Культура 1917-1939 р.р

ЗМІСТ

 

ВСТУП ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Відновлення української державності ………………….5

1.1. Демократична політика  народної освіти ……………………………….5

1.2. Розвиток мистецтва років  громадянської війни …………………….. 12

Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ розвиткУ культури  20-40р.р. ………………14

2.1. Чергове національне  відродження …………………………………….14

2.2. Початок наступу  тоталітаризму на осередки української 

культури ……………………………………………………………………22

Висновки ………………………………………………………………………30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………………….32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Культура XX століття - культура переломна, а не просто новий період її історії. Ця культура кризова в початковому значенні слова, було неправильно б бачити в ній тільки лінійно висхідний рух. Старе і нове не розташовуються в історії культури в елементарній послідовності, а діють у взаємному перетині.

В культурі XX століття з  надзвичайною і багато в чому визначаючою  силою виявляються особливості, властиві саме і виключно переломному  часу. Вони виявляються не тільки в тому - що і як відображають складові культури, не тільки в розвитку охоронних тенденцій і в новаторстві, що відкидають художній досвід минулого, аж до заперечення можливості утілити нові ідеї в образотворчій формі, - але і в загальному приголомшеному стані, в який приходить культура, що втрачає на великих історичних рубежах старий і новий ґрунт, що знаходить, для свого розвитку.

Видозміни, які зазнає культура XX століття від етапу до етапу свого розвитку, концентруються в стильових, ідейно-художніх явищах і процесах. Більш того, жоден з існуючих в культурі XX ст. навіть найкрупніших рядів стильової революції не вичерпує собою всього його розвитку і не охоплює цей розвиток в цілому.

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів.

Перший етап - коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції.

Другий етап - радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури.

Третій етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Об’єкт роботи – культура України в ХХ столітті

Предмет – соціально-економічні чинники українського суспільства в ХХ столітті, які вплинули на розвиток культури.

Мета роботи – дослідити основні етапи відродження та занепаду національно-культурного відродження України в період 1917-1939р.р.

Завдання:

1. Визначити демократичну політику народної освіти.

2. Дослідити розвиток мистецтва років громадянської війни.

3. Охарактеризувати чергове національне відродження.

4. Проаналізувати початок наступу тоталітаризму на осередки української

культури.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Відновлення української  державності

 

1.1. Демократична політика  народної освіти

 

Перша світова війна  призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок  якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання  культурно-освітнього будівництва  в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70% [5, c.17].

В деяких регіонах цей показник сягав  навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище  було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким  суспільно-політичним устроєм, який був  зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів.

Сам же процес навчання ґрунтувався  на мовах й культурних надбаннях  інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної  Ради було налагодження україномовної  видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж політика царського уряду і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів  українського громадянства і учительства  у справі освіти стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство "Просвіта"[16, c.17].

Перші українські школи  відкривалися виключно на громадські й народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний  секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських  організацій.

Найжвавіше і без  особливих перешкод відродження  української мови відбувалося у  нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення і учительства.

Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації і асиміляції українського населення.

Упродовж року свого  існування, у досить складних соціально-економічних  умовах, в умовах громадянської війни  та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській  ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа - осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів [8, c.16].

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з'їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети І українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов'язковими в усіх середніх школах. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які  були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з'їзд  вважав за потрібне з нового навчального  року відкрити ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти  Товариства шкільної освіти і пожертвування  окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала  у приміщенні іншої гімназії, у  вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги.

Всього у 1917 р. в Україні  було відкрито 39 українських гімназій: на Київщині - 13, на І Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. І Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39 [5, c.8].

Значну увагу Генеральний  секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося  урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах - 570, на факультетах - 800, а саме: на історико-філологічному - 420, фізико-математичному - 140, юридичному – 240 [15, c.87]. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, передусім, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними - студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. було  відкрито Академію мистецтва  - першу вищу художню школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні - вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти у сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в  культурному житті України того часу стало відкриття другого  Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій "Просвіті", запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко-правничий. Деякі кошти на утримання дала "Просвіта", крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти [5, c.64].

Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної  Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний  прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські.