Культура України в 20-30р. Розстріляне відродження

Освальд_Бургардт, відомий в українській літературі під іменем Юрія Клена, у «Спогадах про неокласиків», оповідав, що влітку 1921 року у Баришівці, де він учителював, було «виарештувано більшість інтелігенції». Побували вони і в смертницькому підвалі у Полтаві, і у в’язничній камері скуштували супу з волових очей. Із шістдесяти однокамерників більшість було розстріляно, хоча слідчий ніякого матеріалу проти них не мав. [10, с. 18]

Другий – з найстрашніших - репресивних періодів (30-х чорних років) став, якщо вданому разі так можна сказати, дійсно унікальним явищем в історії. Унікальним за якимось незбагненним для нормальної людської уяви розгулом жорстокості, тиранічного свавілля, маніакальною вакханалією нищення, возведеного в ранг державної політики нищення людського, духовно-культурного, національно своєрідного...

Друкування книжок українською  мовою було обмежене або й зовсім заборонене. Наприклад, так званий Емський указ царя Олександра II забороняв користуватися рідною мовою на сцені, а на книжки з-за кордону була заведена жорстока цензура. Вистави українських п’єс були також заборонені, лише значно пізніше частково дозволені. [25, с. 14]

Класова боротьба, замішана на крові невинних жертв і проголошена марксистською наукою рушієм історії, вольовим методом була перенесена з політичного терену і на культурний. Так, у резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року «Про політику партії в галузі художньої літератури» вказувалося: «...як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само не припиняється вона на літературному фронті». Письменники були штучно поділені на «пролетарських» і «попутників». До останніх догідлива критика ставилася вороже, начіплюючи всілякі ярлики від «містиків» до «контрреволюціонерів». [10, с. 20]

Але найбільших і найжорстокіших переслідувань зазнавала українська культура після приходу до влади більшовиків, перефарбованих спадкоємців царського устрою. Назовні декларовано інтернаціоналізм, а насправді вже на початку тридцятих років наступив розгул шовінізму найбільш удосконаленими засобами. [25, с. 14]

Воєнно-комуністичний  наступ 30-х років, що прийшов на зміну  українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.

Крім окремих, принагідних випадків, яких ніколи не бракувало, більшовицько-енкаведистське знищування можна поділити на три періоди, старанно заплановані та вчасно й повністю виконані імперіалістичними загарбниками. Тепер відомо, що Сталін та його «соратники» Вячеслав Молотов і Лазар Каганович були творцями, стратегами цих апокаліптичних планів.

Перший період – 1929-1934 роки. Ця п’ятирічка принесла незчисленні  втрати. Сотні тисяч інтелігенції, мозок нації, розстріляно або заслано в табори каторжної праці. Одночасно провадилось систематичне нищення письменників, зокрема тих, що — на думку окупантів України — могли стати у проводі нації. [25, с. 14]

На початок 30-х років  потенційними ворогами більшовизму лишалися недобитки білого офіцерства, амністовані колишні повстанці, скалки старорежимного чиновництва, провінціальне духовенство, заможне селянство, члени розпущених революційних партій, родичі політичних емігрантів, недавні опозиціонери, і, звичайно ж, націоналістично настроєна «гнила» інтелігенція. [9, с. 28]

23 квітня 1432 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про перебудову художньо-літературних організацій», в якій на порядок денний ставилося завдання: «Об'єднати всіх письменників, які підтримують платформу Радянської влади і прагнуть брати участь в соціалістичному будівництві, в одну Спілку радянських письменників з комуністичною фракцією в ній». [9, с. 18]

Другий період систематичного нищення - 1937-1938 роки, ще жахливіші за попередні. Протягом цього часу визбирували переважно тих письменників, що уникали славити Сталіна, що не бажали співпрацювати з системою, відійшовши від літературної праці. Заарештовували навіть за читання творів репресованих або еміграційних поетів і письменників. Щоб рятуватися, окремі письменники переходили на російську мову, але й це майже не допомагало тим, кого призначали на знищення.

Після короткого перепочинку, коли «визволили» Галичину та навіть декого випустили з ув'язнення, відбувався третій період напередодні та з вибухом німецько-радянської війни 1941р. Тоді розстрілювали наспіх, спалювали живими, замуровували на смерть у підвалах. Своєю жорстокістю апокаліптичне нищення набуло масового явища. Напередодні війни з'явилися таємні масові могили у Винниці, в Биківні поблизу Києва, біля Харкова та по галицьких містах. А в них спочивають і кості авторів українських творів. Десь поблизу Соловецького острова затопили баржу, наповнену в'язнями, серед яких було багато українських письменників, як свідчать самовидці у своїх спогадах.

Услід за фізичним знищенням  письменника вилучали його твори з бібліотек, викреслювали його ім'я з енциклопедій та інших довідників, прирікали на забуття. Якщо ж виникала потреба згадати репресованого, то його ім'я писали в пресі з малої літери і в множині та ще й у супроводі ланки: «буржуазні націоналісти», «запроданці», а щойно недавно — «головорізи» (на відміну від колишнього «горлорізи») й т.п.

За час комуністичного устрою в Україні розстріляно, заслано в табори каторжної праці або якось інакше ліквідовано сотні українських письменників, мовознавців, мистців, композиторів та інших творців культури. [25, с. 16-18]

Сьогодні побутує чимало версій про кількість репресованих і замордованих у добу сталінщини письменників України. Різні дослідники називають різні цифри - від 97 до 500 осіб. І в цьому нема нічого дивного. Адже сталінські кати не афішували своєї роботи, не вели доскіпливого бухгалтерського обліку своїх жертв. Навпаки, вони докладали граничних зусиль, щоб приховати від наступних поколінь сліди нечуваних злодіянь, маскуючи під військові об'єкти у віддалених лісових кварталах масові поховання розстріляних, замуровуючи судово-слідчі справи в броньованих Сейфах спецхранів, оплачуючи безпам'ятство винуватців і свідків геноциду персональними пенсіями і розподільниками. Тому кількість загублених сталінщиною життів досі точно не встановлено. [9, с. 16]

Атаки на свідому і  мислячу частину нації не помину-ли жодної інституції. Письменники, митці, вчені, педагоги, кооператори... Невідступно персслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року.

Коли заходить мова про сталінську деспотію, на екрані пам'яті у більшості засвічується табло - «1937». Обізнаніші називають більш ранню дату - 1934 рік, коли після вбивства члена Політбюро ЦК ВКП(б), першого секретарі Ленінградського обкому партії С. М. Кірова почалася майже тридцятилітня моторошна вакханалія, ненаситна війна влади із своїм народом.

Українську культуру було піддано страшному спустошенню. Етапами відправляли на Крайню Північ, Далекий Схід і казахські степи вчених, письменників, митців, педагогів. Висаджували в повітря храми, в тім числі і всесвітньо відомі перлини архітектури, як, наприклад, Михайлівський собор у Києві. Закрили Інститут української наукової мови, а його співробітників розпорошили по «неісходимому» ГУЛАГу. Офіційне ставлення до кадрів лінгвістів видно з погромної назви книжки А. Хвилі, партійного функціонера, а потім заступника наркома освіти УРСР, - «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті» (1933). Коріння - не націоналізму, а української духовності - нищили, топтали, нівечили, не зупиняючись перед відвертим варварством і дикою сваволею. Так повелися з лірниками і кобзарями, яких узимку 1935 року зібрали и з усієї України до Харкова, а потім знищили.

Можна собі уявити, якби ці письменники, а з-поміж них були і зірки першої величини, як, скажімо, прозаїк Григорій Косинка, поет Євген Плужник, драматург Микола Куліш, не були вирвані з життя, скільки б вони створили книг на благо України і рідного слова, які збагатили б і світову літературу.

З-за колючого дроту пощастило повернутися небагатьом. Одні померли від виснаження і хвороб, а більшість із тих, хто відбував строк, повторно засудили до розстрілу. Фатальними для української інтелігенції стали розправи Трійки УНКВС по Ленінградській області у жовтні-листопаді 1937 року. Тільки 9 жовтня з цього конвеєра смерті вийшло три протоколи із списками на розстріл. У них - понад 700 прізвищ. Оперативна частина Соловецької тюрми ГУДБ НКВС СРСР завела групову справу на засуджених представників української інтелігенції, звинувативши їх в «контрреволюційній, шпигунській, терористичній діяльності» і створенні коонтрреволюційної організації «Всеукраїнський центральний блок».

