грецькими чи латинськими

літерами та спеціальними слов’янськими (ж, ч, ш, щ). У договорах багато свідчень існування

писемності  на Русі. Так, ідеться про те, що руські посли та купці, які прямували  до Візантії,

повинні були мати писані грамоти від київського князя. Згадується і звичай писати грамоти-

заповіти для  тих, хто йде на військову службу.

Крім договорів  князів, оригінальними пам’ятками давньоруського (праукраїнського)

письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку – горщиках, ливарних

формах, голосниках, корчагах, що свідчить про поширення  писемності серед простого люду.

Наприклад, у  Гніздовському кургані, розташованому  неподалік від Смоленська, був

знайдений керамічний посуд Х ст. з написом «Гороухща» або «Гороунша», тобто для

зберігання  гірчиці чи гірчичної олії.

Після введення християнства, у Київській Русі утверджується  кирилична система письма,

яку створили в 60-х рр. ІХ ст. греко-болгарські просвітники  брати Кирило та Мефодій для

перекладу з  грецької мови богослужбових книг на одну зі слов’янських (староболгарську).

На основі грецького  алфавіту було створено глаголицю і  кирилицю. З Болгарського царства

ця писемність була перенесена й на Русь. Деякі  дослідники вважають, що слов’яни мали

письмо до кирилиці (протокирилицю), про що свідчать знайдені на стінах Софії Київської

графіті. Ця абетка (інколи її називають софійською) простіша від кирилиці — має 27 літер,

серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Та й у  літописі є запис про те, що Кирило і Мефодій знайшли у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє і Псалтир, написані руською

мовою.

Поступово кириличне  письмо витіснило стару писемність, кирилицею написані усі відомі

нам пам’ятки ХІ і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 та 1076

років, «Слово про  закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє»

Отже, виникненню писемності у східних слов’ян  сприяло два головних чинники: поява

держави і проникнення  на східноєвропейські території  християнства.