Проблеми впізнання в сучасному кримінальному процесі України

2.3. Фіксація результатів пред’явлення для впізнання

Згідно зі статтями 85, 176 КПК про пред’явлення для впізнання, як і про інші слідчі дії, складається протокол. Для фіксації пред’явлення для впізнання застосовуються також фотографування, кіно-, відеозйомка та звукозапис.

Протокол пред’явлення для впізнання повинен мати вступну, описову і заключну частини.

У вступній частині зазначаються такі дані: місце і дата складання протоколу; посади і прізвища осіб, які проводять слідчу дію; прізвища і адреси понятих; прізвища інших учасників даної слідчої дії (спеціаліст, працівник міліції та ін.); статті КПК, з дотриманням яких проводиться слідча дія; вказівка про роз’яснення понятим їх прав, обов’язків, а також про місце безпосереднього проведення цієї слідчої дії. Якщо впізнаючим є потерпілий чи свідок, то потерпілий попереджається про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань, а свідок — ще й за відмову від давання показань із засвідченням цього їхніми підписами.

В описовій частині протоколу викладаються відомості щодо осіб, яких пред’являють, та інших об’єктів з описом їх прикмет і ознак. Стосовно живих осіб зазначаються прізвище, ім’я, по батькові, вік, зріст, будова тіла, колір волосся, тип обличчя. Не менш важливо описати в протоколі ознаки одягу — вид, фасон, колір, покрій тощо. При пред’явленні предметів зазначаються (наприклад, щодо годинника): форма, розмір, колір металу корпусу, циферблат, вид кріплення — ремінець, браслет, ланцюжок тощо. У протоколі повинно бути зазначено, що впізнаючий сам зайняв певне місце серед інших пред’явлених осіб [1, с. 501].

У заключній частині протоколу зазначаються час початку і закінчення пред’явлення для впізнання, чи проводилась фото-, відеозйомка (тип апарата, чутливість плівки тощо), зауваження, які надійшли від учасників пред’явлення для впізнання, якщо такі мали місце. Протокол підписується слідчим і всіма учасниками даної слідчої дії.

Якщо під час пред’явлення для впізнання застосовувався звукозапис, слідчий повинен повідомити про це всіх учасників впізнання і зробити відповідну відмітку в протоколі. У ньому також повинні бути дані про марку магнітофона, тип стрічки, швидкість тощо. Фонограма в опечатаному вигляді зберігається при справі.

При фіксації пред’явлення для впізнання за особливостями голосу має бути точно зазначено, хто говорив першим, другим тощо, інакше звукозапис втратить зв’язок з протоколом і свою ілюстративну цінність. Необхідність застосування звукозапису при пред’явленні для впізнання визначається слідчим з урахуванням конкретних обставин справи. Використання звукозапису є доцільним:

а) для фіксації процесу пред’явлення для впізнання, коли впізнаючим є малолітній;

б) для фіксації показань особи, яка коментує відеофільм, де зафіксовано процес пред’явлення для впізнання;

в) для одержання зразків голосу, що необхідно для впізнання за межами місця проведення розслідування;

г) для фіксації впізнання, коли впізнаючий на попередньому допиті називав тільки загальні ознаки об’єкта.

Відеозйомка при пред’явленні для впізнання також є одним із способів фіксації. Доцільно використання відеозйомки при пред’явленні для впізнання живих осіб за особливістю ходи, оскільки це дає змогу зафіксувати її в динаміці. Використання відеозйомки для фіксації ведення і результатів пред’явлення для впізнання має бути належним чином підготовлено. У протоколі слід зазначити, за допомогою якої камери проведена зйомка, на яку плівку здійснено відеозапис. Після здійснення запису відеострічки вона демонструється всім учасникам слідчої дії, про що складається окремий протокол.

3.      Проблемні аспекти регулювання окремих випадків пред’явлення для впізнання

3.1. Впізнання особи поза візуальним спостереженням: кримінально-процесуальний і криміналістичний аспекти

Останнім часом український законодавець застосував низку досить вдалих спроб, спрямованих на удосконалення гарантій безпеки свідка і потерпілого. Зокрема, ст. 174 КПК України доповнена ч. 4, яка у виняткових випадках передбачає можливість пред'явлення особи для впізнання поза візуальним спостереженням того, кого впізнають. Такий підхід, очевидно, покликаний законодавче посилити процесуальні гарантії захисту учасників кримінального процесу від посткримінального впливу. Разом з тим, незважаючи на позитивний крок, спрямований на удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо вказаного вище, точка зору законодавця не може бути визнана однозначно безспірною, оскільки не враховує у повному обсязі вимог практики. Так, 79% із загальної кількості опитаних слідчих висловились за необхідність розширення підстав пред'явлення особи для впізнання поза візуальним спостереженням; 5% респондентів утримались від висловлювань щодо цього; і всього 6% практичних працівників вважають, що таке впізнання може проводитися лише особою, взятою під захист.

Пред'явлення особи для впізнання належить до слідчих дій, які провадяться в умовах тактичного ризику. В деяких випадках впізнаючий може умисно «не впізнавати» особу, пред'явлену йому для впізнання. Аналізуючи причини такої поведінки, О.Баєв слушно, на мою думку, підкреслював: часто вона пов'язана зі страхом перед особою, яка заподіяла впізнаючому моральну, фізичну або майнову шкоду, що виникає при «очній» зустрічі з ним. Причому страх може бути обумовлений можливою помстою не тільки з боку обвинуваченого (підозрюваного), а й зі сторони інших заінтересованих осіб [8, с. 283].

Вважаю за доцільне навести деякі дані, одержані при вивченні масиву кримінальних справ, у яких проводилося впізнання особи, або у ньому виникала потреба. Практиці відомі численні ситуації, коли впізнаючий відмовлявся від участі у слідчих діях, посилаючись на те, що йому емоційно неприємний той, кого впізнають, на небажання зустрічі, страх перед останнім. У окремих випадках у слідчого були дані, що той, кого впізнають, мав намір зірвати слідчу дію і далі це реалізував, зводячи нанівець її доказову значимість. Крім того, у процесі розслідування було доцільним проведення зустрічного обопільного (двостороннього) впізнання.

На жаль, наведене вище не знайшло відображення у ч. 4 ст. 174 чинного КПК. Автори проекту КПК України від 29 квітня 2003 p., по суті, продублювали цю норму в ч. 4 ст. 207, дещо розширивши її диспозицію. Пріоритетну значимість у даному контексті набуває розроблення положення про те, що з метою забезпечення безпеки впізнаючого впізнання особи може проводитися в умовах, коли той, кого впізнають, не тільки не бачить, а й не чує його. При пред'явленні для впізнання особи, щодо якої відповідно до КПК вжиті заходи безпеки, дані про понятих у протоколі впізнання не вказуються і зберігаються окремо, разом з відомостями про особу, взяту під захист. Слідчий вживає заходів до збереження конфіденційності інформації про понятих і про виключення їх зустрічі з учасниками процесу (ч. 5 ст. 207 проекту КПК). Пропонована новела надійніше і повніше забезпечує права та законні інтереси учасників кримінального судочинства. Між тим автори проекту КПК обмежуються лише інтересами забезпечення безпеки особи, залишаючи поза полем зору низку факторів, які мають значення для кримінальної справи, за наявності котрих доцільно проведення впізнання поза візуальним спостереженням.

Зауважу, що ч. 5 ст. 174 КПК (ч. 6 ст. 207 проекту) допускає проведення впізнання по фотографії, за матеріалами кінозйомки або відеозйомки в усіх необхідних випадках. Хоча таке впізнання, вважаю, по суті, є одним із способів реалізації впізнання поза візуальним спостереженням, тим паче навряд чи буде правильною відмова від впізнання відповідного об'єкта у натурі. Оскільки на фотознімках, у відеозаписі (за всієї їх об'єктивності) відбиваються далеко не всі ознаки відображуваної особи. До того ж, відображення останньої на фотознімках сприймається статично. Поряд з цим важливого значення набуває констатація тієї обставини, що образ, який зберігся у свідомості впізнаючого, як правило, містить значно більшу кількість особливостей і ознак об'єкта, глибше і різноманітніше їх відображення, ніж образ, відбитий на фото або у відеозаписі. Звідси — при безпосередньому впізнанні можна одержати достовірніший результат.

Наука криміналістика вже знає низку способів проведення впізнання поза візуальних спостережень. До них належать наступні: використання приміщень, обладнаних перегородкою зі скла з дзеркальним напиленням, що забезпечує однобічне спостереження; використання приміщень, обладнаних телевізійною технікою; пред'явлення через «вічко»; застосування завіси; використання приміщень з різним освітленням тощо. Причому напрацьовані вони практично не тільки з метою забезпечення безпеки впізнаючого, а й у інтересах процесуального доказування. З урахуванням наведених доводів уявляється доцільним розширити коло підстав пред'явлення особи для впізнання поза візуальним спостереженням, допускаючи можливість його проведення не лише з метою забезпечення безпеки учасників процесу, а й у інших випадках за виникнення такої необхідності. У зв'язку з цим пропоную доповнити ч. 4 ст. 207 проекту КПК після слів «з метою забезпечення безпеки впізнаючого» наступною фразою: «і у інших випадках за виникнення необхідності», а далі — за текстом. Аналогічне доповнення, вважаю, слід внести і у ч. 4 ст. 174 КПК України.

Серед найважливіших шляхів удосконалення діяльності слідчого апарату не останню роль відіграє підвищення якості досудового розслідування на підставі повнішого і ефективнішого використання у процесі розслідування даних, одержуваних органами дізнання, у результаті вжиття оперативно-розшукових заходів. Вирішення цієї проблеми набуває особливого значення у світлі принципово нового підходу до становища оперативно-розшукової діяльності у кримінальному судочинстві, яке давно склалося.

Надання процесуального статусу вказаному виду діяльності правоохоронних органів (ч. 5 ст. 97 КПК) — це нині, підкреслюють вчені Е.Дідоренко, С.Кириченко, Б.Розовський, єдиний спосіб убезпечити громадян від протиправного порушення їх прав і свобод під час розкриття і розслідування злочинів [ 9, с. 91].

Одним з аспектів означеної проблеми, яка потребує науково-практичного вирішення, є, зокрема, розроблення процесуального механізму перетворення даних, одержаних у ході здійснення оперативно-розшукових впізнань, у доказову інформацію, що відіграє важливу роль у розкритті злочинів. Названі впізнання, як правило, є завершальним етапом розшукових заходів, що проводяться органом дізнання. Нерідко внаслідок їх здійснення встановлюються особи, які вчинили злочини, що мають відкритий характер (грабежі, розбої, хуліганство тощо), розшукуються злочинці, котрі переховуються від слідства. У зв'язку з цим правомірним є питання про правові наслідки вказаних впізнань.

Доказом у справі можуть бути такі висновки впізнаючого, які одержані за умови беззастережного додержання процесуального порядку пред'явлення особи для впізнання. Законодавець встановлює певний порядок його проведення, який виключає можливість бачити впізнаючим об'єкт до його пред'явлення. Тому попереднє ознайомлення впізнаючого (наприклад, з фотографією особи, яка підлягає пред'явленню для впізнання) належить до істотних порушень процесуальної форми. Внаслідок чого значно знижується, а іноді зводиться нанівець доказове значення його результатів.

Навряд чи можна ототожнювати встановлення особи в результаті її впізнання під час здійснення розшукових заходів з умисним показом об'єкта безпосередньо перед пред'явленням для впізнання. Разом з тим не можна не враховувати також негативні обставини, з якими доводиться стикатися слідчому у випадках, коли процесуальному впізнанню передувало впізнання оперативно-розшукове. Фактично при цьому відбувається повторне впізнання одного і того ж об'єкта. Намагаючись нівелювати труднощі, що виникають, деякі оперативні працівники, а часом і слідчі прагнуть не відображати у матеріалах кримінальної справи факти впізнання відповідних осіб, які мали місце при здійсненні оперативно-розшукових заходів, щоб не втратити можливості наступного їх пред'явлення для впізнання у процесуальному порядку. Такі перекручення у процесуальній діяльності органів дізнання і слідства призводять до непоповнюваної втрати доказів. Не виключено одержання помилкових або сфальсифікованих даних, на підставі яких у подальшому можуть бути прийняті неправомірні процесуальні рішення (необгрунтовані затримання осіб по підозрінню у вчиненні злочинів, притягнення до кримінальної відповідальності невинних тощо).

У практиці оперативно-розшукових впізнань установлюваних або розшукуваних осіб, які перебувають на оперативному обліку, чи інших громадян, котрі можуть підозрюватися у причетності до вчинення злочинів, нерідко вдаються до використання фотознімків. У деяких випадках працівники кримінального розшуку з метою встановлення злочинців демонструють потерпілим, свідкам спеціальні фотоальбоми. З ціллю залучення отриманих даних у процес доказування у кримінальних справах можна застосувати вже існуючий процесуальний інструментарій, вносячи незначні корективи у чинне кримінально-процесуальне законодавство. Зокрема, ч. 5 ст. 97 КПК України доцільно доповнити положенням про те, що за результатами оперативно-розшукових заходів складається протокол. Вказане не тільки надасть процесуального статусу оперативно-розшуковим впізнанням, що проводяться у процесі розшукової діяльності, а й буде кореспондувати з ч. 2 ст. 65 КПК, яка до джерел доказів відносить протоколи з відповідними додатками, що складаються уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

Викладені аргументи, вважаю, повинні бути враховані також авторами проекту КПК, які з незрозумілих причин не включили протоколи ОРД до джерел доказів (ч. З ст. 143). У протилежному разі втрачається смислове навантаження надання процесуального статусу ОРД.

У монографії «Судебный контроль за досудебным производством» наводились засновані на емпіричних дослідженнях доводи про необхідність розширення кола слідчих дій (не пов'язаних із застосуванням заходів процесуального примусу) до порушення кримінальної справи, з метою перевірки заяв і повідомлень про вчинені або такі, що готуються, злочини [10, с. 5-16]. Окреслені проблеми частково знайшли вирішення у статтях 187, 187і КПК України.