На Україні у 30-ті роки було сфабриковано понад 100 процесів, а скільки люду перемелено і без цього, вихоплених індивідуально. Дістали й українців, які жили за межами республіки. «ГПУ ударило по кубанській інтелігенції, маючи на увазі насамперед її природне тяжіння до України, - свідчить Григорій Костюк. - У зв'язку з цією справою було заарештовано і на Кубані, і иа Україні багато людсй — професорів, учителів, студентів». [10, с. 51]

Головним завданням  «надійного меча революції» було виявити серед населення соціально чужорідні елементи і занести їх у реєстр «осіб, запідозрених у контрреволюційній діяльності» з тим, щоб, як було сказано в таємному циркулярі ОДПУ, «завдати їм нищівного удару, коли настане для цього час». І коли з Кремля пролунав наказ рішуче покінчити з причаєним класовим ворогом, що пнем стовбичив на шляху соціалістичного поступу країни, із сейфів були тут же видобуті списки ймовірних «контриків». Оперативникам із секретно-політичного відділу лишалося тільки відповідно оформити їх під промовистими «шапками» для розгляду на судових шоу-процесах. [9, с. 28]

У грудні 1932 року до ЦК КП(б)У та в партійні і радянські органи відповідних регіонів (Кубань, Курщина, Воронежчина, Далекий Схід, Туркестан, де проживало близько 6,5 млн українців) було розіслано телеграму за підписом Сталіна і Молотова, в якій від місцевих органів влади категорично вимагалося «негайно зупинити подальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, книги і видання на російську мову і до осені 1933 року підготувати перехід шкіл на викладання російською мовою». Необхідність такого погрому пояснювалася в телеграмі таким чином, що українізація може «бути на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, які, будучи вигнані з України, як шкідливі елементи проникають в українізовані райони і ведуть там розкладаючу роботу». Органи ОДПУ у свою чергу не залишали ці «елементи без прискіпливої уваги».

Вилучені під час  обшуків у письменників рукописи, нотатки, листи, книги, знімки спопеліли  в печах ДПУ-НКВС, і тільки зрідка факт знищення зафіксовано у відповідних  актах. Тому судово-слідчі справи з грифом «хранить вечно» зберегли для нас не лише самообмови про іприналежність до різних контрреволюційних організацій, яких не існувало, і такі ж наклепи на товаришів, а не справжні погляди репресованих митців слова. [10, с. 52]

Всі звинувачення базувалися на словах - наклепах анонімників, обмовах пїдставних «свідків», самообмовах арештованих, які з благословення тодішнього генерального прокурора Вишинського вважалися «царицею доказів».

Люди, яким пощастило  пережити кошмари сталінських катівень і концтаборів, засвідчують, що тюремники з патологічною насолодою знущалися над «ворогами народу» з «білими комірцями». [9, с. 29]

Те, що були піддані осуду на державному рівні такі класичні твори нашої літератури, як «Слово про рідну маітір» Максима Рильського, кіносценарій «Україна в огні» Олександра Довженка і поезія Володимира Сосюри «Любіть Україну», а їх автори ошельмовані, пошиті в нааціоналісти», свідчить, що імперські сили цілили в саме серце України - забороняли українцям любити її, як матір, боронити від вогню окупантів, в які б мундири вони не рядилися. [10, с. 56]

Під впливом кривавої віхоли тридцятих — п'ятдесятих років вимушено «замовкло» назавжди безліч українських поетів-початківців, прозаїків, драматургів, гумористів, критиків. А були серед них люди, що видали вже по одній чи кілька книжок, які засвідчували яскравий талант їхніх авторів. [9, с. 31]

Отже, розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу. Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою. Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Досягнення української  культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утисків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки.

Примусова колективізація і пов‘язаний з її неуспіхом штучний  голодомор 1933 р. – одна з найтрагічніших сторінок української історії, відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв‘язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Колгоспне життя сильно змінило самі підвалини сільського життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою «соціалістичних цінностей», прищепити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.