Львівське Успенське Ставропігійне братство у дослідженнях Я.Д.Ісаєвича

Ф. Срібний в ґрунтовній праці про організаційні та соціальні  засади львівського братства назвав запровадження ставропігії революційним кроком, який наданням "широких компетенцій" суперечив канонам східної церкви. Зачіпаючи проблему боротьби братства з Г. Балабаном, дослідник дійшов висновку, що братство репрезентувало "поступову" течію, а львівський владика - "консервативну".

В українській історіографії  міжвоєнного періоду виділяються  праці В. Заїкина, який присвятив  проблемі помітне місце у своїй  монографії. У першому, історіографічному, розділі автор критикує тогочасні погляди (особливо М. Чубатого) за "неісторизм" та певну ідеалізацію церковно-релігійного життя. На його думку, праці істориків хибували перебільшенням "демократичного" ладу західноруської церкви, який протиставлявся "недемократичному" устрою москов- ського православ'я. Дослідник вважав, що руська церква була також достатньо недемократичною, причому виявом засилля "світського елемента" в ній були не тільки братства. У зв'язку із загальною феодалізацією церкви це знайшло відбиток передовсім у патрональному праві у двох його формах - королівському праві подавання і приватновласницькому патронаті. В окремому розділі, присвяченому братствам, В. Заїкин стверджує міщанську природу братств. їхня ставропігія стала вельми важливим і могутнім чинником церковного управління, але з погляду канонічного права це було "недоречністю". Такий стан призвів, зрештою, до вельми "несправедливих" наслідків (ішлося про стосунки братств з Г. Балабаном). Солідаризуючись з С. Голубєвим, О. Левицьким та М. Грушевським, дослідник саме звідси виводив ґенезу унії. У підсумку В. Заїкин уважав ставропігію апогеєм втручання світського елемента в сферу церковного управління. Привівши церкву до унії, вона своїм "суспільним папізмом" завдала великої шкоди.

Міжвоєнний період в  історіографії унії характеризується появою праць польських істориків К. Левіцького і К. Ходиніцького. К. Левіцький, автор праці про унію та князя К. Острозького, на перше місце ставив просвітницьку та благодійну діяльність братств, на друге - боротьбу проти всевладдя єпископату за автономію, на третє - захист від католицької експансії. При цьому він вважав, що боротьба львівського братства за автономію перешкоджала боротьбі проти унії, внаслідок чого було завдано шкоди консолідації православних. З іншого боку, боротьба з унією негативно вплинула на освітню діяльність братств. Через те, що не було знайдено відповідної форми залежності братств від єпископату, склалися певні передумови унії. Причиною ж боротьби братств з єпископатом був недостатній культурний рівень останнього та брак ідей щодо розвитку православ'я в його середовищі.

К. Ходиніцький, автор  праці про православну церкву Речі Посполитої, вважав, що мотив переходу до унії Г. Балабана випливає з наслідків надання ставропігії львівському братству: єпископ хотів унезалежнитись від влади патріархів та урізати автономію братства.

2.2. Дослідження Я.Д.Ісаєвича

Феномен церковних братств - релігійних мирянських/парафіяльних організацій України та Білорусі ранньомодерної доби (XVI-XVШ ст.) - здавна цікавив дослідників. У літературі дискутувалися проблеми, пов'язані із походженням братств, їх типологією, наданням ставропігійних/автономних прав, конфліктами з ієрархією, причинами тривалої і жорсткої боротьби проти унії. Особливу увагу приділяв проблемі Ярослав Ісаєвич, у працях якого вміщені також історіографічні огляди проблеми.

Насправді, кількість "легітимних" ставропігійних братств, які отримали спеціальні грамоти патріарха, була невеликою. Так, 1588 р. Єремія ІІ надав патріаршу ставропігію тільки двом братствам, львівському і віленському. 1591 р. Берестейський собор підтвердив права цих двох братств. 1620 р. патріарх Теофан надав ставропігію ще трьом братствам - луцькому, київському і слуцькому. 1626 р. Кирило Лукаріс залишив під своєю юрисдикцією тільки львівське і віленське братства, а інші підпорядкував владі єпископів. 1633 р. він поширив ставропігійні права на могильовське братство. Проте добре відомо (на це, зокрема, вказував Я. Ісаєвич), що ставропігійні статути копіювалися неставропігійними братствами. На практиці це означало несанкціоноване патріархом поширення частини ставропігійних прав на інші братства. Таким чином, братський рух відзначався масовим запровадженням ставропігійних прав. Досить вагомим правом ставропігії була виборність братського священика (на цей аспект також звертав увагу Я. Ісаєвич).

 У повоєнній історіографії  над темою найбільше працював  Я. Ісаєвич, монографія якого, видана 1966 р., стала помітним внеском у дослідження проблеми ролі братств, зокрема львівського, у розвитку української культури. За нашими підрахунками, Я. Ісаєвич опублікував у 60-80-х рр. 24 окремих статті до історії братств, які вийшли в різноманітних виданнях.

Як відомо, радянська  історіографія всіляко прагнула відокремити братства від церкви. Не важаючи на ці та інші несприятливі ідеологічні умови (Я. Ісаєвич, зрозуміло, не зміг цілком уникнути традиційної для "радянської" доби спрямованості), його книга розкривала не тільки суспільно-культурну діяльність братств у контексті гуманістичних, до певної міри - реформаційних західноєвропейських рухів доби пізнього середньовіччя, але й (досить обережно) ставила їх у загальноцерковний контекст. Навіть тепер, на початку ХХІ ст., добре помітні джерельні та концептуальні новації дослідження Я. Ісаєвича. Так, уперше у повоєнній історіографії дослідник порівнює православний братський рух з римо-католицьким. Також уперше Я. Ісаєвич цілком слушно наголосив на тому, що братства виникли задовго до 60-х років XVI ст. - це засвідчують найдавніші статути, починаючи з віленського братства кушнірів 1538 р., а також статути парафій Львова 40-х років XVI ст.; пізніші статути зафіксували відносини, які склалися раніше. На тлі того, що майже вся стара історіографія переносила риси кількох великих братств на весь братський рух, досить рельєфно виокремлюється спроба дослідника показати наявність різних типів братств, а також багатогранність діяльності братчиків. Феномен братств він пов 'язує також з місцевими умовами: це була лише одна із складових частин участі братств у громадсько-політичному та культурному житті України.

Принагідно згадаємо джерелознавчу працю Я. Ісаєвича, видану 1972 р., в якій в окремому великому розділі опрацьовано джерела до історії братств. Дослідник подає додаткову інформацію про братські статути, а також аналізує дуже цікаву групу джерел - т. зв. братські книги. На нашу думку, продовження вивчення цих джерел, тобто статутів та братських книг, пом'яників, пов'язане з їх великим інформативним потенціалом і може дати новий поштовх у дослідженні проблеми.

Ставропігію братств  Я. Ісаєвич розглядає у контексті  боротьби вірних проти засилля духовенства, за дотримання ним канонічних обов'язків, а також за контроль за діяльністю тих єпископів, які порушували канони. Він докладно простежує етапи та деталі ставропігійного руху, причому наголошує, що за "обмеження прав духівництва виступала не тільки Ставропігія, а й численні братства в інших містах, які прийняли "чин" від Успенського братства". Хоча, як видається, суто ставропігійним дослідник вважає лише львівське братство (термін "Ставропігія" з'явився лише в грамоті патріарха 1593 р.). Досить обережно він говорить і про виборність братського священика у Львові: тутешня Ставропігія "змушена була користуватись" його послугами. Зв'язок ставропігії з унією дослідник простежує в аспекті боротьби братства проти неї. Припускаємо, що спрямованість дослідницького вектора Я. Ісаєвича в бік світських форм діяльності братств була викликана, крім зумовленою часом самоцензурою, і вповні закономірною реакцією на спрощено-конфесійний характер старої російської православної історіографії.

До праць Я. Ісаєвича з історії братств традиційно звертаються (і це закономірно) всі сучасні дослідники. Наприклад, це роблять російські історики, але вони іноді досить спрощено розуміють його висновок про те, що саме статут 1586 р. уконституював братства як організації (у працях Я. Ісаєвича мовиться про те, що не патріарх Йоаким був ініціатором реформи, а самі братчики; йдеться також про вживання в джерелах терміну "братства"). На жаль, вони не знайомі з пізнішими дослідженнями історика, до яких внесено суттєві корективи. Тому нашим завданням є не стільки показати всю палітру досліджень Я. Ісаєвича з історії братств, як познайомити з його найвагомішими (у розрізі окресленої нами проблеми) та найновішими публікаціями і концепціями.

Повернувшись до теми в 90-х роках, Я. Ісаєвич з'ясовує проблеми періодизації історії львівського  Успенського братства. Він погоджується з поглядами М. Капра- ля про те, що братство, хоч не чітко організаційно, як товариство українських міщан Львова існувало при окремих парафіях ще до 1586 р. Було враховано і відкриття В. Александровичем найдавнішої згадки про братство в Дрогобичі, заснування якого датується 1556 р. (раніше Я. Ісаєвич зараховував перші писемні згадки про дрогобицькі братства до початку XVII ст.), а також документальну згадку про перемишльське братство 1571 р. У 1996 р. дослідник опублікував статтю з історії братств Перемишльської єпархії, в якій узагальнив новий фактичний матеріал. Так, він наводить досить цікаві аспекти щодо утворення братств у добу єпископа Михайла Копистенського, порівнює українські братства з римо-католицькими, наголошує на взаємовпливах східної і західної традицій у потридентську добу.

Цікавими акцентами в концептуальному плані вирізняється розділ про братства та їх шкільництво, написаний Я. Ісаєвичем до "Історії української культури". Він слушно наголошує на відмінностях між православними та римо-католицькими братствами: якщо діяльність останніх мала контрреформаційний характер, то православні братства з 80-х роках діяли в руслі реформаційних тенденцій, які знайшли відображення в статутах, а також проявлялися в догматичних та обрядових питаннях. У ряді праць дослідник аргументовано проводить думку про те, що провідні братства, хоч і засвоїли західноєвропейські організаційні зразки, все ж розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-політичні й станові права і за національну культуру. Я. Ісаєвич аналізує склад братств, а також громадсько- політичні форми їх діяльності. Зокрема, вони зробили крок до створення місцевих самоврядних органів. У статті до першого тому "Енциклопедії історії України" історик називає братства "релігійно-громадськими організаціями" при православних (а згодом і греко-католицьких) парафіях України та Білорусі.

Саме Я. Ісаєвич вважається найбільш авторитетним автором з питання вивчення львівського успенського братства, а велика кількість його робіт стала основою для багатьох інших наукових досліджень.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним  із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об´єднуючи освічених  міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української  науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Саме його вивченню надав особливої уваги видатний дослідник Я.Д.Ісаєвич. Видавши більше, ніж двадцять чотири тематичних праці, він проаналізував всі прояви, те специфічне значення, яки мало братство для розвитку української культури, освіти, духовності, релігійного життя. До нас його праці дійшли в певній обробці (радянська цензура), проте свого значення вони не втратили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

2. Великий А. ЧСВВ. З літопису Християнської України. Церковно-історичні радіолекції з Ватикану. - Вид. 2-ге. – Львів: Наїст, 1999. – 587 с.
3. Голубев С. Материалы для истории Западнорусской церкви (Приложение к 1-му тому сочинения: Петр Могила и его сподвижники). – Киев: Наука, 1993. – 256 с.
4. Грушевський М. Історія України-Руси. – К: Наукова думка, 1994. – 700с.
5. Дмитриев М. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. – М.: АСТ, 2003. – 450 с.
6. Ісаєвич Я. Братства // Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2003. - С. 369-370.
7. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури ХП—ХУШ ст. - К.: Наукова думка, 2009 – 450 с.
8. Ісаєвич Я. Братства та їхні школи. Шкільництво уніатів // Історія української культури. - К.: Українська культура, 2009, - С. 549-564
9. Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури доби феодалізму ХУІ—ХУШ ст. - К.: Наукова думка, 1992 – 250 с.
10. Ісаєвич Я. Історія львівського Успенського братства: проблеми періодизації // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні. Доповіді та повідомлення наукової конференції 4—5 квітня 1996року. - Львів, 1996. - С. 5-8.
11. Исаевич Я. Церковные братства на Украине и в Белоруссии в конце XVI - первой половине XVII вв. // Славяне и их соседи. Католицизм и православие в средние века. Сборник тезисов. – М.: Наука 1991. - С. 64-66.
12. Капраль М. Історіографія Львівського Успенського братства // Україна в минулому. – К.: Наукова думка, 1992. - С. 54-71.
13. Коялович М. Литовская церковнаяуния. - Санкт-Петербург, 1859. - С.60.
14. Крыловский А. Львовское ставропигальное братство (Опыт церковно-исторического исследования). - Киев, 1904. – 340 с.
15. Левицький О. Внутрішній стан західно-руської церкви в Польсько- Литовській державі в кінці XVI ст. та унія // Розвідки про церковні відносини на Україні-Русі ХУІ-ХУШ ст. - Львів, 1900. - С. 3-162.
16. Левицкий О. Основные черты внутреннего строя западно-русской церкви в 16-17 вв. // Киевская старина. 1884, август. - С. 627-654
17. Лукашова С. Взаимоотношения клира и объединений мирян в восточных землях Речи Посполитой в концеХ¥1-го века. Автореферат дисс. канд. истор. наук. - Москва, 2001. – 108 с.
18. Mironowicz А. Podlaskie osrodki i organizacjeprawoslawne wXVIiXVIIwieku. - Bialystok, 1991. S. 39.
19. Папков А. Братства (Очерк истории западнорусских православных братств). - Москва, 1900. – 355 с.
20. Паславський І. Суспільно-культурна діяльність Львівського братства кінця XVI - першої половини XVII ст. в оцінці української історіографії // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні. Доповіді та повідомлення. – Львів: Манія, 1996. - С. 43-51.
21. Петрушевич А. Патріаршіа грамоти // ВременникІнститута Ставропигійского с месяцесловом на 1869 г. – Львов, 1869. - С. 113-140;
22. Срібний Ф. Два епізоди з історії боротьби Гедеона Балабана з львівським брацтвом // ЗНТШ. 1913. - Т. 117-118. - С. 209.
23. Срібний Ф. Студії над організацією львівської Ставропігії від кінця XVI до половини XVII ст. // ЗНТШ. - Львів, 1911. Т. 106. - С. 25-29.
24. Тимошенко Л. Ставропігія церковних братств у контексті берестейської унії. історіографічний аспект. – К.: Наукова думка, 2010, - 52 с.
25. Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Київ, 1994. Кн. 1: Середина XV - кінець XVI століття. - К.: Наукова думка, 2009 - С. 197-218.
26. Флеров И. О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-Западной России, в XVI, XVII и XVIII столетиях. - К.: Наука, 2009 – 540 с.
27. Шустова Ю. Документы Львовского Успенского Ставропигийского братства как исторический источник (1586-1788). Автореферат дисс. канд. истор. наук. - Москва, 1998. – 112 с.