Невиплата пенсій ,стипендій, заробітніх плат та інших соціальних виплат

В узагальненні практики розгляду судами  кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат вказано, що аналіз справ висвітлив проблему правильності кваліфікації дій засуджених [15].

Перша проблема пов’язана з тим, що згідно з диспозицією ст. 175 КК кримінальна відповідальність настає в разі безпідставності невиплати заробітної плати, що є обов’язковим елементом цього складу злочину. Але поняття «безпідставність» є оціночним, і його застосування у практиці розгляду справ названої категорії неоднозначне.

Згідно позиції Верховного Суду України безпідставною треба вважати таку невиплату заробітної плати, яка вчинена за наявності об’єктивної можливості здійснити виплату, а для з’ясування такої можливості необхідно перевіряти фінансово-економічний стан підприємства, установи чи організації, де виявлено невиплату, а також мету використання коштів, які надходили на їхні рахунки. При цьому можна виявити й конфлікт інтересів підприємства та його працівників, коли за наявності заборгованості з виплати заробітної плати кошти, що надходили на рахунок підприємства, витрачались для підтримання його діяльності. У таких випадках при вирішенні питання про притягнення керівника підприємства до кримінальної відповідальності за ст. 175 КК слід виходити з положень ст. 39 КК, яка містить поняття крайньої необхідності [15].

За ч. 2 ст. 175 КК необхідно кваліфікувати дії керівника, спрямовані на умисну безпідставну невиплату заробітної плати, якщо вони були вчинені внаслідок нецільового використання коштів, призначених саме для виплати заробітної плати.

Узагальнення засвідчило, що на практиці виникають певні труднощі при визначенні цієї кваліфікуючої  ознаки дій винних осіб, і зокрема при з’ясуванні питання, які кошти були призначені для виплати заробітної плати.

Так, слідчі прокуратури м. Одеси при розслідуванні справ названої категорії призначали судово-бухгалтерські експертизи для підтвердження фактів нецільового використання коштів, що могли бути використані на погашення заборгованості із виплати заробітної плати, проте кваліфікували дії обвинувачених не за ч. 2, а за ч. 1 ст. 175 КК. Подібних прикладів неправильної кваліфікації дій засуджених, а саме коли в діях винних убачались ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, а справа надходила до суду з обвинуваченням за ч. 1 цієї статті, багато в судовій практиці всіх регіонів. Це пов’язано з певними труднощами, що виникають в органів досудового слідства і судів при тлумаченні поняття «нецільове використання коштів, призначених для виплати заробітної плати».

Органи досудового слідства не з’ясовували, яким чином на підприємстві, особливо недержавної форми власності, формується фонд заробітної плати, як використовуються кошти, які надходили на рахунок підприємства. Нерідко суди погоджувалися з висновками слідчих про те, що дії керівника, який мав на рахунку чи в касі підприємства кошти і не сплачував заробітну плату, а витрачав їх на господарські потреби для забезпечення нормальної господарської діяльності підприємства, є діями, які підпадають лише під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

Так, Ямпільський районний суд Сумської області вироком  від 29 червня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 КК генерального директора ТОВ  Ф. за те, що, маючи на рахунку і в касі товариства кошти в сумі понад 112 тис. грн (заборгованість на 1 квітня 2004 р. становила 51 тис. грн), на виплату заробітної плати витратив 12 тис. грн, а решту грошових надходжень витратив на оплату енергоносіїв, придбання пально-мастильних матеріалів, виплату відсотків за використання банківського кредиту й інші потреби товариства [15].

У зазначеній справі невиплата  заробітної плати внаслідок нецільового  використання коштів була закладена  у формулюванні обвинувачення, але  питання про кваліфікацію дій винних осіб за ч. 2 ст. 175 КК залишилося поза увагою слідчого і прокурора.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним  законодавством суд розглядає справу в межах пред’явленого обвинувачення і не може ініціювати зміну обвинувачення на більш тяжкий злочин, а прокурори, які беруть участь у розгляді справи судом першої інстанції, не реагують належним чином на неправильну кваліфікацію дій винних осіб.

Деякі суди Львівської й  інших областей перекваліфіковували  дії підсудних з ч. 2 на ч. 1 ст. 175 КК, мотивуючи свої рішення тим, що керівники підприємств приватної форми власності є розпорядниками одержаних доходів, які не мають цільового призначення на виплату заробітної плати на відміну від державних підприємств. Інші суди при витрачанні керівниками підприємств грошей на господарські цілі, а не на виплату заробітної плати або погашення заборгованості з її виплати, засуджували підсудних за ч. 2 ст. 175 КК. Наведене свідчить про відсутність єдиної судової практики щодо кваліфікації дій осіб, винних у невиплаті працівникам заробітної плати [15].

Розпорядження коштами  за призначенням регламентується тільки для установ та організацій, які  фінансуються з бюджету і у  фінансових документах яких чітко визначено  кошти для виплати заробітної плати. Тоді як згідно зі ст. 319 Цивільного кодексу України [6] та ст. 134 Господарського кодексу України [5] власник (суб’єкт господарювання) володіє, користується і розпоряджається своїм майном, у тому числі коштами, на власний розсуд. 
Таким чином, якщо тлумачити кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 175 КК буквально, то до кримінальної відповідальності за цією статтею можна було б притягнути лише керівників тих установ та організацій, у яких використання коштів є цільовим. Проте відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону «Про оплату праці» оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку [9, с.15].

Отже, у разі розширеного  тлумачення кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 175 КК за цією частиною можна притягнути до кримінальної відповідальності керівника  підприємства в усіх випадках, коли кошти підприємства він використовував не на виплату заробітної плати, а на інші потреби.

Але, тоді ч. 1 ст. 175 КК взагалі втрачає сенс існування, оскільки в разі відсутності у підприємства коштів відсутня й обов’язкова ознака злочину — безпідставність невиплати заробітної плати, а у випадках використання коштів підприємства на інші потреби, а не на виплату заробітної плати, настає відповідальність за ч. 2 ст. 175 КК. Тому кваліфікуюча ознака ч. 2 цієї статті потребує ретельного вивчення й аналізу, а практика її застосування — додаткового роз’яснення.

Зі злочинів, вчинених за сукупністю з невиплатою заробітної плати, найбільше поширені злочини, передбачені статтями 172, 212, 364 та 366 КК, але й у цих випадках однакової практики щодо кваліфікації дій винних осіб немає. Безпідставна умисна невиплата заробітної плати за відсутності в діях винної особи іншого складу злочину охоплюється спеціальним складом злочину, передбаченим ст. 175 КК, і додаткової кваліфікації, зокрема за ст. 364 КК, не потребує. Найбільш типовими є випадки кваліфікації дій засуджених за сукупністю злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 175 та ч. 1 ст. 366 КК (службове підроблення). Як правило, така кваліфікація пов’язана зі складанням керівниками підприємств фіктивних документів статистичної звітності (статистичний звіт форми № 1-ПВ, звіт «Про роботу») для приховування наявної на підприємстві заборгованості з виплати заробітної плати [15].

У судах немає однакової  практики щодо кваліфікації дій керівників, які крім невиплати заробітної плати ще й ухилялися від сплати податків. 
Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області вироком від 11 березня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 та ч. 2 ст. 367 КК директора ТОВ К., який крім невиплати заробітної плати не перерахував до бюджету 13 тис. 677 грн прибуткового податку з громадян, що завдало тяжких наслідків державним інтересам. Інші суди дії підсудних із ухилення від сплати податків кваліфікували за ст. 364 КК [15].

Згідно з роз’ясненнями, наведеними у пунктах 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» [13], ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб кваліфікується за ст. 212 КК, а умисне неутримання чи неперерахування до бюджету до 1 січня 2004 р. прибуткового податку з громадян, справляння якого передбачалося Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян» [10], має кваліфікуватись як зловживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК.

Немає єдиної практики в  судах і щодо кваліфікації дій  керівників, з вини яких працівникам  виплачувалася заробітна плата  не в повному обсязі, а частково. Частиною 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за порушення встановлених термінів виплати заробітної плати або виплату останньої не в повному обсязі, причому незалежно від розміру заборгованості. Тому кримінальна відповідальність за ст. 175 КК може наставати лише у випадку невиплати заробітної плати в повному обсязі, а в разі її неповної виплати кожного місяця керівника можна притягнути тільки до адміністративної відповідальності. Інакше зводиться нанівець дія ч. 1 ст. 41 КпАП [2] і настає зайва й безпідставна криміналізація діянь керівників підприємств.

Безпідставну невиплату  заробітної плати не можна кваліфікувати  за ст. 172 КК, оскільки відповідальність за такі діяння передбачено спеціальною нормою — ст. 175 КК. Враховуючи, що ця стаття має бланкетний характер, суди у вироках і постановах, як правило, зазначають, які саме норми були порушені. Однак єдиної практики в цьому питанні немає. Більшість судів посилалась на Конституцію України, закони: «Про оплату праці», від 21 грудня 2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», від 3 липня 1991 р. № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (у редакції Закону від 6 лютого 2003 р. № 491-IV), від 16 липня 1999 р. № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», статті 115 та 116 КЗпП, укази Президента України від 12 травня 1996 р. № 333/96 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат» та від 7 травня 2001 р. № 292/2001 «Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробітної плати». У деяких вироках відсутні посилання на будь-які законодавчі або нормативні акти.

В узагальненні практики розгляду судами  кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат вказано, що суди під час розгляду справ названої категорії допускають помилки і недоліки. У більшості справ простежується тенденція до автоматичного перенесення формулювання обвинувачення, пред’явленого особі органами досудового слідства, в мотивувальну частину вироку або постанови про закриття справи, причому з помилками і неточностями, які допустили органи досудового слідства. Простежуються також формальність проведення судами попереднього розгляду справ, пасивність у дослідженні доказів тощо. Так, у жодній із вивчених справ суд не визнав працівників підприємств потерпілими, якщо вони не були визнані такими в ході досудового слідства. Не було випадків повернення справ зі стадії попереднього розгляду прокурору на додаткове розслідування, тоді як апеляційні суди при підготовці узагальнення судової практики місцевих судів вивчили справи цієї категорії і відзначили безліч помилок, фактів неправильної кваліфікації та інших порушень, допущених органами досудового слідства [15].

У більшості вироків  не зазначена мотивація умислу винного  на вчинення злочину, склад якого  передбачений ст. 175 КК, а докази просто перелічені без їх аналізу й оцінки. При цьому нерідко підсудні посилалися на об’єктивну неможливість своєчасної виплати заробітної плати, але ні слідчий, ні суд не перевіряли їхніх показань і правової оцінки їм не давали. Так, Любешівський районний суд Волинської області вироком від 12 березня 2004 р. засудив голову правління ВАТ Я. за ч. 2 ст. 175 та ч. 1 ст. 364 КК на три роки шість місяців обмеження волі із застосуванням ст. 75 цього Кодексу. Формулювання мотивувальної частини вироку неконкретне і повністю ідентичне обвинуваченню. У справі відсутні докази того, що засуджений мав можливість повністю сплатити заборгованість із заробітної плати. Суд, скориставшись тим, що Я. свою вину визнав, проведення судового слідства обмежив допитом обвинуваченого і постановив обвинувальний вирок, незважаючи на неповноту досудового слідства [15].

Отже, у диспозиції ст. 175 КК зазначено про відповідальність за невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати. Отже, при кваліфікації злочину - невиплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати необхідно посилатися на конкретні норми закону (законів), якими установлено ці виплати. Для заробітної плати такими, зокрема, є Конституція України, Закон «Про оплату праці» та положення КЗпП. Слід чітко встановлювати, за якою саме частиною ст. 175 кваліфікується вчинений злочин.

3.2.Особливості призначення кримінально покарання та звільнення від кримінальної відповідальності у даній категорії справ

Особливості призначення  кримінального покарання за ст. 175 КК України на практиці проявляються в тому, що, як засвідчило узагальнення розгляду судами  кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат, до реального покарання у виді позбавлення волі винні, як правило, не засуджувалися. Здебільшого суди призначали покарання у виді штрафу. Засуджувались особи також до виправних робіт, обмеження волі або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК. Застосовувалося й додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [15].

Загалом суди правильно  вирішують питання щодо призначення  покарання винним, тобто додержують вимог статей 65—73 КК та роз’яснень, які дав Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» [12, с.11-12] (далі — постанова Пленуму № 7), й обирають засудженим покарання, достатні для їх виправлення та попередження нових злочинів.