Українське бароко як народний стиль у кам`яній сакральній архітектурі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4 Гетьмансько-державний  стиль українського бароко

 
Якщо Іван Самойлович в нерішучості  пробував різні варіанти сакральної архітектури, то Іван Мазепа вже зробив остаточний вибір. 
          Найбільшого розквіту українське бароко отримало за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося Мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев'яного народного зодчества, то все ж віддаляють від них на деяку відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський будинок, просочений пафосом затвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

 
       Для споруд часів Мазепи характерно втілення в камені державотворчих, свого роду гетьмансько-самодержавних  тенденцій. Тенденції ці відбивалися  в таких архітектурних формах, які як би гнобили людини величчю  монументальності. Принципи стилю гетьманського  бароко - масивність і рух, який служить  не досконалості архітектонічності  тіла, не красі споруди в цілому, а дії, якому підпорядковується  це тіло. Бароко зосереджує силу руху в  одній точці, де дає їй прорватися і де вона витрачається надмірно та марно, інші ж частини споруди  залишаються тупо бездушними. Бароко вирішує одну із завдань творчості, що складається в необхідності підняти  і нести матерію, вирішує її із зусиллям і нетерплячим напругою. При цьому не тільки окремі частини  будівлі виконують задану їм роботу, - рух передається всій масі, вся  споруда бере в ньому участь.

 
 Основна увага при будівництві  церков Іван Мазепа приділяє Києву. На його кошти проводиться ремонт Софійського  собору, реставрація Михайлівського золотоверхого монастиря, Успенського  собору і Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, відновлюються  Кирилівська церква в Києві та Борисоглібський собор у Чернігові.

 
На кошти гетьмана будуються нові монументальні храми, деякі збереглися до нашого часу. До них відносяться  церква Всіх Святих на Економічних  воротах Печерського монастиря, Миколаївський військовий собор, Богоявленський собор у Братському монастирі  та ін.

 
За зразком цих церков на кошти  гетьмана зводяться Вознесенський  собор у Переяславі-Хмельницькому, будується ряд церков у столиці  гетьмана Батурині, які згодом були знищені Меншиковим.

 
Представляє архітектурний інтерес  кам'яні дзвіниці, зведені на кошти  гетьмана і збереглися до нашого часу - дзвіниці Софіївського собору в Києві  та Борисоглібського в Чернігові.

 
Гетьман приділяв велику увагу зміцненню  обороноздатності монастирів. Для цього  виділив значні кошти. В результаті цих дій Києво-Печерська лавра  оточується кам'яними стінами, що добре  збереглися до сьогоднішнього часу. 
Церковне будівництво гетьман Мазепа не обмежує Києвом. На його кошти будуються нові церкви у Глухові, Лубнах, густин, Дігтярях, а також на території Московської держави (Рильськ, Іванівське (теперішня Курська область).

 
         Висновок: Виникнення українського бароко пов'язане з національно-визвольним підйомом в середовищі козацтва, що надає українському бароко значення справді національного стилю. Незважаючи на регіональні та конфесійні особливості пам'яток українського бароко, в них виразно проглядається єдність великого стилю, яке забезпечується як ментальним єдністю народу, так і вписаність української культури того часу не тільки в східнослов'янський, а й у загальноєвропейський контекст. При проектуванні храмів традиції народного дерев'яного зодчества враховувалися навіть більше, ніж багатовікова традиція православного храмоздательства.

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Українське бароко в сакральному зодчестві 
2.1 Продовження давньоруської традиції храмового зодчества

 
    У 60-ті роки XVII ст. з центральної Україна  і Брацлавщини, де все ще панувала Руїна, на західну Гетьманщину і  Слобожанщину потекли тисячі біженців, які швидко заселили ці напівпустельні землі. Родючі грунти, порівняно спокійне життя сприяли швидкому зростанню  добробуту населення, створення  економічних передумов для кам'яного  будівництва. Руїна не тільки жахнула  людей, а й направила народні  сили в нове русло. На тлі Руїни  вставала проблема творення соборної ладу життя. Шляхи та методи його намічаються, перш за все в архітектурі. Після багатьох років гоніння на православну віру почався період активного зведення храмів.

 
   Зародження українського бароко прийнято пов'язувати з оновленням київських  і чернігівських храмів домонгольського  часу за митрополита Петра Могили і його наступників. Обрушилися або  постарілі склепіння храмів найчастіше перекладалися, куполам надавалася характерна грушовидна або бутонообразная форма, фасади отримували нову обробку. На монументальні хрестовокупольний  споруди накладався дробовий бароковий  декор.

 До числа оновлених  таким чином давньоруських пам'яток  належать собор Єлецького монастиря  в Чернігові, Софійський собор  у Києві, Успенський собор Києво-Печерського  монастиря, собори Видубицького  і Михайлівського Золотоверхого  монастиря в Києві. Тоді ж  у давньоруських монастирях Україні  вперше з'явилися дзвіниці. Ці  ярусні споруди будувалися окремо  від храмів і вінчалися масивним  грушоподібним куполом. Багато  обителі були обнесені кам'яною  огорожею декоративного призначення.  На стародавні зразки орієнтувалися  і будівельники соборів у відносно  нових монастирях. Відповідно до  православним каноном це були  храми Хрестовокупольний, трехапсидное, п'ятиголові, чотирьох-або шестистовпний.  Разом з тим декоровані вони  були на «польський» (бароковий)  манер, фасади іноді фланкировалісь  вежами. До пам'ятників цієї групи  належать «мазепинські» собори - Троїцький у Чернігові (1679-95), Миколаївський  військовий собор (1690-96), Богоявленський  собор у Братському монастирі  (1690-93). 
Найбільш виразні риси українського бароко проявилися в кам'яних храмах, що йдуть від дерев'яних церков, широко на той час поширених. Їх називають козацькими соборами. Особливістю козацького храму є відсутність чітко вираженого фасаду. Він однаковий з усіх чотирьох боків і одночасно повернутий до всіх частин світу. У цьому втілена не тільки демократична ідея, а й складне відчуття єднання кінцевого і нескінченного в безмежній складності всього сущого. Все це може відчути і пережити кожен, хто спробує, наприклад, обійти козацький собор у Ніжині або Видубицький монастир у Києві. Скільки б ви не йшли під його стінами, він весь час ніби повертається навколо своєї осі, залишаючись однаковим і незмінним скрізь і завжди. Обійти його неможливо так само, як пережити вічність чи подолати нескінченність. Кожна така спроба закінчується дезорієнтацією на місцевості. Інакше кажучи, козацький собор - ірраціональний образ світу, втілений у камені. Такі Троїцький собор в густин, Преображенський в Ізюмі, Юр'ївський у Видубицькому монастирі в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Дерев'яне зодчество  українське

 
Храми парафіяльні, які будувалися «всім світом», а не з державно-монастирському замовленням, більшою мірою орієнтувалися  на зразки козацького дерев'яного зодчества. Саме звідти був запозичений типовий  для українського бароко план церкви у вигляді хреста з осередками по кутах, так само як і динамічна  композиція центрального об'єму. Будівельники кам'яних храмів брали за зразок сільські трьох-і п'ятизрубний дерев'яні церкви, причому форма зрубів, як правило, була восьмигранної.

 
У трьохзрубових храмах восьмерика зазвичай збудовані в ряд по поздовжній осі схід-захід (приклад - Миколаївська церква в Глухові, 1693). У п'ятизрубних храмах восьмерика розташовані хрестоподібно, при цьому на кутах є камери, часом досить розвинені, що досягають у висоту двох третин від основного об'єму храму (Катерининська церква в Чернігові, Успенський собор у Новгороді-Сіверському). Дуже рідко зустрічаються храми не про три і не про п'ять, а про сім (Хрестовоздвиженський собор в Полтаві, 1699-1709; Спаська церква у Стародубі) і навіть про дев'ять верхах (девятібанний Троїцький собор у Новомосковську, 1775-80; Військовий Воскресенський собор в Старочеркаське).

 
Кожен зруб вінчає купол на гранчастій барабані. Для храмів українського бароко характерна особлива грушоподібна форма глав, завершених маленькими главками. Улюблений прийом українських  зодчих - «заломи», тобто завершення храму у вигляді декількох  поставлених один на одного ярусів, кожний з яких прорізає звід попереднього. Перехід від широкого восьмерика до меншого вирішувалося за допомогою  оригінальної конструкції склепіння  у вигляді зрізаного пірамідального шатра з покрівлею плавних  обрисів.

 
На Україну бароко характеризується своєрідними особливостями, зокрема  використанням традицій народного  мистецтва. Його самобутній стиль найбільш яскраво проявився в архітектурі  Лівобережжя і Слобожанщини, возз'єднаних  з Росією в результаті визвольної війни українського народу 1648-1654 рр..

 
Великою своєрідністю відрізняються  храми Слобідської України. П'ятибаштовий  Спасо-Преображенський собор в  Ізюмі (1684) належить до типу козацького полкового собору, в той же час  його склепіння нагадують рубані. Особливість Покровської церкви в Харкові (1689) - тісно поставлене в ряд триглаві в місцевій традиції трехмастной багатозаломною церкви. Та ж декоративна схема застосована  при зведенні Миколаївської церкви Святогірського монастиря (бл.1684). Прийнято вважати, що всі три пам'ятники будувалися однієї артіллю майстрів, безперечно, під сильним впливом місцевого дерев'яного зодчества і, можливо, під керівництвом Івана Зарудного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3 Українське  бароко у храмовій архітектурі  Слобожанщини

 
     Початок зведення кам'яних храмів на Слобожанщині припадає на 1680-ті роки - це час розквіту стилю бароко в архітектурі та мистецтві України. За 100 років панування  цього стилю на Слобожанщині було створено 600 храмів, переважна більшість  з них були побудовані з дерева, проте близько 50 храмів були кам'яними.

