Культура України в 20-30р. Розстріляне відродження

Всеукраїнське товариство політв'язнів і репресованих видає громадсько-літературний часопис «Зона», львівська обласна історико-просвітницька організація «Меморіал» випускає альманах «Біль» та спеціальну бібліотеку. В цих виданнях публікуються спогади, поезії колишніх в'язнів ГУЛАГу, тюремний фольклор.

На екранах з'явилися документальні стрічки українських кінематографістів «І голос наш почує світ», «Табірний пил», «Вони стоять переді мною», а також про Михайла Драй-Хмару, Гната Хоткевича - все це данина пам'яті мученикам кривавої доби.

У Харківському літературному музеї відкрито виставку «Українська Голгофа», яка розповідає про трагічну долю сімдесяти письменників, які жили і творили тут у 20-ті роки.

«ІІро минуле заради майбутнього» - так називається екскурсійний маршрут у Києві по місцях поховання жертв сталінських репресій.

Засновано культурологічні  премії, які носять імена Михайла Грушевського та Володимира Винниченка, стипендію імені Михайла Драгоманова.

Спеціальною ухвалою уряду України скасовано постанову Раднаркому УРСР від 17 грудня 1933 року «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УРСР».

Засновано низку обласних літературних премій, які носять імена репресованих письменників.

Вийшли дослідження  і збірники спогадів про них. А передусім -  народові повернули не тільки їхні чесні імена, а й твори. Це десятки томів. Крім того, прижиттєві видання, нарешті, звільнені з «книжкового ГУЛАГу», перенесені із так званих спецфондів для відкритого, вільного користування.

З-поміж видань останніх літ, що воскрешають правду про наше розстріляне відродження, слід назвати такі, як «Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини) Миколи Жулинського, «У ті трагічні роки», «Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії» та «Людина і система (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні)» Юрія Шаповала, «Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У двох книгах» Івана Біласа, «Сталінізм і Українська інтелігенція (20-30-ті роки» Г. В. Касьянова та В. М. Даниленка, «Голгота України» Дмитра Солов’я (перевидане дрогобицьким «Відродженням» дослідження, що вперше побачило світ у діаспорі), збірники «Репресоване краєзнавство», «Реабілітовані історією», «Репресоване відродження», «З порога смерті. Письменники України - жертви сталінських репресій», «Опера СВУ — музика ГПУ. Спогади свідків», «Літопис нескореної України», «Літопис Голготи України», публікації Сергія Білоконя, зокрема, у відновленому ним журналі «Наше минуле», «Розстріляна муза» Яра Славутича (перевидання першого мартирологу української літератури, що побачив світ 1955 року в Детройті, США), «Записки каторжанина» Євгена Іваничука, «Український етноцид» Олекси Мусієнка. [8,  с 446]

Відповідальний і чесний, скромний і надзвичайно працьовитий  Іван Ільєнко з кінця 80-х, коли стали доступні для дослідників матеріали ДПУ-НКВС-КДБ про репресії над культурною елітою нації, виявляє особливий дар дослідника, який послідовно і терпеливо вивільняє із забуття вкрай необхідні для нас факти і події недалекого трагічного минулого. Завдяки його органічному потягові до пошуку істини з'явилися документальні есе про трагічні долі з обнародуванням достовірних дат смерті Миколи Вороного, Агатангела Кримського, Володимира Науменка та інших жертв більшовицького терору. Багато доклав творчих зусиль Іван Ільєнко для поповнення об'єктивними фактами колективного довідника «...З порога смерті... Письменники України — жертви сталінських репресій» (1991 р.).

Іван Ільєнко здійснив таку важливу справу як воскресіння із забуття творців національного культурного відродження, відновлення їхнього страдницького шляху і розкриття справжньої суті людиноненависницького комуністичного режиму.

Неабияку цінність несуть оповіді про українську літературу комуністичного лихоліття, які приходять до нас у збірнику «У жорнах репресій» Івана Ільєнка. Ці оповіді про тих, хто в надії на оновлення України довірливо відкрився облудливій комуністичній ідеології, хто не зумів своєчасно випростатися і стати на двобій з тоталітарною системою, хто не зміг витримати підлої гри і жорстоких тортур, хто закипів ненавистю надто пізно і змушений був заглянути у вічі смерті тоді, коли був фізично знесилений і закутий в кайдани, хто не побачив завчасу плями коричневої чуми на «світло-рожевім обличчі» більшовицької революції...

Книжка Яра Славутича «Розстріляна муза» якраз і стала розповіддю-свідченням про цю найстрашнішу з сторінок у багатостраждальній історії українського народу, про скоєний проти нього кривавою сталінщиною страхітливий, навіки-вічні непростимий злочин.

На сьогодні «З порога смерті» - найповніше документальне свідчення про цю трагедію нашого народу.

Книжка Яра Славутича «Розстріляна муза» (Детройт, США, 1955) стала переконливо-конкретним прикладом того, як вільне українське слово, маючи можливості пролунати на Заході, сповняло свій синівський патріотичний обов'язок: зривало машкару лукавої засекреченості, викривало безпардонну брехню, котрими компартійна система старалася за всяку цїну закамуфлювати, приховати від власної країни і від народів світу страхітливі злочини, вчинені кривавою сталінщиною над українським народом, його інтелігснцією, його культурою.

Звичайно, на сьогодні ті злочинства описані повніше, розкриті конкретніше і ширше. Але скільки б не ріс бібліографічний список цих видань, на чільному місці в ньому незмінно лишатиметься «Розстріляна муза».

Дослідження Яра Славутича не просто, можна вважати, зачало ряд викривально-звинувачувальних робіт на адресу більшовицько-імперського тоталітаризму, чиненої ним розправи над українською літературою, а й немалою мірою задало тон для подальших публікацій на цю тематику. Насамперед завдячуючи науковій вивіреності описуваних подій, фактів. Як вчений-професіонал, автор, приступаючи до складання цього скорбного мартирологу. Вповні віддавав собі звіту у тому, що він взявся за роботу настільки ж необхідну, важливу для сучасних поколінь, наскільки й історично відповідальну. Йшлося ж бо не лише про конкретні людські долі окремих письменників, митців України, а й про долю всієї української культури, про те, як, добиваючись неподільно-свавільного свого володарювання, українську інтелігенцію нещадно душила, розпинала, нищила компартійна система. Йшлося й про пред'явлення їй історичного позову за вчинений антилюдський, жорстокий, вовіки непростимий злочин - спеціально організований і послідовно проведений більшовицько-державною верхівкою геноцид по відношенню до українського народу, його культури.

Історична значимість, відповідальність теми вимагали строгого, науково виваженого підходу до її висвітлення, охоплення (врахування) всіх фактів, подій, відомостей, їх старанного вивчення, об'єктивно-достовірного викладу й переконливості узагальнень. Сила і особлива вартісність дослідження Яра Славутича «Розстріляна муза» якраз і криється значною мірою в тому, що воно в основах своїх і будувалося на усвідомленому дотриманні тих вимог. Він і в передмові спеціально наголошує, що вносив до свого мартирологу лише старанно вивірені відомості, тобто імена, факти, події, котрі він сам знав чи які вже на той час були документально підтверджені, засвідчені учасниками. [25, с. 9]

Крім мартирологу, «Розстріляна муза» охоплює 26 нарисів про знищених поетів різних напрямів і стилів, із добірками їхньої творчості. Згідно з первісним планом, готувалися другий і третій томи - про прозаїків дослідників літератури. Але здійснити цей задум не було змоги через відсутність творів у повоєнний час на Заході, коли спілкування з Україною було навмисне зупинене.

З'явились інші публікації, де йде мова про творчість репресованих письменників. Дві з найпомітніших появ: «Із забуття — в безсмертя» (1990) Миколи Жулинського та «З порога смерті» (1991) за редакцією Олекси Мусієнка.

РОЗДІЛ 2.

НОВАТОРСТВО В ЛІТЕРАТУРІ, АРХІТЕКТУРІ, ЗОБРАЖАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ, МУЗИЦІ, ТЕАТРІ І КІНО ПІД ЧАС  ДОБИ «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

2.1.Історичні передумови періоду розстріляного відродження.

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Ще російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, намагався всякими засобами стримувати його розвиток, а кращих представників еліти спроваджувати на заслання, гноїти по в’язницях, залякувати й т.п.

Революційна боротьба 1917-21 років, хоч закінчилась тимчасовою поразкою, мала епохальне значення для закріплення національної свідомості серед усіх прошарків українського народу, що виріс у новітню, з усіма належними складниками, сформовану націю. [13, с. 115-118]

Найбільших і найжорстокіших переслідувань  зазнавала українська культура після приходу до влади більшовиків, перефарбованих спадкоємців царського устрою. Назовні декларовано інтернаціоналізм, а насправді вже на початку тридцятих років наступив розгул шовінізму найбільш удосконаленими засобами. Щоб знищити українську націю (як і всі інші неросійські народи), повернути її в стан аморфної несвідомої народності, а потім повністю «зросійщити», новітні імперіалісти під проводом Сталіна повели організоване плюндрування двома рівнобіжними шляхами – нищення української інтелігенції, еліти нації, мозку народу; нищення українського селянства, основи нації.

За шовіністичним планом Кремля український народ мав би стати  безмозким – сліпою, нерозумною отарою. Тим часом величезні багатства  України (зерно, залізна руда і метал, кам’яне вугілля тощо) мають текти на північ, до Москви.

Крім окремих, принагідних  випадків, яких ніколи не бракувало, більшовицько-енкаведистське знищування можна поділити на три  періоди, старанно заплановані та вчасно й повністю виконані імперіалістичними  загарбниками. [25, c. 14]

Кризова доба сталінщини формально починає свій відлік від 1929 року, яким датується так званий «великий перелом», що знаменував собою  остаточне утвердження на вершині  влади Сталіна та його кліки. З  цим роком пов’язують розгортання  каральних акцій проти політичних опонентів нововиявленого вождя, масові репресії проти інтелігенції, курс на винищення селянства під машкарою розкуркулення. Та фактично ця найчорніша смуга історії України починається від самого Жовтневого перевороту 1917 року, від узурпації влади купою більшовиків, від розгону Установчих зборів, а якщо вести мову про Україну, то від першого червоного нашестя на неї у січні 1918 року банд Муравйова, яких послав Раднарком Росії.

29 січня 1918 року у  нерівному (500 проти 6000) бою під  Крутами відважні оборонці незалежності України були розтерзані озвірілою матроснею і кримінальними злочинцями, яких більшовики повипускали із в’язниць і набрали до своїх погромницьких легіонів.

Отже, перші кулі і  багнети впилися в українське відродження там, під Крутами, ще за 11 літ до «великого перелому».

Уже на початку 20-х років  лихої пам’яті Соловецькі табори були переповнені старшинами армії  Української Народної республіки, яким не вдалося емігрувати.

Виразні симптоми деспотії відчувалися не лише у дедалі густішому павутинні з колючого дроту, а й у розбійницькому ставленні влади до інтелектуального багатства країни, до її духовності. [10, с. 14-15]

Воістину, свою «українську  політику» компартійно-більшовицька система незмінно будувала на великій  крові.

Добиваючись необмеженого беззаперечного панування над українським народом, підкорення його своїй деспотично-тоталітарній волі, компартійна система не лише прирікала його на муки (зрештою, й на вимирання), а ще й підступно намагалася витравити живу душу народу — винищити інтелігенцію, задушити культуру, духовний потенціал нації.

Так, у 1917-му-початках 20-х років основні зусилля більшовики концентрують на боротьбі з національно-визвольним рухом в Україні, на поваленні її молодого демократичного устрою, встановленні свого тоталітарно-неподільного, в глибинній суті своїй імперського панування. [24, с. 7]

У більшовиків після  захоплення ними влади з'явилася  тьма-тьмуща найзаклятіших ворогів, які й гадки не мали ховати свої обличчя. їх запросто міг назвати  кожен свідомий революціонер.

Це щонайперш —  члени імператорської династії, титуловані особи старої аристократії, царські сановники, генерали й адмірали, родовите дворянство, нувориші з буржуазії і купецтва, банкіри, церковні ієрархи. Рангом нижче стояли бюрократи імперських міністерств, чиновники прокуратури, судів, жандармерії, поліції, охранки, офіцери царської армії і флоту, служителі релігійних культів, крупні орендатори, політичні діячі дореволюційних, буржуазних партій тощо. Зусиллями «лицарів революції» і комісарського корпусу Лейби Троцького всі вони практично були стерті з лику земного ще в роки громадянської війни. [9, с. 27]

1922 року з Москви, Петрограда, Казані, Києва, Харкова, Одеси та інших міст за постановою колегії Державного політичного управління було примусово вислано за кордон близько 200 філософів, економістів, соціологів, правників, істориків, літераторів, журналістів... Як свідчив один із них, Михайло Осоргін, «не було дозволено вивезти жодного писаного папірця і жодної книжки».