Культура 1917-1939 р.р

За Центральної Ради у Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури [7, c.19].

6 жовтня 1918 р. урочисто  відкрито у Києві перший Державний  український університет, а 22 жовтня - другий Український університет у Кам'янці-Подільському.

В цей же період засновано: Державний український архів, у  якому мали бути зосереджені документи  історії України, перевезені з архівів  Москви та Петрограду, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського  уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім'ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба  ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному до того числі примірників.

13 листопада 1918 р. на  українських землях колишньої  Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км², 71% населення складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї [4, c.52]. Тут було затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась  перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва  публічні школи оголошувались державними, а вчителі - державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами - поляками та євреями визнавалось "право на школу в рідній мові".

Спеціальним законом  націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов'янських земель. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобов'язані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

 

 

1.2. Розвиток  мистецтва років громадянської  війни

 

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни  одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне її розуміння.

У багатьох плакатах спостерігається  намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою і Т.Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з'являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об'єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з  відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова "Іван Франко" з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати "УкРОСТА" [11, c.45].

Поєднання образного  змісту з народною піснею, приказкою  чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації (див. на мал. один з типових плакатів доби боротьби з Врангелем, випущений з українським текстом, що теж було вже своєрідною пропагандою толерантності в національному питанні).

У 1921 р. громадянська війна  в Україні закінчилася. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн. українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною [4, c.67].

З 1923 р. на радянській частині  України почала проводитись ленінська  політика "коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1%.

Коренізація була викликана  прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ розвиткУ культури  20-40р.р.

 

2.1. Чергове національне відродження

 

Культурне будівництво  в освітній сфері

У середині 20-х рр. 80% населення  республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика «коренізації» здійснювалась по двох напрямках: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім - освіту, науку, літературу, мистецтво  [5, c.51].

Важливим напрямом культурного  будівництва в освітній сфері  була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням.

У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культ армійських "університетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження  чотирирічного обов'язкового початкового  навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте  на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шкільного віку.

В цей же час серед  учителів лише 22,9% мали вищу або середню  спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв'язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалось соціальне походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтво про закінчення середньої школи, ані вступні іспити [6, c.42].

Для "покращення" соціального  стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Перші відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і ЗО робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

У цей час в Україні  працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 років (1920-1935) він творчо керував  дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького та комуною ім. Ф.Е.Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував  у с.Триби під Полтавою колонію  для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з  виробничою працею вихованців . У 1926 р. горківська колонія в складі 130 вихованців і педагогічного персоналу переїздить на територію колишнього Куряжського монастиря, який розташований на відстані 8 км від Харкова. Головним завданням своєї педагогіки А.С.Макаренко вважав виховання, під яким він розумів "програму людської особистості", потрібну людині як членові певного суспільства, бо виховна робота здійснюється, перш за все, на замовлення суспільства.

Програму виховання людської особистості А.С.Макаренко поділяв на три частини: формування загальнолюдських якостей, необхідних людині; виявлення і розвиток індивідуальних здібностей, нахилів і талантів; набуття в процесі поєднання навчання з виробничою працею загальноосвітніх знань, умінь і навичок і певної професійної підготовки [3, c.57].

А.С.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наукові дослідження

Наукові дослідження  в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком.

У фізико-математичному відділі  ВУАН працювала найбільша кількість  академічних кафедр - 30. На світовому  рівні проводилися дослідження  з математичної фізики (М.Крилов), експериментальної  зоології (Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації  науки та певної ідеологічної ейфорії "комуністичного будівництва", яка  охопила широкі верстви українського суспільства у цей період.

Методологією науки поступово стають "діалектичний матеріалізм" з властивим йому "класовим підходом" до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду "мода", спрямована на певну "популяризацію" наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася після  кінця громадянської війни у  Західній Україні. Значна частина західноукраїнських земель після громадянської війни  увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти.

У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українці", і "український" (як це мало місце у Російській імперії  до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни "русин" і "руський". У 1924 р. вживання української мови було заборонене а усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови [13, c.56].

Полонізувалися й вищі навчальні  заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів.

Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому.