Катування (ст. 127 КК України)

     Статистичні дані МВС України зафіксували  чітку тенденцію до зростання  злочинів, вчинених стосовно іноземців: упродовж п’яти останніх років кількість протиправних посягань, унаслідок яких постраждали громадяни іноземних держав, збільшилася вдвічі – з 604 у 2002 році до 1178 у 2007 році.

     Переважну більшість злочинів вчинено відносно громадян держав-учасниць СНД (63,5 %), стосовно ж іноземців з інших країн – відповідно 36,4 %. Найбільш напружена обстановка в зазначеному напрямку спостерігається в АР Крим, місті Києві, Одеській, Донецькій, Львівській та Харківській областях.

     Проте наведені цифри, на жаль, не відображають реальної картини, оскільки за оцінками незалежних експертів кількість злочинів,вчинених на ґрунті расизму та ксенофобії, є не меншою 190 на рік. Зазвичай це насильницькі злочини, вчинювані організованими групами молодих людей, які належать до груп скінхедів та неофашистів, і спрямовані, перш за усе, проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, дипломатів, а також проти членів сімей персоналу ООН, які є часто є вихідцями з країн Африки, Азії, Середнього Сходу, Кавказу або представниками помітних групп меншин країн Заходу [1, с.32; 24]. За даними неурядових організацій, у 2007 році в Україні було скоєно 60 нападів на основі расової нетерпимості, шість із яких закінчились смертю потерпілих. У цьому році скоєно більше 30 расистських інцидентів, в тому числі чотири вбивства. Більшість потерпілих – вихідці з Африки та Азії. Слід додати, що расизм та ксенофобія – не єдині прояви дискримінації. Очевидно, безліч її випадків (менш гострих) – за статтю, майновим станом, віком тощо залишаються невиявленими,і не відображаються в статистиці [6].

     У діяльності службових осіб та представників  влади дискримінація ґрунтується  на дещо інших ознаках: соціальному статусі особи, її приналежності до тих чи інших національних або релігійних меншин. Дискримінаційні вчинки поширені в практиці працівників правоохоронних органів, в обов’язок яких входить забезпечення прав і свобод людини і недопущення дискримінації.

     Європейська комісія про захист прав і основних свобод людини у своїх звітах зазначає, що національні меншини нерідко стають об’єктами дискримінації з боку правоохоронців. Вони потерпають від необґрунтованих (незаконних) перевірок документів, обшуків, конфіскації документів. Одним із основним видів дискримінації в арсеналі правоохоронців є незаконне і необґрунтоване примушування до дактилоскопії.

     Будь-яка  особа, яка має не такий вигляд як всі (більшість), ризикує стати жертвою насильства або частих перевірок документів, та етнічно-вибіркових дій з боку міліції. При цьому правоохоронці, як і працівники установ виконання покарань, у більшості випадків керуються прагненням продемонструвати свою неприязнь, зневагу до тієї чи іншої людини. Таким чином, насильницькі дії, у т.ч. катування, справді можуть мати суб’єктивною ознакою дискримінацію і спрямовуватись проти людини на підставі її біологічних, соціальних чи будь-яких інших особливостей.

     Виходячи  з визначення катування, яке передбачене  Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, можна зробити висновок, що у співвідношенні категорій «дискримінація» та «катування» останнє є діянням, а перша – по-штовхом до такого діяння. Таке їх розташування дозволяє припустити, що дискримінація може розглядатися в ролі мотиву катування.

     Дослідженнями мотиву поведінки людини з точки зору психології займалися Ч. Ломброзо, А. Маслоу, С. Рубінштейн, X. Хекхаузен та ін. В юридичній літературі проблема мотиву злочину представлена в роботах С.М. Абельцева, М.О. Барановського, Б.С. Волкова, Б.А. Вікторова, П.С. Дагеля, В.М. Кудрявцева, В.В. Лунеєва, І.Я Козаченка, О.І. Рарога, А.С. Савченка, С.А. Тарарухіна, Б.В. Харазишвілі та ін.

     Під мотивом (від латинського «moveo» -рухаю, штовхаю) у загальній психології розуміють те, що спонукає діяльність людини, те, чому здійснюється така діяльність [1,с.96; 29]. У психологічній літературі, існують і такі визначення: «більш чи менш адекватно усвідомлене спонукання виступає як мотив» [17, с.542]; «предмет потреби» [5,с.12]; «усвідомлене індивідом спонукання його дій та поведінки, осягнуте через зіставлення предмета потреби (чи потягу, прагнення, бажання), емоційного або афективного змісту переживання цієї потреби та очікуваного результату її задоволення» [8, с.246] тощо.

     У сучасній правовій науці існує багато визначень поняття мотиву злочину. А.А. Піонтковський визначив мотив як спонукання, яким керувалась особа, вчиняючи злочин [8, с.290].

     Схожу думку висловлював М. С. Таганцев [11, с.235]. Існує думка, що мотивом злочину можуть бути навіть почуття (емоції). Цю ідею підтримує Б.В. Харазишвілі, наголошуючи, що мотив є «емоційним станом особи, який виявляється у прояві волі, пов’язаної з розумінням необхідності даної поведінки і бажанням її здійснення» [8, с.44].

     Б.С. Волков вважає, що мотив «стоїть на початку вольового процесу і виступає в якості рушійної сили до скоєння злочину» [1, с.10]. Подібну думку висловлюють й інші науковці, зокрема А.В. Савченко, який вважає, що мотив є рушійною силою злочинного діяння, його внутрішнім джерелом [18, с.20]. На думку М.Й. Коржанського, «мотив – це усвідомлені потреби людини (в їжі, одязі, житлі, спілкуванні, пізнанні, дозвіллі) як дійсні, так і уявні, які спонукають її до дії [1, с.207]. На іншій позиції стоїть І.Г. Філановський, який вважає, що «мотив злочину –це усвідомлений і конкретно окреслений інтерес, що спонукав до вчинення суспільно небезпечного діяння» [8, с.46].

     Незважаючи  на розходження точок зору, взаємну критику і дискусійний характер багатьох положень, усі дослідники визнають, що мотив є спонуканням до злочинної поведінки, її внутрішнім джерелом.

     В основі мотиву лежать потреби, інтереси, почуття, емоції, переконання, світогляд особи та ін. Причиною виникнення мотиву також звичайно виступає привід – об’єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Більш загальним щодо приводу є поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

     Перед вчиненням діяння (побоїв, мучення,інших  насильницьких дій) в свідомості злочинця формується мотив (усвідомлене  спонукання (потреба, почуття тощо) до досягнення певної мети). Так, мотивом катування може бути користь, кар’єризм, помста, прагнення продемонструвати свою зверхність,перевагу над іншими людьми, расову, релігійну чи іншу ненависть, тобто здійснення дискримінації.

     Що  стосується мети, то вона, як зазначалося, є бажаним кінцевим результатом скоєння злочину. Ми вважаємо, що суб’єкт, який вчиняє катування, може поставити перед собою лише наступні цілі: примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі,у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, чи залякування, підґрунтям яких може виступати дискримінація.

     За  даними джерел масової інформації дискримінаційні діяння є явищем постійним.

     Крім  усних, письмових, демонстраційних його проявів, звісно, присутні випадки насильства, заподіяння іншої шкоди, але ці прояви мають на меті, наприклад, розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу;принизити національну гідність; показати перевагу однієї особи над іншою, які не можуть бути метою катування, але можуть бути метою іншого злочину.

     На  нашу думку, дискримінація, як навмисне обмеження або позбавлення прав чи свобод, можливостей, переваг людини за будь-яких підстав, демонстрація відмінностей у спілкуванні з людьми на основі раси, релігії, етнічного походження, кольору шкіри, віри, політичних переконань та за інших ознак, може бути лише передумовою чи спонукою до скоєння катування.

     Поведений аналіз категорій «дискримінація», «мета злочину» та «мотив злочину» дозволяє зробити висновок, що дискримінація, як ознака злочину, передбаченого ст. 127 КК,є мотивом, а не метою катування.

     Таким чином, ми пропонуємо змінити конструкцію норми в частині, що стосується дискримінації, і викласти диспозицію ч.1ст.127 КК в такій формі: «катування… з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ ІІІ 

     ЄВРОПЕЙСЬКИЙ  КОМІТЕТ З ЗАПОБІГАННЯ  КАТУВАННЯМ ТА НЕЛЮДСЬКОМУ ЧИ ПРИНИЗЛИВОМУ ПРОВАДЖЕННЮ АБО ПОКАРАННЮ 

     21 лютого 2005 року ЄС та Україна  підписали спільний «план дій», який закладає основи політичних  та економічних реформ в країні  протягом наступних трьох років  та передбачає низку заходів,  що вимагають відповідних змін у системі кримінального судочинства. Якщо уряд України прагне досягти своєї мети щодо укладання угоди про асоціацію з ЄС, він має внести далекосяжні зміни до системи кримінального судочинства. Проте «Міжнародна Амністія» стурбована тим, що, незважаючи на обіцянки, все ще надходять повідомлення про катування та жорстоке поводження під час утримання під вартою в міліції; до «Міжнародної Амністії» та місцевих правозахисних організацій продовжували надходити такі повідомлення і після приходу нового уряду до влади. Для того щоб фундаментальні принципи Ради Європи панували в Україні, необхідні конкретні дії, які б відповідали словам Президента Ющенка. Потрібно, щоб працівники міліції мали необхідне обладнання та підготовку, щоб вони були не тільки «безжалісними переслідувачами підозрюваних», які нерідко вибивають зізнання з людей, а «людьми, які розслідують справи нейтральними методами та мають на меті встановлення істини»[8].

     Ця  доповідь зосереджується на повідомленнях  про жорстоке поводження та катування на стадії арешту та досудового утримання. Підозрюваних спочатку тримають в камерах у місцевих відділах міліції, а потім переводять до ізоляторів тимчасового утримання (ІТТ), що знаходяться у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ. Через 72 години усі затримані мають бути переведені до слідчого ізолятора (СІЗО), що перебуває у віданні Департаменту з питань виконання покарань. Хоча в системі попереднього затримання випадки тортур та жорстокого поводження трапляються на усіх стадіях затримання, більша частина джерел стверджує, що особливо гостро ця проблема стоїть у відділах міліції та ІТТ. Ця доповідь висвітлює деякі слабкі місця системи кримінального судочинства, які уможливлюють катування та жорстоке поводження, і дає рекомендації щодо заходів, які спираються на Програму з 12 пунктів «Міжнародної Амністії» із запобігання катуванням та іншим жорстоким, нелюдським та таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання з боку представників державної влади, з метою приведення законів та практичної діяльності у відповідність до міжнародного законодавства в галузі прав людини, згідно із зобов’язаннями України.

     Катування та інші жорстокі, нелюдські або  такі, що принижують гідність, види поводження та покарання (інші види жорстокого поводження) є порушенням прав людини, що засуджується міжнародною спільнотою як злочин проти людської гідності, і міжнародне право забороняє їх застосування за будь-яких обставин. Проте вони мають місце щоденно і у різних куточках земної кулі. Потрібно вжити негайних заходів, для боротьби з такими знущаннями, де б вони не відбувалися, з метою повного їх викорінення. «Міжнародна Амністія» закликає всі уряди до реалізації програми з 12 пунктів, наведеної далі, і пропонує зацікавленим особам та організаціям прослідкувати за їх виконанням. Вона вважає, що ці заходи свідчитимуть про їх готовність покласти кінець катуванням й іншим видам жорстокого поводження у своїй країні та сприяти ліквідації їх у всьому світі.

     1. Засудити катування та інші види жорстокого поводження

     Органи  влади кожної держави на найвищому  рівні повинні продемонструвати неприйняття катувань та інших видів  жорстокого поводження. Вони мають  беззаперечно засуджувати цю практику кожного разу, коли такі випадки  матимуть місце. Вони повинні дати неоднозначно зрозуміти співробітникам правоохоронних органів, збройних сил та органів безпеки, що катування та інші види жорстокого поводження є неприпустимими.

     2. Забезпечити доступ до ув’язнених

     Нерідко катування та погане поводження має  місце, коли ув’язнені позбавлені зв’язку із зовнішнім світом і, відповідно, не мають можливості зв’язатися з ким-небудь, хто б міг допомогти їм та дізнатися про те, що з ними відбувається. Необхідно покласти кінець практиці утримання під вартою без права зв’язку із зовнішнім світом. Уряди мають зробити все необхідне, щоб ув’язнені доставлялися до незалежного судового органу відразу після взяття під варту. Вони повинні мати можливість побачитися з родичами, проконсультуватися з адвокатом та отримати медичну допомогу як відразу після затримання, так і в подальшому.

     3. Покласти кінець таємному утриманню під вартою

     У деяких країнах людей катують  або піддають жорстокому поводженню у таємних місцях утримання під  вартою, нерідко після того, як влаштували «зникнення» людини. Органи влади  повинні прослідкувати, щоб ув’язнених тримали тільки в офіційних місцях утримання під вартою. Крім того, влада має надавати їм можливість негайно сповіщати родичів, адвокатів, судові органи та інші зацікавлені сторони, такі як Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), про їх арешт і місцезнаходження. Родичі або адвокати повинні мати можливість у будь-який час звернутися до ефективних засобів судового захисту, щоб негайно отримати інформацію про місцезнаходження ув’язненого, а також вжити заходів щодо забезпечення його безпеки.