Українське бароко як народний стиль у кам`яній сакральній архітектурі

У Троїцької надбрамної церкви розпису є в основному ряд  порівняно невеликих за розмірами  композицій. Розписи примітні своїм  мажорним, радісним колоритом. Велику роль відіграє пейзаж, часто декоративного  характеру, привносить в традиційну релігійну композицію світські елементи, безпосередньо пов'язані з реальним життям.

 
Поряд з церковними монументальними  розписами були поширені і настінні розписи дидактично-моралізуючого  характеру - у Київській Академії, Переяславської семінарії. У них  поєднувалися символічні, побутові і  іноді сатиричні мотиви, що охоплюють  найрізноманітнішу тематику, від  античних легенд до невибагливих побутових  сценок.

 
На західноукраїнських землях монументальні  розписи виступають у двох видах, - як розпису дерев'яних церков і як розпису магнатських палаццо і численних галицьких, волинських і подільських костьолів.

 
Розписи дерев'яних церков Галичини, Закарпаття створювалися майстрами, що не мали професійної  виучки, і тому вони дуже близькі  до народного мистецтва. Художні  прийоми тут лаконічні і водночас виразні. Головне місце займають сцени з Апокаліпсису і страшного  суду, житійні цикли Марії Єгипетської, Іоанна Хрестителя і т. д. Церковний  матеріал, міцно увійшов у народний фольклор, рясніє рисами безпосередньої народності як в типажі, так і  в самому розумінні зображуваного, іноді зустрічаються й історичні  композиції. 
У монументального живопису костьолів і магнатських резиденцій Західної Україні, нерідко виконаної приїжджими майстрами, переважають форми західноєвропейського бароко. Велика кількість архітектурних мотивів, різні перспективні Елементи, розміщення фігур і груп у найскладніших ракурсах, - все це сприяє враженню ілюзорного розширення внутрішнього простору. Кращими зразками є розписи, виконані Станіславом Строїнський у Львові та в інших містах Галичини.

 
Значне місце у розвитку українського живопису зайняло творчість анонімного майстра Сорочинського (бл.1734) і Березнянський (бл. 1761) іконостасів. Найбільш чудові ікони пророка Даниїла і мучениці Уляни (Спасо-Преображенська церква, Сорочинці), в основі образів яких лежать портретні зображення гетьмана Данила Апостола та його дружини Уляни, ікона з зображенням Богоматері, а також ікону «Моління» в Березне. Ці образи, пройняті радісною повнотою земного буття, в поєднанні із золотими і срібними фонами і пишною різьбою іконостасів створюють багатий і святковий художній ансамбль. Над живописом того ж Березнянський іконостасу працював і інший, теж анонімний художник. У його поміщених в цоколі цього іконостасу композиціях, наприклад «Гріхопадіння», в наявності сувора загальна тональність, гарне Знання анатомії. У подібних композиціях зміцнюються реалістичні тенденції поєднуються з впливом мистецтва рококо. Цікавими пам'ятниками Цього плану є живопис в церкві села Межиріччя Сумської області, настінні композиції соборної церкви Троїцького монастиря в Чернігові (1770-і рр..).

 
У 18 в. триває процес наростання рис  реалізму в рамках традиційного типу старого українського портрета. Його основні художні риси визначалися в чому репрезентативною функцією в показі особи представника світської чи духовної знаті, у розкритті його високого суспільного становища і виражалися в нерухомій, величною позі і різних атрибутах - гербах, зброю, прославітельних написах - епітафія. Звідси поєднання монументальності образу з декоративністю рішення. Однак при цьому в кращих портретах, незважаючи на традиційну схему, досягається і гостра індивідуальна характеристика-портрет отамана Данила Єфремовича (1752; Київ, Музей українського мистецтва). До кінця 18 ст. поглиблюється виявлення внутрішнього стану людини - портрет Д. І. Долгорукого (1769; Київ, Музей українського мистецтва), написаний художником Самуїлом, а також портрети запорожців, братів Василя і Якова Шиянова (1784). 
У 18 в. розвивається гравюра, видну роль у якій відіграють київські гравери Іван-Інокентій Щирський, Олександр-Антоній і Леонтій Тарасовичі, автори чудових гравюр, у тому числі панегіричних (тобто восхвалітельного типу), а також портретів. Видатним гравером був батько Д. Г. Левицького Григорій Левицький-Ніс (1697-1769), ілюстрував «Філософію» Аристотеля (1741). Левицький-Ніс займався також живописом.

 
Українська скульптура в першій половині 18 століття розвивається в  основному на заході, де головну  роль грає львівська школа, до якої належали такі майстри, як І. Пінзель, Я. Оброцкій та інші. Найбільші твори  цієї школи - скульптури фасаду собору св. Юра (друга половина 18 ст.) і скульптури інтер'єру домініканського костелу  у Львові (середина 18 ст.). Відрізняють їх типові риси мистецтва пізнього бароко, ускладненого, вони позбавлені притаманної цьому напрямку манірності і пройняті рисами щирого драматизму.

 
У центральній і східній Україні  скульптура починає розвиватися  тільки в другій половині 18 ст. Барокова за манерою виконання церковна скульптура, проте, позбавлена ​​містичної екзальтації. Вона близька до народної скульптури, що існувала в той час на Україну. Такі, наприклад, фігури іконостасу церкви Покрови у Ромнах. До кращих творів скульптури початку 18 ст. ставилася група «Самсон, що розриває пащу лева», створена майстром Дедом і встановлена ​​в Києві.

 
В останній третині 18 в. на Україну, як і в Росії, у зв'язку з подальшим  зміцненням могутності держави відбувається виникнення нових міст, збільшується світське будівництво. На Україну розвивається класицизм. Створюються проекти нового планування Одеси, Катеринослава, Миколаєва та ін Форми класицизму в архітектурі особливо інтенсивно розвивалися в цю епоху в зв'язку з будівництвом численних палацово-садибних ансамблів і садово-паркових комплексів. У їх споруді брали участь такі видатні російські зодчі як Баженов, Казаков, Деламот, Камерон, Старов та інші. Багато українських архітектори були їх учнями. Найбільші твори цього часу - палац Розумовського в Батурині, побудований Камероном, палац Потьомкіна в Катеринославі (архітектор Старов).

1.3 Специфіка формування  українського бароко

 
     Специфіка формування українського бароко полягає в наступному:

 
     1. На її розвиток не можна  накласти схему, за якою бароко  з готикою і романтизмом протиставляються  романського стилю, Ренесансу  та класицизму. В Україні немає  елементів реставрації готики, оскільки, сама готика не розвивалася,  в той же час українське  бароко не трансформувалося в  рококо як самостійну стилістичну  систему - на відміну від країн  західної Європи.

 
     2. Науковим і інтелектуальним  центром в цей період стає  Києво-Могилянська академія, перший  східнослов'янський університет,  в якому було закладено теоретичний  фундамент поетики бароко. Філософським  системам професорів Києво-Могилянської  академії притаманний складний  синтез європейських соціальних  течій (гуманізму, реформації, раннього  просвітництва) і автохтонної  культури, яка грунтувалася на  традиціях княжого періоду.

 
     3. З культурними процесами, що  відбувалися в XVII-XVIII століттях,  нерозривно пов'язане політичне  становлення козацтва. Утворившись  в XV ст. як військова організація,  завданням якої був захист  населення на прикордонних землях  від нападу кримських татар  та османської Туреччини, до XVII століття козацтво стає захисником  українського народу від національно-релігійного  та соціально-економічного гніту,  а також носієм нового художнього  смаку, що відбилося в поширеному  терміні «козацьке бароко».

 
      4. Ідеологічна основа бароко - світогляд  Нового часу, який формувався  під впливом соціально-політичної  обстановки і в Центральній,  і в Східній Європі XVII - XVIII вв. У цей період український народ  веде боротьбу за національну  державу, економічну свободу,  політичні і громадянські права.  Територія Західної України - Правобережжя - входить до складу  Речі Посполитої, а на Лівобережжі  розташовується самостійна держава  - Гетьманщина, яке після 1654 року  увійшло до складу Російської  держави.

 
     5. Для розуміння специфіки українського  бароко важливо враховувати конфесійні  особливості в Україну того  часу: Правобережжя - католицьке за  віросповіданням, Лівобережжя - православне.

Впродовж 150 років стиль  пройшов не лише суттєву хронологічну еволюцію, а й увібрав багато різнорідних  стильових елементів, що дозволяє, користуючись терміном Д.Лихачова, говорити про "контрапункт  стилів" в архітектурі Гетьманщини  другої половини XVІІІ ст., де знаходимо прямі впливи не лише власне бароко, а й класицизму.

 
     Отже, етапи розвитку  архітектурного стилю українського  відродження: 

    Перший етап(1650-і- 1680-іpp.) - формування стилю, доба своєрідної архаїки.

    Другий етап(1680-іpp.-1709р.) - розквіт стилю за часів І.Мазепи, максимальна різноманітність архітектурних жанрів і типів споруд.

 
     Третій етап (1709 р. - 1750-і  pp.) - доба перелому і переходу від суворої тектонічності до декоративності й уживання композиційних схем, знайдених на попередньому етапі: при збереженні виробленої тектоніки, визначеної строгою відповідністю внутрішнього простору і геометрії зовнішніх форм, розвиток іде в бік більшої мальовничості й вибагливості (своєрідний маньєризм). Наростання некласичних (барокових) рис стилю спостерігається по мірі розкладу і занепаду Гетьманщини.

  
     Четвертий етап (1750-і pp. -1801 р.) - розпад стилю, уніфікація форм мурованої архітектури і розквіт регіональних шкіл у дерев'яній архітектурі. Цей етап хронологічно майже збігається з останнім етапом загальноєвропейського бароко (рококо), що накладає відбиток на форми й декор більшості будівель, особливо пов'язаних з колом архітекторів Г.Шеделя, А.Квасова, І.Григоровича-Барського, С.Ковніра, Д.Ухтомського і В.Растреллі. І хоча пам'ятки цього етапу дозволяють говорити про явно барокові тенденції, проте планово-просторові композиції споруд лишаються цілком традиційними. Таким чином, за 150 років українська архітектура пройшла той же шлях, що і вся європейська архітектура протягом XV - XVIII ст., тобто ренесанс і бароко.

 
     Краєві особливості  та школи в архітектурі українського  відродження, їх еволюція і  взаємодія - тема окремих досліджень. Виділяються Київська, Чернігівська, Полтавська, Слобожанська, Подільська та ін. Цих проблем свого часу торкався С.Таранушенко.

  
     Архітектура стилю козацького відродження є самобутнім внеском українського народу до скарбниці світової культури. Саме тому комуністичний режим протягом 1920 -60-х pp. найзавзятіше нищив саме цю архітектурну спадщину, небезпідставно вважаючи її духовним джерелом українського буржуазного націоналізму.

 
     Комплекс історичних, соціально-політичних, релігійних причин позначився на неоднорідності українського бароко: на західних землях на нього впливало західноєвропейська, польське, білоруське бароко, яке перепліталося  з народними традиціями; на східних - риси західноєвропейського і російського  наклалися на автохтонне культурну  спадщину. Національна своєрідність українського бароко проявилося найбільше  в рамках християнського світогляду східного православного обряду. Цей  стиль і називають «козацьким бароко». В Україну бароко розвивалося  в творах архітектури, живопису, монументально-декоративного  мистецтва, у книжковій гравюрі, поезії, драматургії та музики. 
     Звернемося до архітектури. Якщо західноєвропейська бароко характеризується як синтез Відродження та середньовіччя, то в архітектурі українського бароко відчуваються ремінісценції візантійських мотивів архітектури Київської Русі; барочна химерність форм тут врівноважується чистими площинами стін - стіна з'єднує, домінує, забезпечує загальну гармонію елементів, завдяки цьому у всьому панує міра і такт . Архітектура українського бароко відображає радість, святковість, відчуття душевного спокою разом з динамікою (експресією, контрастністю, декоративністю, тріумфальний). І в західноєвропейському, і в українському бароко храм є частиною архітектурно-ландшафтного ансамблю. Показовим у цьому відношенні на Україну є монастирі - Михайлівський і Видубицький в Києві, Воздвиженський у Полтаві, Троїцький у густин. Велика увага в композиції ансамблю приділяється вертикальним акцентам - високим дзвіницях. Ордер приваблює українських майстрів не конструктивною логікою, а декоративними можливостями: колони, пілястри НЕ тектонічні, а декоративні. 
     Крім регіональних особливостей, існували відмінності в архітектурі Західної та Східної України. На Лівобережжі по планово-просторової структури в цей час були поширені два типи православних храмів - тринефний з глибинно-висотним розкриттям внутрішнього простору (базилікальний тип, висхідний до традицій давньоруської архітектури) і Тричастинні або хрестові одно-, п'яти-, девятікупольние на основі народної традиції дерев'яного зодчества з висотним розкриттям внутрішнього простору. Перший тип сходить до відновленого в XVII столітті давньоруським святиням хрестово-купольного типу: після відновлення вони були одягнені в барочну одяг - надбудовано верху, прибудовано приділи, прикрашені декором. Так, наприклад, у соборі Троїцького монастиря в Чернігові поєднуються традиції давньоруської (триабсидний в плані п'ятиглавий) і західної архітектури (базилікальний характер інтер'єру, вежі перед західним фасадом, елементи декору).

 
Найбільш виразні риси українського бароко проявилися в кам'яних храмах, що йдуть від дерев'яних церков, широко на той час поширених. Їх називають  козацькими соборами. Особливістю козацького храму є відсутність чітко  вираженого фасаду. Він однаковий  з усіх чотирьох боків і одночасно  повернутий до всіх частин світу. У  цьому втілена не тільки демократична ідея, а й складне відчуття єднання  кінцевого і нескінченного в  безмежній складності всього сущого. Все це може відчути і пережити кожен, хто спробує, наприклад, обійти козацький собор у Ніжині або  Видубицький монастир у Києві. Скільки  б ви не йшли під його стінами, він  весь час ніби повертається навколо  своєї осі, залишаючись однаковим  і незмінним скрізь і завжди. Обійти його неможливо так само, як пережити вічність чи подолати нескінченність. Кожна така спроба закінчується дезорієнтацією на місцевості. Інакше кажучи, козацький  собор - ірраціональний образ світу, втілений у камені. Такі Троїцький  собор в густин, Преображенський  в Ізюмі, Юр'ївський у Видубицькому монастирі в Києві.

 
      У XVII - XVIII вв. велика кількість монастирів, переважно католицьких, будується  в Галичині, на Волині, Поділлі. В  основі композиції католицького собору лежить латинський хрест, яскраво підкреслена  поздовжня вісь, яка веде до вівтаря, що спрямовано на глибинне розкриття  внутрішнього простору. Центральний  вхід на західному фасаді, як правило, підкреслять двома вежами. Визначеність розташування входу обумовлена ​​необхідністю найбільш повного сприйняття простору, що розгортається вглиб по горизонталі Захід-Схід. В цьому відчувається вплив архітектури Італії, Польщі та Австрії, що можна відзначити в таких творах зодчества, як Миколаївський, Домініканський костели у Львові, собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївського монастиря на Тернопільщині. 
 У період історії України, який відомий під назвою «Руїна» будівництво православних храмів практично не проводилося. Після обрання гетьманом України Івана Самойловича, він починає будівництво монументального Троїцького собору в Чернігові і соборної церкви Мгарського монастиря під Лубнами, які він не зміг добудувати.

 
У цей час почав формуватися  архітектурний стиль, що отримав назву «українське бароко», або «Мазепинське бароко».

 
Незважаючи на регіональні та конфесійні особливості пам'яток українського бароко, в них виразно проглядається  єдність великого стилю, яке забезпечується як ментальним єдністю народу, так  і вписаність української культури того часу не тільки в східнослов'янський, а й у загальноєвропейський контекст.