Загальна характеристика культури Київської Русі

утвердження самостійності  Київської держави і церкви.

3. «Повчання  Мономаха» - зразок популярного  в середньовічній літературі  жанру

повчань і одночасно  життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки

правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального

характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі,

боротися з  князівськими міжусобицями, самим учитися  й поширювати освіту, власною

поведінкою  подавати приклад іншим.

4. Героїчна поема  «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка

Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з

половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної

землі і народу, про необхідність всенародного єднання  для відсічі ворогам. Твір

перекладений  багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою  ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя

«Слова».

5. Збірка оповідань  про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. –

«Києво-Печерський патерик». В його основі лежать легенди  і перекази про особливу святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря  як

осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий

руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6. Паломницька  література. Паломництво – це  ходіння до святої землі, до  Палестини, до

Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є

«Житіє і  ходіння Данила, руської землі  ігумена», написане ігуменом одного з  чернігівських

монастирів  Данилом, який відвідав святі місця  і описав усе побачене – топографію

середньовічної  Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала

жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні  твори, у яких розповідь велася за

роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди

про окремі історичні  події. На відміну від західноєвропейських  хронік, що писалися

латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої

еліти, так і  широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж

багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві  у Х

ст.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих  літ» – літописне зведення

початку ХІІ  ст., укладене ченцем Києво-Печерського  монастиря Нестором. Це історико-

художній твір, що висвітлює історію східних  слов’ян та князівської влади, утвердження

християнства  на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи

подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди.

Важливе культурно-історичне  значення має «Київський літопис», укладений ігуменом

Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує  «Повість минулих літ» і

охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису —  Київ і Київська земля, боротьба за

стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти

іноземних завойовників.

Унікальною  пам’яткою історичної літератури є  «Галицько-Волинський літопис» (XIII

ст.), присвячений  історії Галичини і Волині, охоплює  події 1201—1292 років. У ньому

подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину  рать,

війну з польським  королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість  про

Володимира  Васильковича.

Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність,

зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які

дійшли до нас  у фольклорних творах. Але через  відсутність писемних пам’яток (крім

голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про

те, які сюжети й образи є здобутком Київської  Русі, а які більш давнього чи пізнішого

походження. Серед  найзначніших здобутків усної словесності  Х—XI ст. — билинний епос.

У билинах втілені  патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героїв-

богатирів, наділених  мудрістю, силою, красою. Такими є билинні  герої Ілля Муромець,

Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про

яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія

зберегла також  імена народних співців билин  — Бояна, Митуси, Ора, згадки про  яких

зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім»  та «Повісті минулих літ».

 

 

 

2.2. Містобудування  й архітектура.

 

Звертаючи увагу на архітектуру, слід підкреслити, що стародавня Русь була дерев’яною,

а русичі були народом-теслею. Дерев’яними були і перші церкви в Києві. Із встановленням

ранньофеодальної  держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу

структуру:

- дитинець та  верхнє місто, де був князівський  двір, житла дружинників і бояр,

укріплена фортеця, церковне подвір’я.

- окольний град, де жила переважна частина  міського населення. Житло бідноти  –

однокамерні будинки  площею до 20 м2

, які зводились  за допомогою каркасно-стовпової

конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно  до української хати. - посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.

Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів,

що містив як візантійські, так і руські правила  забудови міст. Місто мало лінійну  систему

забудови –  уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на

житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в

988 р. Відтоді  поширюється культова архітектура  – будівництво храмів, що стали

символом утвердження  нової релігії. Усього у період з  Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було

зведено близько 10 тис. храмів.

У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною

конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося  стовпами на подовжені нефи,

інтер’єр прикрашався  мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього

стилю мала Десятинна церква в Києві, споруджена в 989–996 рр. візантійськими майстрами

на замовлення Володимира Великого; Спасо-Преображенський  собор у Чернігові,

споруджений 1031 – 1036 рр. сином Володимира – Мстиславом та ін.

Поступово візантійський  вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває

національних  рис. Пам’яткою цього періоду  є шедевр середньовічної архітектури

Софіївський собор  у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії.

Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим

підкупольним  простором. За розміром він перевищував  візантійські храми, оскільки був

«руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він  став не тільки релігійним, а й

політичним  та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий

престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це

єдиний собор  періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший  комплекс

мозаїк і  фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО

до Списку всесвітньої  культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його

мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було

багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння,

ігри скоморохів. Усередині собору над центральним  куполом – велике мозаїчне зображення

Марії Оранти –  Богоматері, що молиться.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється  в багатьох давньоруських

містах –  Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський

храм Печерського  монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108),

Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська,

галицька. У  будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура

більше схожа  до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим

розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря

(1131), церква  Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у

Чернігові: Борисоглібський  собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч.

ХІІІ ст.) та ін.

На початку  ХІІІ ст. Київ утрачає значення центра держави, і монументально-руське

будівництво переноситься на західно-руські землі. В архітектурі  цього часу відчутні ознаки

романського стилю (Миколаївська та П’ятницька церкви у  Львові, Успенський собор у

Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм)

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура –– міські брами,

надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами

висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські

та парадні  Золоті. Захищали Київ також фортеці  – Вишгород з півночі, Білгород із заходу,

Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися

оборонні укріплення – змієві вали.

З появою стінобитних  пристроїв усе частіше зводять  високі кам’яні мури, вежі, оборонні

башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам’янця, Дрогобича, Луцька).

 

2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне  мистецтво.

З культовою  архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис

(мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та  різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська  церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру,

тому пластичне  мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief,

від лат. relevo —  піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана  з

тлом. Розрізняють  високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів

використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з

орнаментальним  і тематичним оздобленням. Такими плитами  прикрашали парапети хорів

Софіївського  та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря.

Історичну й  культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що

зберігається  в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним

орнаментом  з християнською символікою. У  ХІІ ст., коли вже склалися місцеві  художні

школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком

чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла

(міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом  був акант, заплетений у

кошики.

Барельєфна  скульптура була поширена і в мініатюрних  іконах, які вирізали з рожевого

шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є  ікона «Увірування Фоми», яка