Культура 1917-1939 р.р

Однак добре розвивалася  лише технічна і природнича освітня  діяльність, тоді як гуманітарні науки  викладалися вкрай тенденційно  і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

З 1932 р. встановилось три  типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року - 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п'ятибальну систему оцінки знань [6, c.74].

Основною формою викладання став урок, а замість комплексної  системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов'язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення.

Але після одержання  телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою "припинити  українізацію" всі ці школи були переведені в основному на російську мову начання. Почала зменшуватись і кількість українських шкіл, що відбивало сталінську концепцію "злиття націй".

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої  освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум, у 1934 р. було скасовано плату  за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента.

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне  винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік - цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й  над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу, його потягом  до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю.

Наступала чорна ніч  терору, почала працювати кровожерлива машина сталінських репресій.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна  другим секретарем ЦК ВКП(б)У було призначено Павла Постишева, який почав наступ на українізаторів.

Почалися систематичні утиски української культури.

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прийшовся  по двох поколіннях української інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу.

Про масштаби трагедії української  культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. - лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну  оцінку знань, обов'язкове складання заліків і іспитів. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х рр. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. [15, c.56]

Культурні заклади закривалися  або вихолощувалися. Із бібліотек  було вилучено видатні твори української  науки і літератури.

На початку 30-х років  починає швидко падати кількість  українських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927-1928 рр. - 5413, у 1928-1929 рр. - 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928-1929 рр. [15, c.58]

Остання цифра виявилась  дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських  видань було 1850, у 1980 р. - 2164, у 1985 р. - 1890, у 1986 р. - 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р. [15, c.62]

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі. Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення  національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання української мови ставало зовсім не обов'язковим для керівних кадрів.

Почали згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання.

В 30-ті роки основним творчим  методом радянської культури був  рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існування нового типу свідомості, яка з'явилась в результаті утвердження марксизму-ленінізму.

Соціалістичний реалізм  визнавався раз і назавжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. Художній культурі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відводилась роль інструмента  формування «нової людини».

Такими були ідеологічні  настанови комуністів щодо художньої  культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного реалізму» і не бажав прославляти  владу, в тридцяті роки або потрапили  у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, у розвитку різних галузей  науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання.

Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Філатов. У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресували. Репресії стали невід'ємною частиною сталінської "культурної політики" [7, c.18].

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне" значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х рр. слід відзначити романи "Людолови" Зінаїди Тулуб, "Наливайко" Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися у книгах "Педагогічна поема" А.Макаренка, "Десятикласники" О.Копиленка, "Школа над морем" О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М.Трублаїні "Шхуна Колумб", "Нащадки скіфів" В.Владка. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п'єси якого "Загибель ескадри", "В степах України" ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. Але свободи творчості вони не мали.

Обставини життя змушували  їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками "об'єдналися" й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати "культурним фронтом". Культурні процеси уніфікувались за допомогою всеосяжного методу "соціалістичного реалізму", який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як "розстріляне відродження".

Тому в 30-ті рр. центром  розвитку художньої культури стає Галичина, де спостерігається значно більша спадкоємність із попередніми періодами в історії української культури при більш безпосередніх контактах із західноєвропейськими культурними процесами.

Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець, носій передової високої культури. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр.ХХ ст., а й усієї української культури.

У 1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов'язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв'язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир, Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці Пирогощої та багато ін. Натомість зводилися інші будівлі, що помітно відрізнялися і від характерних для 20-х рр.

Тепер формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше користуються терміном "радянський псевдокласицизм". Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених з використанням традицій багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні.

Однією з перших і  найбільш показових у цьому ряду споруд є будинок сучасної Верховної  Ради України, зведений протягом 1935-1936 рр.

 

 

Висновки

 

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж політика царського уряду і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства.

Всього у 1917 р. в Україні  було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині - 13, на І Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. І Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

22 листопада 1917 р. було  відкрито Академію мистецтва  - першу вищу художню школу  в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба  ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни  одним з найоперативніших і найактуальніших  видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій.

З 1923 р. на радянській частині  України почала проводитись ленінська  політика "коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання  й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр.

Важливим напрямом культурного  будівництва в освітній сфері  була ліквідація неписьменності населення.

Наукові дослідження  в 20-ті рр. зосереджувалися в основному  в Українській академії наук, яку  в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську  академію наук (ВУАН). Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували "Пролеткульт" - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою "чисто пролетарську", особливу літературу.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. У 20-ті рр. відбувався активний пошук відповідної добі форми архітектури. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм.

20-ті роки були роками  зростання, піднесення і розвитку  української культури, національного  відродження. Але це якраз серйозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в цілому.

Під виглядом інтернаціоналізації  почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. В 30-і роки почався  процес згортання українізації.