Кримінальна відповідальність за незаконну лікувальну діяльність

Аналіз диспозиції ст. 138 КК дозволяє дійти висновку про те, що закон  не містить вказівок на який-небудь конкретний мотив і мету здійснення незаконної лікувальної діяльності. Разом з тим можна сказати, що незаконна лікувальна діяльність може здійснюватися з будь-яких мотивів і переслідувати будь-яку мету. Крім того, слід ураховувати, що питання про мотиви і мету незаконної лікувальної діяльності може ставитися лише стосовно самого факту заняття такою діяльністю, оскільки, як вже зазначалося, ставлення до наслідків можливе тут лише у формі необережності. Таким чином, йдеться лише про мотиви і мету самої поведінки, а не злочину в цілому.

Що стосується мотиву та мети незаконної лікувальної діяльності, то, як вірно вказується в літературі, їй притаманні «зазвичай корисливий мотив і мета, хоча практиці відомі окремі випадки незаконного лікування і без прагнення одержати матеріальну вигоду» [81, с. 183]. Іншими словами, при здійсненні незаконної лікувальної діяльності домінують (переважають) мотиви, які не мають правового значення, оскільки вони не впливають ні на суб'єктивну сторону вчиненого, ні на його кваліфікацію. Разом з тим хоча мотив і мета є самостійними психологічними ознаками суб'єктивної сторони, вони взаємозалежні, взаємопов'язані між собою і лише в своїй єдності можуть надати повне уявлення про спрямованість поведінки особи. Мотив не тільки висвітлює характер вчиненого злочинного діяння, а й визначає його вольовий зміст, цільову спрямованість. Тому незаконна лікувальна діяльність не може здійснюватися з мотивів, що явно суперечать загальній меті лікувальної діяльності, наприклад з мотивів помсти.

Таким чином суб’єктивна сторона незаконної лікувальної діяльності визначається ставленням до наслідків і характеризується необережністю. При цьому мотиви та мета такої діяльності можуть бути різними.

РОЗДІЛ 3. ВІДМЕЖУВАННЯ НЕЗАКОННОЇ ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІД СУМІЖНИХ ЗЛОЧИНІВ

Розмежування складів  злочинів не становить собою самостійної  мети, яка постає в ході правозастосування, правотворчості, теоретичного дослідження правових норм та їх вивчення. Разом із тим, вказані види юридичної діяльності немислимі без здійснення розмежування злочинів та супутніх правових феноменів. Воно відіграє різноманітні функції, дозволяє глибше проникнути в суть проблем, які виникають в зв’язку з кримінально-правовою кваліфікацією. Як зазначає В.О. Навроцький, щоб розмежувати суміжні злочини потрібно: 1) знайти спільне – те, що об’єднує порівнювальні об’єкти, які відзначаються як споріднені – суміжні злочини чи інші правопорушення; 2) вивести ознаки, за якими порівнювальні об'єкти відрізняються між собою; 3) встановити, у чому ж полягає відмінність розмежувальних ознак [46, с. 59].

Відмежування незаконної лікувальної діяльності від злочину, передбаченого ст. 140 КК (неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником), може бути проведене на підставі характеристики ознак суб'єктів цих діянь. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 140 КК, є медичний працівник, що не виконує або неналежним чином виконує свої професійні обов'язки, здійснювати які відповідним чином зобов'язує його спеціальність, вказана в сертифікаті або свідоцтві про спеціалізацію. Медичні та фармацевтичні працівники – це лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо, у т. ч. ті, хто займається медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності. Для кваліфікації за ст. 140 КК не має значення, до якої категорії лікарів належить винний: він безпосередньо обраний пацієнтом чи його призначено керівником закладу охорони здоров’я (підрозділу цього закладу). Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється заняття народною медициною. Особа, яка неправомірно (наприклад, шляхом використання підробленого документа про вищу медичну освіту) набула статусу медичного або фармацевтичного працівника, у разі спричинення тяжких наслідків неповнолітньому має нести відповідальність не за ст. 140, а за нормами КК про відповідальність за вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Суб'єктом незаконної лікувальної діяльності є особа, яка здійснює лікувальну діяльність без спеціального дозволу і не має належної медичної освіти, тобто не має ніякого права на здійснювану лікувальну діяльність. Тому в разі порушення професійних правил особою, яка не має для цього виду медичної діяльності належної освіти, відповідальність повинна наставати тільки за ст. 138 КК, оскільки для того, аби недобросовісно виконувати ті чи інші професійні дії, потрібно мати право на їх здійснення.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур, інфікування хворобою (наприклад, гепатитом С) під час переливання крові або трансплантації органу тощо [48, с. 548].

Аналізуючи питання  про розмежування злочинів, відповідальність за які встановлено у статтях 138 і ст. 140 КК, не можна залишити поза увагою і діяння, передбачене ст. 139 КК – ненадання допомоги хворому медичним працівником. Слід зазначити, що ненадання допомоги хворому деякі вчені розглядають як спеціальний вид невиконання або неналежного виконання професійних обов'язків [4, с. 10]. Стаття 139 КК встановлює відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, зобов'язаним згідно з встановленими правилами надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого. Відповідно до законодавства медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані надавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу, а також безоплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, катастрофи, епідемії, забруднення довкілля тощо), а медичні працівники, крім цього – і при гострих захворюваннях. Медична допомога у невідкладних та екстремальних ситуаціях забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форми власності. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків, опікуна, піклувальника [47, с. 555].

Відповідальність за ст. 139 КК настає лише у разі, коли особа, яка була зобов’язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.

 Об'єктивна сторона  діяння, передбаченого ст. 139 КК, може  бути утворена двома видами  порушень: а) ненадання допомоги  медичним працівником, який має для надання такої допомоги належну освіту; б) ненадання медичним або фармацевтичним працівником першої невідкладної медичної допомоги громадянам при нещасних випадках, гострих захворюваннях та інших екстремальних ситуаціях. При цьому для надання невідкладної медичної допомоги медичний або фармацевтичний працівник не обов'язково повинен мати належну освіту, бо надання такої допомоги є його загальним обов'язком, обумовленим специфікою професійної підготовки.

Тому в тих випадках, коли внаслідок незаконної лікувальної діяльності виникла ситуація, за якої пацієнту було необхідно надати першу медичну допомогу, а винний, маючи медичну освіту і можливість надати таку допомогу, не надав її, можлива відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених статтями 138 і 139 КК [11,  с. 297-298].

Незаконну лікувальну діяльність слід відмежовувати й від злочину, передбаченого ст. 141 КК (порушення  прав пацієнта). Як видається, таке відмежування може бути проведено за об’єктивною  стороною  аналізованих злочинів. Лікувальною  має визнаватися лише діяльність, спрямована на лікування пацієнта. Метою ж клінічних випробувань лікарських засобів, за порушення порядку проведення яких передбачено відповідальність у ст. 141 КК, є встановлення або підтвердження ефективності й нешкідливості лікарського засобу [6, с. 297]. Якщо ж особа, яка провадить випробування лікарського препарату, переслідує тільки цю мету і її дії не спрямовані ще й  на лікування, вчинене слід кваліфікувати лише за ст. 141 КК. Однак цей очевидний факт ураховується не всіма дослідниками. Наприклад, з погляду М.І. Хавронюка, особа, не допущена в установленому порядку до клінічного випробування лікарського препарату, в разі здійснення такої діяльності повинна нести відповідальність за ст. 138 КК як за незаконну лікувальну діяльність [48, с. 305]. А.О. Байда вважає, що вчений припустився як мінімум 2-х неточностей. По-перше, такий підхід повністю нівелює сутність і значення лікувальної діяльності, яка має на меті лише лікування. По-друге, останній не враховує специфіку суб’єкта діяння, передбаченого ст. 141 КК. Справа в тому, що аналіз норм, що регулюють порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів, дозволяє зробити висновок, що обов’язковою умовою  законності такого випробування є проведення його тільки особою, допущеною до цього в установленому порядку, тобто спеціальним суб’єктом. Ось чому проведення таких досліджень неналежним суб’єктом має кваліфікуватися не за ст. 141 КК, а за ст. 142 КК, як незаконне проведення дослідів над людиною (оскільки в цьому випадку взагалі виключається законність таких досліджень, і факт письмової згоди особи, яка погодилась на них, відповідно не має ніякого значення). Отже, якщо незаконна лікувальна діяльність здійснюється особою, уповноваженою на проведення клінічних випробувань лікарських засобів, для або як спосіб проведення таких випробувань, учинене треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 138 і 141 КК. Якщо ж суб’єкт не був уповноваженою особою, діяння може бути кваліфіковане за статтями 138 і 142 КК. Якщо незаконна лікувальна діяльність провадиться іншими забороненими методами або засобами, вчинене підлягає кваліфікації за ст. 138 КК і додатково (залежно від конкретного забороненого методу або засобу) за статтями 143, 144, 314, 315, 324 КК [5, с. 160].

Медикаментозний і немедикаментозний впливи на організм при незаконній лікувальній діяльності в деяких випадках можуть бути пов’язані з  операцією незаконного штучного переривання вагітності (незаконним абортом). У зв’язку із цим виникає запитання: чи є аборт різновидом лікувальної діяльності? Відповідь на нього має важливе значення, тому що в юридичній літературі  склалася думка, згідно з якою незаконний аборт – це спеціальний вид незаконного лікування [10, с. 548]. Зазначимо, що однією з причин формування саме такої точки зору є розповсюджене в медичній літературі і спеціальних нормативних актах визначення, відповідно до якого «небезпечний аборт – це процедура переривання небажаної вагітності спеціалістом, який не володіє необхідними  навичками, або в умовах, які не відповідають медичним стандартам» [60].