 
Розглядаючи феномен слобожанської  церкви, слід враховувати як побутової, так і соціально-історичний, економічний  контексти, політичну волю народу і  духовну сутність цього явища. У 60-ті роки XVII ст. з центральної Україна  і Брацлавщини, де все ще панувала Руїна, на західну Гетьманщину і  Слобожанщину потекли тисячі біженців, які швидко заселили ці напівпустельні землі. Родючі грунти, порівняно спокійне життя сприяли швидкому зростанню  добробуту населення, створення  економічних передумов для кам'яного  будівництва. Руїна не тільки жахнула  людей, а й направила народні  сили в нове русло. На тлі Руїни  вставала проблема творення соборної ладу життя. Шляхи та методи його намічаються, перш за все в архітектурі ... Після  багатьох років гоніння на православну  віру почався період активного зведення храмів.

 
     Пишність, своєрідне розташування частин і деталей споруд, декоративність орнаменту, гра світлотіні підкреслювали  переваги величезній площі кам'яних церков. Композиція храмів - архітектурних  аналогів періоду Київської Русі (Успенський собор в Лаврі, Михайлівський  собор у Києві, Борісоглебовскій собор в Чернігові) - у вигляді  тринавна структури з поперечним трансептом, центральним куполом  на чотирьох стовпах, або з п'ятибанний  завершенням зазнала в епоху  бароко певних змін. Четирехстолбная  конструкція перетворилася на шестістолбную, яка підкреслювала поздовжню  вісь.

 
     Таким чином, представники цього напрямку намагалися об'єднати в кам'яному  храмовому будівництві європейські  віяння мистецтва бароко з власною  традицією Київської Русі, синтезувати  старий український п'ятизрубний храм з типом римської базиліки.

 До цього типу кам'яних  церков в Гетьманщині можна  віднести будівлі, які були  споруджені за гетьмана Івана  Самойловича (1672-1687) та Івана Мазепу (1687-1709) на їх власні кошти або  за кошти їх полкової верхівки: такі як Трапезна у  Введенській церкві Троїцько- Іллінського монастиря (1677-1679), Спасо-Преображенський собор у Мгарському монастирі біля Лубен (1684-1701), Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря під Черніговом (1679-1695), Богоявленський собор в Братському монастирі на Подолі (Київ, 1693-1695 ), Георгіївський собор і Трапезна у Видубичах під Києвом (1696 - 1701), церква на Ближніх печерах в Лаврі (1700) та ін.

 
      На Слобожанщині мали місце дещо інші політичні та культурні умови, ніж в Гетьманщині, і тому змагання верхівки козацтва (козацької старшини) з іншою частиною козацького демократичного шару мало тут свої особливості. Отримані на деякий час від держави Московського свободи повністю задовольняли потреби слобожанської посполитої та козацької маси, необжитість краю сприяла консолідації різних верств населення. А самодержавні ідеї Гетьманщини не сприймалися тут тому, що часто в політичній грі того ж Івана Мазепи Слобожанщину намічалося принести в жертву, подібно до того як стали особистими жертвами політичних розрахунків Мазепи ІІетрік (Петро Іваненко) і Семен Палій. За таких умов тільки впевненість у власних силах була запорукою можливості вижити. 
     Слобожанин відрізняється великим внутрішнім спокоєм. Слобожанські церкви мають спільні риси, які відрізняють їх від храмів Гетьманщини: це переважання вертикальної компоненти і впевнена опора майстрів на народні традиції дерев'яного церковного зодчества. На Слобожанщині це було викликано необхідністю зберегти спадкоємність принесених із Правобережжя традицій, які задовольняли високим естетичним критеріям, необхідністю утвердитися на новому місці - обжити новий простір, за допомогою каменю усвідомити нові реалії природного і соціального середовища. 
     Географія церков, побудованих в народному стилі, - це переважно східна Полтавщина і Слобожанщина. Їх конструкція стверджує насамперед перетворювальне рух, безмежність можливостей не тільки Всесвіту і Творця, а й людину. Храм, наче розімкнутий у нескінченність, сповнений внутрішньої динаміки, яка мимоволі захоплює спостерігача, ці споруди як ніби розчиняються в просторі, связуя Жертовного Христа і Христа Переможця - в єдиному гармонійному просторовому втіленні. Практичний аспект храму, як місця збору християнської громади православних, заміщається метафізичним аспектом причетності до загального творення, всеохоплюючої сутності Творця.