Кримінальна відповідальність за незаконну лікувальну діяльність

Як слушно відзначає М.І. Панов, «в оцінному понятті завжди міститься  законодавча оцінка того або іншого явища, виходячи з його цінності-антицінності. Отже, якісно-кількісна характеристика явища (об'єкта) в оцінному понятті одночасно є і його оцінкою законодавцем, що вимагає від правозастосувача відповідних логіко-юридичних процедур у процесі застосування таких понять» [56, с. 316]. Іншими словами, поняття «тяжкі наслідки для хворого» має уточнюватися у кожному конкретному випадку здійснення незаконної лікувальної діяльності, дозволяючи гнучкіше підходити до питання про захист даної групи суспільних відносин.

На думку М.І. Мельника, під тяжкими наслідками слід розуміти спричинення смерті, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження одній особі або тілесного ушкодження середньої тяжкості двом або більше особам [48, с.162].

Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини визначені в Інструкції, затвердженій наказом МОЗ. У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку – це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Від незворотної смерті слід відрізняти клінічну смерть, коли життєздатність організму протягом певного часу (в середньому близько 6-8 хвилин) зберігається і, при належному наданні медичної допомоги, людину, що перебуває у такому стані, можна повернути до життя.

Тілесні ушкодження – це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних тощо.

Відповідно до ст. 121 КК тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження: 1) небезпечне для життя в момент заподіяння чи таке, що спричинило: 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Як випливає з ч. 1 ст. 122 умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке: 1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але при цьому 2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день) [47, с. 120].

Що стосується легких тілесних ушкоджень, то навіть якщо вони заподіяні декільком особам, це все ж таки не може слугувати підставою для віднесення їх до тяжких наслідків для хворого. Тут слід ураховувати, що необережне спричинення легких тілесних ушкоджень (незалежно від кількості осіб, яким вони заподіяні), взагалі не є кримінально караним діянням. Тому за наявності таких наслідків (наприклад, після сеансу масового «цілительства») кримінальна відповідальність виключається.

Л.П. Брич щодо терміну «тяжкі наслідки», яким позначається відповідна ознака складу злочину, вказує що тяжкими наслідками охоплюється шкода у вигляді  смерті людини. На її думку в окремих  випадках певною підставою для висновку про те, що поняття «смерть людини» входить у обсяг поняття «тяжкі наслідки» є метод порівняння санкцій. Порівнявши санкції ст. 138 КК «Незаконна лікувальна діяльність» у яких відповідна ознака названа, як «тяжкі наслідки для хворого», ми бачимо, що вона є м’якшою, ніж санкція ч. 1 ст. 119 КК «Вбивство через необережність». Тому методом порівняння санкцій не можна обґрунтувати висновок про те, що суспільно небезпечні наслідки у складі злочину «Незаконна лікувальна діяльність» включають і смерть хворого, який, подається у кримінально-правовій літературі, як безсумнівний [31, с. 64, 28, с. 59], за винятком окремих авторів. Так, А.О. Байда стосовно досліджуваного складу злочину пише, що порівняльний аналіз санкцій статей 119 і 138 КК не дозволяє вважати, що в чинній редакції статті 138 КК, настання смерті внаслідок незаконної лікувальної діяльності охоплюється ознаками цього злочину [4, c. 10].

У складах злочинів, конструкція  яких поряд із тяжкими наслідками не включає загибель людей, або інше формулювання, яке б прямо вказувало на смерть кількох осіб, як наслідок відповідного злочину, якщо санкція цієї статті (частини статті) Особливої частини КК є менш суворою за санкцію відповідних частин статті про вбивство через необережність (ст. 119 КК), тяжкі наслідки не включають шкоду такого характеру, як смерть. Відповідно, тяжкі наслідки і смерть особи в таких складах злочинів не є спільними ознаками. Саме за цими ознаками між відповідними складами злочинів не може виникнути співвідношення таких, що є суміжними, чи передбаченими конкуруючими нормами. Ознакою, яка, хоч частково, але збігається за змістом у складах вбивства через необережність (ст. 119 КК) з одного боку, і незаконної лікувальної діяльності (ст. 138 КК) є суспільно-небезпечне діяння. Наявність спільної ознаки у складах злочинів вимагає встановити характер співвідношення між ними.

Порівняльний аналіз цих складів  злочинів дає підстави для висновку, що у потенційно існуючому між  ними співвідношенні таким, що передбачений нормою про ціле, є склад необережного вбивства, а нормою про частину – незаконна лікувальна діяльність.

Тому, виходячи з наведених аргументів, незаконна лікувальна діяльність, що спричинила смерть одного потерпілого (хворого), на нашу думку, повинна кваліфікуватись  як вбивство через необережність  за ч. 1 ст. 119 КК.

У зв’язку з цим А.О. Байда  пропонує вказати в диспозиції ст. 138 КК на те, що незаконна лікувальна діяльність має тягти за собою смерть або інші тяжкі наслідки для здоров'я пацієнта. На його думку, саме така конкретизація диспозиції дозволить «відійти» від дещо невизначеного поняття «тяжкі наслідки для хворого» і безпосередньо вказати на об'єкт даного злочинного посягання [7, c. 11].

Також при характеристиці об’єктивної  сторони аналізованого складу злочину  необхідно дослідити причинний  зв'язок між суспільно-небезпечними діями та наслідками, які настають в їх результаті.

Складність встановлення причинного зв'язку при незаконній лікувальній діяльності викликана низкою обставин: наявністю особливих умов (каталізаторів), на боці потерпілого, бо як наявність самого захворювання, так і  погіршення стану пацієнта, загострення його хвороби тощо – все це пов'язано з індивідуальними особливостями організму людини, характером його захворювання. У таких випадках, слід керуватися правилом, що коли буде встановлено, що дії винного усунули якраз ту перешкоду, яка блокувала початок деструктивного процесу, такі дії слід визнати причиною шкідливих наслідків, що настали; наявністю безлічі зовнішніх чинників, у зв'язку з чим дуже важко встановити, який з них є причиною, а який – лише однією з умов настання результату. За наявності безлічі таких чинників, що впливають на розвиток причинного зв'язку, причиною наслідку, що настав, є лише той з них, без якого даний наслідок не настав би, якщо, зрозуміло, при цьому буде встановлена закономірність настання саме такого результату; видом причинного зв'язку – він може бути як безпосереднім (прямим) так і опосередкованим.

Вважаємо, що причинний зв'язок при  незаконній лікувальній діяльності може мати як безпосередній (прямій), так і опосередкований характер. Наприклад, прямий причинний зв'язок є у разі спричинення шкоди внаслідок неправильно проведеної мануальної терапії, акупунктури та інших «контактних» методів немедикаментозної дії на організм пацієнта. У цих випадках (якщо, звичайно, не було інших детермінуючих чинників), як правило, достатньо легко встановити необхідний причинний зв'язок між діями лікаря і шкодою для життя або здоров'я пацієнта. Типовий випадок опосередкованого спричинення має місце при так званому медикаментозному лікуванні пацієнта, оскільки розвиток причинного зв'язку ускладнюється тут дією певних незалежних сил, у даному випадку хімічних.

Таким чином, можна констатувати, що причинний зв'язок при незаконній лікувальній діяльності – це процес, ускладнений множинністю чинників. Проте вважаємо, що, не дивлячись на складне переплетення причинно-наслідкових зв'язків, викликане специфікою діяльності винного і особливостями «предмета» її застосування – людського організму, об'єктивний і логічний підхід, заснований на теорії необхідного причинного зв'язку, є єдиним доступним інструментом, що дозволяє правильно вирішити питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між здійснюваною особою незаконною лікувальною діяльністю і тими тяжкими наслідками, що настали для життя або здоров'я потерпілого, який був пацієнтом такого цілителя.

Слід також відзначити, що оскільки злочин, передбачений ст. 138 КК, є в цілому необережним, питання про стадії вчинення злочину тут не виникає. Тому в тих випадках, коли винним здійснені лише підготовчі дії (розміщена реклама, придбано устаткування, орендовано приміщення), кримінальна відповідальність виключається.

Таким, чином, об’єктивна сторона аналізованого злочину виражається у занятті особою, яка не має спеціального дозволу або  належної медичної освіти лікувальною діяльністю, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Лікувальна діяльність – це специфічна форма поведінки особи, яка: а) з  фактичної сторони може полягати в актах як дії, так і бездіяльності; б) характеризується застосуванням спеціальних методів і засобів; в) має предметом свого здійснення здоров'я іншої особи; г) спрямована на усунення причин та умов патологічних процесів, викликаних порушенням нормального функціонування людського організму.

Тобто особа не має необхідної підготовки, освіти, дозволу, проте «лікує», її діяльність не знаходиться під належним контролем відповідних органів, вона не дотримується спеціальних «лікувальних» правил, які регламентують проведення лікувальних дій і недотримання яких обумовлене, як зазначено в законі, відсутністю «…належної медичної освіти» у винного. За таких умов виникає  абстрактна небезпека (можливість) спричинення тяжких наслідків для пацієнта, яка досить часто переростає в реальну (дійсність) і є вже безпосередньою причиною настання вказаних в ст. 138 КК наслідків. При цьому наслідки настають не стільки тому, що особа не має дозволу на заняття лікувальною діяльністю, скільки з тієї причини, що вона здійснює її неправильно, не маючи для цього необхідної підготовки, кваліфікації, належної освіти.

РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ НЕЗАКОННОЇ ЛІКУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Суб'єкт незаконної  лікувальної діяльності

З усіх елементів складу злочину  лише суб'єкт злочину є законодавчо  визначеним поняттям. В частині 1 статті 18 КК зазначено, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Отож, для констатування наявності такого елементу складу злочину, як суб'єкт, необхідно, щоб суспільно небезпечне діяння було вчинене: а) фізичною особою; б) осудною особою; в) особою, що досягла встановленого законом про кримінальну відповідальність віку.

Ці три ознаки є загальними і  обов'язковими для суб'єкта будь-якого  складу злочину, в тому числі і для суб'єкта незаконної лікувальної діяльності.

Згідно з чинним КК в Україні  суб'єктами злочину можуть бути виключно фізичні особи; юридичні особи не визнаються суб'єктами злочину, хоча пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб є предметом дискусій як у науковій, так і в законотворчій площині.

Осудність слугує підґрунтям для постановки питання вини, а в подальшому –  питань кримінальної відповідальності і покарання. Вина особи, як одна з  обставин, що підлягають доказуванню, може бути встановлена відповідними органами лише після вирішення питання про її осудність [55, с. 111].

Згідно з  ч. 2 ст. 19 КК неосудною визнається особа, яка під час вчинення злочину  не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Наступною загальною  ознакою суб’єкта злочину є вік фізичної особи, з досягненням якого кримінальний закон пов’язує настання кримінальної відповідальності. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років і лише за вчинення деяких злочинів, перелік яких визначений у ст. 22 КК України, встановлюється кримінальна відповідальність з 14 років.

Вік кримінальної відповідальності за незаконну лікувальну діяльність в КК України встановлено з 16 років.

Розглянуті ознаки суб’єкта злочину традиційно відносять до обов’язкових. Однак суб’єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатковими спеціальними ознаками. Залежно від їхньої наявності чи відсутності суб’єкти поділяються на загальні і спеціальні.

Диспозиція  ст. 138 КК встановлює, що суб'єктом злочину, передбаченого в ній, може бути лише особа, в якої відсутній спеціальний дозвіл на здійснювану лікувальну діяльність  і яка не має належної медичної освіти.

Таким чином, суб'єкт незаконної лікувальної  діяльності описується в ст. 138 КК за допомогою таких обмежувальних ознак, як відсутність спеціального дозволу і належної освіти. Дана конструкція свідчить про те, що в ст. 138 КК закріплені ознаки спеціального суб'єкта.

Спеціальним суб’єктом злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України) є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

В.В. Сташис спеціальним суб’єктом злочину визнає особу, яка, крім обов’язкових загальних ознак має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб’єкта конкретного складу злочину [32, с. 142]. На думку Б.О. Кирися, спеціальним суб’єктом злочину є особа, яка поряд з ознаками, властивими загальному суб’єктові злочину, характеризується ще й передбаченими відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України (прямо у ній вказаними або такими, що випливають з її змісту) додатковими ознаками, за наявності яких вона і може бути суб’єктом (виконавцем) даного злочину [22, с. 358-359].  Згідно з позицією В.К. Грищука спеціальний суб′єкт злочину – це фізична особа, яка вчинила злочин у стані осудності, досягла до вчинення злочину встановленого чинним КК віку кримінальної відповідальності та наділена іншою спеціальною ознакою, що має кримінально-правове значення [15, с. 261].