З нашої точки зору наведене твердження навряд чи можна визнати  правильним, бо воно ґрунтується на хибному розумінні специфіки  й мети лікування, а значить, і  лікувальної діяльності в цілому. Метою операції штучного переривання вагітності (аборту) є перш за все забезпечення права жінки самостійно вирішувати питання про збереження або переривання вагітності. Отже, мета аборту не полягає в лікуванні або підтриманні здоров’я пацієнтки, крім випадків, коли така операція необхідна за медичними показаннями. Операція штучного переривання вагітності таким чином належить до різновиду медико-санітарної допомоги, при здійсненні якої не ставиться за мету лікування, тобто надання саме лікувальної допомоги. Інакше лікуванням потрібно було б визнати й проведення операцій пластичних або зі зміни чи корекції статевої належності за відсутності медичних показань.

На нашу думку, незаконний аборт не можна визнати спеціальним  видом незаконної лікувальної діяльності. Якщо ж має місце ситуація, коли шляхом штучного переривання вагітності лікується яка-небудь акушерсько-гінекологічна патологія, в цьому випадку відповідальність повинна наставати не за ст. 134 КК, а за ст. 138 КК.

Відтак, можемо зробити  висновок, що аборт (якщо він не провадиться за медичними показаннями) – це медична, але не лікувальна діяльність. Відповідно, проведення незаконних абортів з метою лікування повинно кваліфікуватися за ст. 138 КК як незаконна лікувальна діяльність.

Обов’язковою ознакою  об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 138 КК, є спричинення тяжких наслідків для хворого. Поняття «тяжкі наслідки для хворого» включає заподіяння смерті, тяжких тілесних ушкоджень одній особі або середній тяжкості двом чи більше особам. З урахуванням цього цим поняттям охоплюється не тільки «проста» шкода життю або здоров’ю (порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій), а й спеціальні види наслідків, передбачені статтями 130, 131, 133 КК. Ці наслідки зумовлюють необхідність кваліфікації незаконної лікувальної діяльності за сукупністю із зазначеними статтями КК лише у випадках, коли за заподіяну шкоду санкція ст. 138 КК передбачає менш суворе покарання.

При кваліфікації незаконної лікувальної діяльності за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 131 КК Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, необхідно враховувати наступне. Перш за все суб’єктом злочину за ст. 131 КК може бути тільки медичний, фармацевтичний або інший працівник, до професійних обов’язків якого входить запобігання зараженню іншої особи вірусом СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою. Це означає, що потреба кваліфікувати незаконну лікувальну діяльність за сукупністю зі злочином, передбаченим ст. 131 КК, виникає лише у випадках, якщо незаконна лікувальна діяльність провадиться медичним, фармацевтичним чи іншим працівником, на якого покладено вказаний обов’язок.

При цьому діяння, передбачене  ст. 131 КК, може бути оцінене як спеціальний вид злочину, за який установлено відповідальність у ст. 140 КК. У більшості випадків таке твердження є правильним, бо якщо в разі неналежного виконання своїх професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником допускається порушення певних правил, що призводить до зараження вірусом СНІД або іншої невиліковної інфекційної хвороби, відповідальність повинна наставати за ст. 131 КК. Разом із цим правила, встановлені для протидії розповсюдженню СНІД та інших невиліковних інфекційних хвороб, мають загальний характер і стосуються медичних і фармацевтичних працівників усіх спеціальностей. Наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» держава «гарантує безпеку лікувально-діагностичного процесу пацієнтам і медичному персоналу в державних закладах охорони здоров’я, державний санітарно-епідеміологічний нагляд за безпекою цього процесу в установах охорони здоров’я всіх форм власності, а  також за виконанням заходів, спрямованих на запобігання розповсюдженню Віл-інфекції при здійсненні приватної медичної практики, наданні громадянам косметичних, перукарських та інших послуг, пов’язаних з порушенням цілісності шкіри або слизистих оболонок» [64]. Загальні заходи безпеки, крім безпосередньо пов’язаних зі специфікою тих чи інших медичних маніпуляцій, викладено і в Інструкції з профілактики внутрішньолікарняного та професійного зараження на ВІЛ-інфекцію.

Якщо при незаконній лікувальній діяльності медичним працівником  було допущено порушення вказаних правил, що призвело до зараження двох або більше пацієнтів вірусом СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою, вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 і ч. 2 ст. 131 КК. Якщо ж зараження вірусом СНІД або іншою невиліковною інфекційною хворобою заподіяно особою, яка взагалі не має медичної освіти або хоча й має, але на неї не покладено зазначеного обов’язку, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 і ч. 2 ст. 130 КК (а за наявності підстав – і за іншими частинами ст. 130 КК). У випадку зараження пацієнта венеричною хворобою вчинене кваліфікується за статтями 138 і 133 КК незалежно від того, ким у даному випадку здійснюється незаконна лікувальна діяльність – медичним працівником, цілителем чи особою, яка взагалі не має спеціальної медичної освіти. Наведене відмежування злочину, передбаченого ст. 138 КК, від інших злочинних діянь проти життя і здоров’я особи у сфері медичного обслуговування дозволяє зробити наступні висновки: