Кримінальна відповідальність за незаконну лікувальну діяльність

Відповідно до цього цілителями можуть бути як особи, котрі взагалі  не мають медичної освіти, так і  в деяких випадках особи, які мають  медичну освіту молодшого фахівця в галузі медицини і бажають здійснювати медичну діяльність за напрямом «народна і нетрадиційна медицина». Наприклад, для медичної сестри не існує спеціалізації за таким напрямом, тому, якщо вона бажає займатися даним видом медичної практики, їй необхідно одержати «спеціальний дозвіл» для заняття цілительством.

Якщо цілитель, отримавши спеціальний дозвіл на заняття народною медициною, порушує належні умови проведення такої діяльності (наприклад, здійснює цілительство на масову аудиторію, у тому числі з використанням ЗМІ), вчинене має розцінюватись як порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (ст. 462 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Якщо цілитель займається лікувальною діяльністю не у галузі народної медицини – вчинене може кваліфікуватись за ст. 138 КК [3, с. 152].

На жаль неофіційна статистика свідчить, що близько 13 тисяч осіб, які називають  себе «цілителями», «спасителями», «месіями»  і фактично здійснюють медичну діяльність, не маючи не тільки вищої медичної, а інколи навіть загальної середньої освіти, займаються лікувальною діяльністю в сфері народної і нетрадиційної медицини без спеціального дозволу від Міністерства охорони здоров’я України [42, с. 7].

Досить часто така діяльність маскується під консультативну допомогу населенню, проведення творчих зустрічей, організацію  концертних програм з реалізацією  поліграфічної продукції. Про розповсюдженість цього негативного явища свідчать і численні повідомлення в засобах масової інформації.

Аналіз ознак суб'єкта незаконної лікувальної діяльності також показує, що значного поширення набули факти заняття такими видами лікувальної діяльності, відносно яких існує спеціальна заборона (застосування цілителями методів, які їм використовувати заборонено і підготовка за якими не проводиться, а також лікування захворювань, які їм лікувати не дозволяється). Як вказує Є.В. Фесенко, спроби лікування цілителями складних і практично невиліковних онкологічних захворювань, які в переважній більшості випадків приводять до прискорення патологічного процесу і настання смерті пацієнта, додають цій діяльності підвищеної суспільної небезпечності, що вимагає відповідної кримінально-правової оцінки [85, с. 120]. Не можна не враховувати при цьому і відносну поширеність таких захворювань в Україні. Що ж до лікування СНІД, венеричних та інших інфекційних захворювань, то така діяльність може стати причиною зараження фактично необмеженого кола осіб, а небезпека застосування методів масового гіпнозу та інших видів біоенергетичного впливу на необмежену кількість осіб вже вивчена на сумно відомих фактах так званої «телевізійної психотерапії» [72, с. 14]. Ці аргументи свідчать про підвищену суспільну небезпечність вказаних форм незаконної лікувальної діяльності.

У зв’язку з цим А.О. Байда  пропонує  доповнити ст. 138 КК частиною другою, суб'єктом передбаченого в якій злочинного діяння може бути будь-яка фізична осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності, а не тільки така, що не має належної медичної освіти, що дозволило б зосередитися на боротьбі з найбільш небезпечними формами незаконної лікувальної діяльності [4, с. 20].

Таким чином, відсутність належної медичної освіти – це обов'язкова умова, що характеризує суб'єкта незаконної лікувальної діяльності. Належною медичною освітою при цьому слід вважати сукупність знань, які відповідно до чинного законодавства, дають право на заняття лікувальною діяльністю певного виду. Відтак суб'єктами незаконної лікувальної діяльності можуть бути особи, які: 1) взагалі не мають медичної освіти і займаються лікувальною діяльністю; 2) мають медичну освіту, але здійснюють лікувальну діяльність, не відповідну здобутій ним освіті. При цьому, до другої категорії осіб належать: 1) або медичні працівники, які займаються такими видами лікувальної діяльності, що не відповідають отриманій ними спеціальності; 2) або цілителі, які: а) здійснюють лікувальну діяльність не у сфері народної і нетрадиційної медицини; б) із застосуванням методів, на використання яких існує спеціальна заборона; в) відносно захворювань, здійснювати лікування яких їм заборонено.

Опис суб'єкта діяння, передбаченого  ст. 138 КК, є до певної міри обмежувальним, що дає підставу говорити про наявність спеціального суб'єкта злочину.

2.2. Суб'єктивна сторона незаконної лікувальної діяльності

Суб’єктивна сторона – це елемент  складу злочину, що становить сукупність певних ознак, які характеризують внутрішню  сторону злочину, тобто психічну діяльність особи, безпосередньо пов’язану  із вчинення злочину [15, c. 273]. Л.Д. Гаухман справедливо зазначає, що проблема суб’єктивної сторони злочину є однією із найбільш складних у кримінальному праві [82, c.132]. Специфічна особливість суб'єктивної сторони злочину полягає в тому, що вона не тільки передує виконанню злочину, формуючись у вигляді мотиву, наміру, плану злочинної поведінки, а й «супроводжує» його від початку і до самого кінця злочинного діяння, будучи своєрідним самоконтролем за здійснюваними діями чи бездіяльністю [51, с. 11]. На відміну від об'єктивної сторони, що становить фактичний зміст злочину, суб'єктивна сторона характеризує процеси, що протікають у психіці винного, тому вона не піддається безпосередньому сприйняттю органами чуттів людини, а пізнається тільки шляхом аналізу та оцінки поведінки злочинця і всіх об'єктивних обставин вчинення злочину.

Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками зазвичай називають  вину, мотив та мету вчинення злочину  Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різними [27, с. 152].

А.В. Наумов та В.К. Грищук крім вини, мотиву та мети включає до ознак суб’єктивної сторони також емоційний стан (емоції) особи у момент скоєння  злочину  [50, с. 226, 15, с. 274]. Проте, як зазначає О.І. Рарог, емоції не є психічним відношенням особи до суспільно небезпечного діяння, а означають лише психічні переживання, які можуть відчуватися до, під час та після злочину, і тому емоції слід визнавати не юридичною ознакою суб’єктивної сторони злочину, а соціальною ознакою, яка характеризує особу винного [71, с. 11].

На нашу думку, зміст суб'єктивної сторони незаконної лікувальної  діяльності розкривається за допомогою  таких юридичних ознак, як вина, мотив  та мета. Представляючи різні форми  психічної активності, ці ознаки органічно пов’язані між собою і взаємозалежні. Вина, мотив і мета – це психологічні явища із самостійним змістом, жодне з них не включає в себе інше в якості складової частини.

Загальне поняття вини вироблено  наукою кримінального права і закріплено в КК 2001 р. Відповідно до ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Вина особи – це основна, обов’язкова  ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину. Кримінально-правова наука виходить з того, що людина тільки в тому випадку несе відповідальність за свої дія, коли вона здійснювала їх, володіючи повною свободою волі, тобто здатністю приймати рішення, з усвідомленням їх значення [82, с. 160]. Принцип відповідальності тільки за наявності вини є одним із найважливіших принципів кримінального права, покладений в основу кримінального законодавства. Чинне законодавство чітко закріплює цей принцип. Зокрема, в ст. 62 Конституції України зазначено: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [23]. Аналогічне положення міститься і у ч. 2 ст. 2 КК України. 

Інтелектуальний елемент вини має  пізнавальний характер. Він включає  усвідомлення характеру об’єкта і характеру вчинюваного діяння, а також додаткових об’єктивних ознак (місце, час, обставини тощо), за умови, що вони включені законодавцем в склад конкретного злочину. В злочинах з матеріальним складом, інтелектуальний елемент також і передбачення (або можливість передбачення) суспільно небезпечних наслідків.

Сутність вольового елемента вини також визначається конструкцією складу конкретного злочину. Предметом  вольового відношення суб’єкта є  визначене законодавцем коло фактичних  обставин які визначають юридичну сутність злочинного діяння. Сутність вольового процесу при вчиненні умисних злочинів полягає в усвідомленій спрямованості діяння на досягнення поставленої мети [15, c. 160-161].

Кримінальне право визначає вольову  сферу особи як «бажання» чи «свідоме припущення» або «легковажне розраховування на недопущення» настання суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Як видно, вольова сфера поширюється виключно на наслідки діяльності. При цьому різні види вольового ставлення до наслідків визначають різні види вини [27, c. 85].

Різні передбачені законом поєднання  інтелектуального та вольового елементів  утворюють дві форми вини –  умисел і необережність, по відношенню до яких вина – родове поняття.

Зважаючи на те, що КК України не конкретизує, з якою формою вини (умислом чи необережністю) може здійснюватись незаконна лікувальна діяльність, необхідно дослідити інтелектуальні та вольові  ознаки вчиненого діяння.

Як відомо, суспільна небезпека  діяння полягає у його здатності  спричинити шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, благам та інтересам. Тому особа повинна усвідомлювати характеристики складу злочину, правда на достатньо загальному рівні.

Як-правило особа усвідомлює, що не має права на заняття лікувальною  діяльністю, не є суб'єктом, який уповноважений на здійснення таких дій, але, не дивлячись на це, бажає їх здійснювати, тобто діє з прямим умислом. Здійснюючи незаконну лікувальну діяльність особа розуміє відсутність у неї права на здійснення медичної діяльності, при цьому вона усвідомлює протиправність та суспільно небезпечний характер таких дій.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру незаконної лікувальної  діяльності означає розуміння особою фактичного змісту і суспільного значення таких дій. Воно включає розуміння того, на що здійснюється посягання, тобто розуміння характеру своїх дій, а також розуміння тих фактичних обставин (місця, часу, способу, обстановки), при яких проходить діяння.

Так, вироком Немирівського районного  суд Вінницької області Особа 1 була засуджена за ст. 138 КК України, за те, що в жовтні 2007 року, знаходячись в с. Юрківці Немирівського району Вінницької, маючи намір на зайняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, умисно, діючи з корисливих мотивів, не маючи належної медичної освіти та спеціального дозволу (ліцензії) на провадження господарської діяльності з медичної практики, в тому числі на здійснення діяльності з надання стоматологічних послуг, в приміщенні Юрківецького сільського клубу надав стоматологічні послуги місцевому жителю неповнолітньому ОСОБА_3, отримавши від останнього за надані послуги 4100 грн. В результаті здійснення ОСОБА_1 лікувальної діяльності без належної медичної освіти та спеціального дозволу призвело до спричинення неповнолітньому ОСОБА_9  тілесних ушкоджень у вигляді: «дефектів коронкових частин чотирьох передніх зубів на верхній щелепі зубів та рухомості 2-ї ступені 1-го зуба на верхній щелепі зліва», які згідно висновку експерта № 4 к від 27.01.2009 року спричинили стійку втрату загальної працездатності в розмірі 15% та відносяться до категорії середньої тяжкості тілесних ушкоджень [1]. Як бачимо, в даному разі суд визнав умисним здійснення незаконної лікувальної діяльності.

Разом з цим особа, яка займається лікувальною діяльністю, через неосвіченість, похилий вік тощо, може не усвідомлювати протиправності своїх дій (може не усвідомлювати, що здійснювана нею діяльність є такою, що вимагає одержання ліцензії та вона не має права її здійснювати). Але якщо визнати усвідомлення протиправності в якості однієї із необхідних ознак умислу, то в кожному конкретному випадку слідчі органи і суд були б зобов’язані доводити винному, що він, здійснюючи суспільно небезпечне діяння, усвідомлював його протиправність. Однак діюче законодавство цього не передбачає. Відповідно до ч. 2 ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності [23]. Тому навіть нерозуміння винною особою протиправності здійснюваної нею лікувальної діяльності не дає підстав вести мову про неусвідомлення особою суспільної небезпеки такого діяння. Крім того, в теорії кримінального права існує позиція, що усвідомлення протиправності діяння має входити в зміст умислу і тоді, доли діяння характеризується законодавцем як порушення спеціальних правил (в даному разі порушення встановленого порядку зайняття медичною діяльністю) [25, с. 166]. Таким чином, на нашу думку, у разі якщо особа взагалі не має медичної освіти та не займається народною або нетрадиційною медициною (не є цілителем)  однак здійснює лікувальну діяльність, такі дії характеризуються умисною формою вини.

Водночас порушення ж порядку  заняття лікувальною діяльністю медичними працівниками можливе як з умисною так і необережною формою вини. Проте порушення ними з необережності вказаних правил має свою особливість, яка полягає в тому, що медичний працівник зобов’язаний знати і не перевищувати межі своїх професійних обов'язків. Порушення такого зобов’язання є порушенням правил спеціальної обережності, встановлених для певної категорії осіб, на яких покладено забезпечення реалізації конституційного права на кваліфіковану, своєчасну і якісну медичну допомогу.

Що стосується порушення спеціальних  лікувальних правил (тобто правил, інструкцій, що регламентують проведення процедур, операцій, маніпуляцій інших  лікувальних дій), яке безпосередньо і викликає настання шкідливих наслідків, то незалежно від суб'єкта, таке порушення можливе як з умисною так і з необережною формою вини.

Відносно злочинних наслідків, передбачених диспозицією ст. 138 КК, можлива лише необережна форма вини, бо інакше вчинене слід кваліфікувати як умисний злочин проти життя і здоров'я [85].

З урахуванням викладеного, незаконна лікувальна діяльність з суб'єктивної сторони може характеризуватися змішаною формою вини – умислом щодо дій та необережністю щодо наслідків. Проте в тих ситуаціях, коли спеціальні лікувальні правила порушуються з необережності, суб'єктивна сторона цього злочину є однорідною. Оскільки визначальним для встановлення форми вини в цьому злочині є ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків, незаконна лікувальна діяльність є в цілому злочином необережним.