Львівське Успенське Ставропігійне братство у дослідженнях Я.Д.Ісаєвича

Якщо  братство планувало видавати філософські  книги як такі, що потрібні школі, то ясно, що воно мало на увазі запровадити  викладання філософії. Деякі менш свідомі міщани спершу (ще 1590 р.) виступали проти "граматичного, діалектичного і риторичного навчання" в школі братства. Таким чином, братська школа, за тодішніми поняттями, була середньою, але, запроваджуючи вивчення філософії, вона намагалася вийти за рамки середньої і ставала перехідним етапом до навчального закладу вищого типу. Викладання грецької мови робило її важливим освітнім центром для всіх країн, де панувала православна церква і культивувалася грецька мова. Александрійський патріарх Мелетій Пігас двічі (в травні і липні 1597 р.) закликав братство заснувати школу вищого типу, оскільки сам він "в полоні" під ярмом Оттоманської порти не може цього зробити. До речі, дослідники освіти в Західній Європі вказують, що там намагання підвищити рівень підготовки до університетської освіти шляхом заснування шкіл, які готували б до університетів, були характерними саме для гуманістичної педагогіки (Капраль М. Історіографія Львівського Успенського братства // Україна в минулому. – К.: Наукова думка, 1992. - С. 58).

Активізація єзуїтської школи у Львові, переслідування властей, перехід кращих наукових сил  до київського колегіуму — все  це призводило до зниження рівня Львівської школи, як і Вільнюської та Брестської й інших, вже в 20-х рр. XVII ст., а особливо з другої половини того ж століття. Якщо, наприклад, до 1592 р. у гімназії викладали одночасно кілька визначних професорів, а в XVII ст., як правило, було по два викладачі, то в XVIII ст. нерідко був лише один платний учитель. Правда, роль учителів виконували і деякі студенти, що жили в братській бурсі. Однак, безсумнівно, рівень викладання в братській школі знизився.

Ще  протягом 1589 - 1591 рр. міське Успенське братство добилося кількох привілеїв, за якими його "соборна" школа мала бути єдиною у місті, а інші "неофіційні" малі школи заборонялися. Проте у XVII - XVIII ст. школи, розташовані в окремих будинках, де мешкали вчителі й учні, існували при братствах на передмістях Львова: Благовіщення, Миколи, Федора Тирона, П’ятниці, Воскресення, Богоявлення, "на Тарнавці" (Різдва Богородиці), Юра (Левицкий О. Основные черты внутреннего строя западно-русской церкви в 16-17 вв. // Киевская старина. 1884, август. - С. 634). При деяких з них мешкали студенти єзуїтської академії. На практиці Ставропігія не чинила перешкод передміським школам, а пізніше навіть допомагала їм підручниками і готувала для них вчителів. На початку XVII ст. Успенське братство вирішило організувати школу в приміщенні монастиря Онуфрія, причому дяковчитель цієї школи мав підлягати ректорові міської школи.

РОЗДІЛ 2. Дослідники львівського ставропогійного успенського братства

2.1. Дослідники та праці, що стосувались вивчення львівського ставропогійного успенського братства та його діяльності

Визнаним дослідником  братства був Я. Ісаєвич. Але окрім  нього вивченням цього питання  та його історичної ролі та впливу на розвиток української культури, освіти, філософії та релігії займались і займаються досі багато талановитих вчених, серед яких треба зазначити Г. Савчука, Ю. Шустову, О.Палюха, Л. Тимошенко, М. Капраля, І. Паславського, І. Флєрова, Д. Зубрицького, О. Левицького, С. Голубєва, А. Папкова, А. Криловського, Ф.Срібного, В. Заікіна, В. Ул’яновського та інших.

У контексті Львівського  братства дослідники часто згадують про громадську та письменницьку практику великої кількості українських учених, богословів, видавців, полемістів. Одноголосно науковці відзначають відчутний вплив Львівської ставропігії як одного з першоджерел східнослов'янської школи на острозький, київський, луцький, віленський та інші осередки братського навчання, на тематику, методи та засоби художньої творчості тогочасних письменників. У згаданих роботах дослідники зауважують схожість художніх прийомів і тематики творів Стефана Зизанія, Памви Беринди, Сильвестра Косова, Кирила Транквіліона-Ставро-вецького, які безпосередньо навчалися або вчителювали у Львові. Зважаючи на це, на нашу думку, обґрунтованою є спроба знайти свідчення львівських братських впливів на практику письменників, безпосередня причетність яких до Львівського братства не доведена. У цьому контексті, зокрема, необхідно згадати про київського полеміста та видавця Захарію Копистенського.

У біографії Захарії  Копистенського, реконструйованій у працях В. Завитневича, С. Голубєва, М. Грушевського, І. Франка, І. Мицька, Є. Пшеничного, В.Полєка та інших, згадується про особисті контакти, які він мав із носіями львівської братської традиції, про його освіту.

Дослідники XIX ст. основний наголос робили на релігійно-церковній діяльності братств, простежували їхню боротьбу проти унії та католицизму. Д. Зубрицький, автор першої системної праці про львівське братство, в якій було подано докладну хронологію його діяльності, пов'язував ставропігію із конфліктом з єпископом Гедеоном Балабаном. Останній, на думку історика, несправедливо пригнічував братство за "дерзновенне" відлучення від церкви (цю думку Д. Зубрицький запозичив з Густинського літопису). Ставропігійні братства він розглядав як позитивний елемент, що значно вплинув на всю подальшу історію. Одним із перших в історіографії, хто вказав на зв'язок братської ідеології з реформацією, був П. Куліш, згодом цю думку проводив також М. Драгоманов.

Наукове (тобто джерельно-критичне) вивчення історії братств розпочалося у 50-х роках XIX ст. і було пов'язане з систематичними публікаціями джерел до історії церкви (йдеться передовсім про багатотомні видання петербурзької та київської археографічних комісій). М. Коялович, автор першої великої спеціальної праці про унію, оцінював ставропігію братств тільки з позитивного боку ("абсолютное добро"), маючи на увазі боротьбу на захист православ'я проти унії та католицизму. З цих же позицій висвітлювалася боротьба братства з Г. Балабаном, який ще у 1580-х роках виявляв схильність до унії. Відтак, особлива увага присвячувалась епізодам боротьби братств з єпископатом та проти унії.

Значний фактичний матеріал, відомий на середину ХІХ ст., узагальнив І. Флеров, автор великої праці про братства та їхню боротьбу проти унії. Зокрема дослідник уперше докладно проаналізував братські статути, які, на його думку, відрізнялися між собою лише в невеликих деталях. Це дало Флерову підставу стверджувати типологічну схожість західноруських братств. Він також детально з'ясував питання про членство у братстві та стосунки між братчиками, внутрішню демократію, організаційну структуру братств узагалі. Досліджуються також шкільництво, друкарство, роль братств у церковному житті тієї пори та ін. І. Флеров сформував уявлення про ставропігійні братства (право ставропігії - це "право незалежності від єпархіальної влади"), які відрізнялися від неставропігійних. Оскільки дозвіл на ставропігію давав патріарх, то з'явилася "патріарша ставропігія". Було також з'ясовано права таких ставропігій. Заслуговує на увагу спостереження І. Флерова про те, що ставропігії виникли в момент занепаду ієрархії, тобто послаблення ієрархічної влади в церкві. Характеризуючи відносини ставропігії з кліром, дослідник чомусь оминув парафіяльне/братське духовенство. Як і інші автори православного напряму, І. Флеров розглядав діяльність братств з огляду на боротьбу за православну віру. В такому розрізі ставропігія братств, вважав він, відіграла велику роль у долі православ'я. На нашу думку, саме в праці І. Флерова сформульовано засади подальшого "православного" бачення проблеми. У цій літературі вплив ставропігії братств на ґенезу унії проглядається досить одновимірно.

Така традиція чітко  простежується в "Истории русской церкви" митрополита Макарія (М. Булгакова): в ставропігіальних правах братств дослідник убачав прагнення до духовних потреб православ'я, поширення просвітництва, захист від ворогів (католиків, зокрема єзуїтів, а також іновірців). Як й інші автори даного напрямку, безпосереднього зв'язку між діями братств та ґенезою унії він не вбачав.

О. Левицький, услід за М. Драгомановим, висвітлював братський  рух у зв'язку з європейськими  релігійно-культурними процесами. Проте  дослідник значно відійшов від своїх  попередників. Його концепцію впливу братств на ґенезу унії слід уважати оригінальною (спочатку вона викладена в його монографії, згодом - в декількох статтях). Автор доводив, що реформа Йоакима (йдеться про перший ставропігійний статут львівського братства) перетворила міщанські братства на всестанові організації, які виступали виразниками "соборноправності" в руській церковній традиції, обстоювали принцип виборності духовенства та контролю над діяльністю архієреїв. Конфлікт братств з єпископами загострився нібито винятково через підтримку останніх єзуїтами, які запропонували "унійний" варіант виходу зі скрутного становища. Таким чином, головну причину унії автор вбачає у розладі між ієрархами, які прагнули до організаційних засад і порядків латинської церкви, і мирянством, яке обстоювало право широкої участі братчиків/мирян у церковних справах. Мирянський рух за ставропігійні права О. Левицький вважав позитивним явищем.

Е. Ліковський, автор першої монографічної праці про унію в польській науці, розглядав діяльність братств, які він уважав міщанськими організаціями, в контексті рухів за реформування церкви. Проте їхні інституційні засади були, на його думку, чужими східній церкві, оскільки встановили "неприродні" відносини з ієрархією, які мали найгірші наслідки. Позитивний вплив братств на релігійно- церковне відродження історик визнавав лише до моменту надання патріархами права ставропігії, що зробили братства їхніми "шпигунами". Відтак, братства лише збільшували "заколот" у церковній організації, породжуючи незгоди між світськими колами та єпископатом. На його думку, братське шкільництво також не сприяло відродженню, оскільки сіяло єресі.

Помітний внесок у  дослідження історії братств  зробили галицькі вчені. Ще в 60-х  роках ХІХ ст. вони розпочали публікацію джерел, зокрема й братських статутів. 1886 р. вийшло ювілейне видання до 300-річчя львівського братства з передмовою І. Шараневича. У збірці документів Львівського Успенського братства, підготовленій В. Мільковичем, побачили світ нові джерела, які суттєво розширили фактологічну базу дослідження проблеми. Цікаво, що упорядник збірки узагальнив свої погляди в німецькомовній статті, опублікованій 1896 р. Схвалюючи діяльність братств, В. Мількович виводив їх ґенезу з необхідності захисту мирян перед сваволею кліру; це не могло не вилитися, твердить він, у боротьбу з єпископатом, яка несвідомо шкодила православ'ю і сприяла наближенню унії.

До історії братств  звертався С. Голубєв, який підкреслював велике значення їх в історії церкви. Спочатку він опублікував статут віленського братства 1620 р. (дослідник зарахував його до редакції 1588 р.), що вважався втраченим. У другому томі своєї фундаментальної праці про Петра Могилу С. Голубєв пов'язував виникнення братств зі специфічною формою права в церквах міщанського/колективного патронату, який відрізнявся від приватновласницького. Водночас, твердив він, участь мирян у справах церкви переходила всілякі межі, і такий порядок (йшлося про контроль над діяльністю духовенства), зумовлений особливими історичними умовами, все ж був ненормальним.

У 1900 р. вийшла велика спеціальна праця про братства А. Папкова. Хронологічні межі дослідження - від княжої доби до кінця ХУІІІ ст. Виклад проблеми у праці дуже ретельний. Історик подав періодизацію історії братств. Період між 1586 і 1600 рр. він назвав епохою перетворень, час між 1600 і 1620 рр. - періодом

потужного захисту братствами православ'я. Викликає зацікавлення авторська  характеристика історичних передумов створення братств, серед яких він виокремлює освіту. Вважаючи, що рівень освіченості був в останній третині століття досить високим, дослідник пов'язує його саме з утворенням братств як "просвітницько- благодійних" союзів. Автор сформулював також ще одну важливу дефініцію, за якою братства були "великими християнськими союзами з широкими просвітницькими і благодійними цілями". Інший авторський акцент пов'язаний з дослідженням майнових стосунків у церкві. Так, А. Папков звернув увагу на те, що статут 1586 р., який уконституював братську організацію, суттєво перерозподілив церковні доходи, виділивши їх на потреби бідної пастви (вони відтоді скеровувалися на потреби сиріт, забезпечення старих і хворих, бідних та дітей, а також на підтримку церков та монастирів). Він також сформулював думку, що виникнення братств запровадило для православного суспільства "церковно-громадський устрій". Характеризуючи ставропігіальні права братств, дослідник виділяє в статутах моменти, які обмежували сваволю кліру в церковному господарстві, підкреслює великі громадянські і політичні права, що їх набули братства. Ще однією новацією було визначення стану братств після Берестейського собору, коли в умовах "триекзархії" (тобто одночасного надання прав екзарха князеві К. Острозькому і двом ієрархам) та відсутності митрополита вони відігравали неабияку роль у православ'ї. На нашу думку, низка положень, висунутих та обґрунтованих А. Папковим, має важливе значення, незважаючи на їх небеззастережність.

Через декілька років  вийшло монографічне дослідження А. Криловського, здебільшого засноване  на виданих ним двох томах документів Львівського Успенського братства, може вважатися класичним. Крім того, в додатку до книги дослідник подав багатий документальний матеріал, який значно доповнив матеріали зазначених томів. Дослідник докладно проаналізував братський статут 1586 р., звівши його положення до 46 пунктів. Серед них він виділив ставропігійні права братств. Порівнявши статут Успенського братства з іншими (наприклад, львівського Благовіщенського та вишенського Святотроїцького), він вказав на їхню велику схожість; порівняння це зі статутом віленського братства засвідчило їх істотні відмінності (наприклад, львівський статут був суворішим). Охарактеризувавши пункти, які стосувалися стосунків братств з кліром, А. Криловський дійшов висновку, що саме вони спричинили невдоволення Г. Балабана. Він також вважав, що ставропігія братств зумовлена специфічними місцевими умовами, серед яких були утиски православного населення католиками. Докладно насвітлено боротьбу з унією, що традиційно для православної історіографії ототожнюється з діями католицької церкви. Боротьбу львівського єпископа Г. Балабана (його характеристика подана досить виважено) з братством він пояснює двома причинами: 1) прагненням братств до автономії, яке доходило до ігнорування єпископської влади і 2) зіткненням на ґрунті матеріальних інтересів.