Фальшивомонетництво ст. 199 КК

Зрозумілим є те, що законодавець захищає кредитно-грошову  систему від посягань, зокрема, фальшивомонетників. Проте саме за об’єктом іноді фальшивомонетництво відмежовується від шахрайства, хоча на перший погляд здається, що має місце саме злочин, передбачений ст.199 КК.

Деякі різновиди злочину, передбаченого ст.199 КК, мають транснаціональний  характер. Кримінальне переслідування за фальшивомонетництво незалежно від національної належності підроблених грошових знаків та країни, в якій вчинено відповідний злочин, передбачене міжнародно-правовими договорами, учасницею яких (як правонаступниця СРСР) є Україна. Тому особа, винна у виготовленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні з метою збуту та збуті підроблених грошей, у разі притягнення її до кримінальної відповідальності в Україні нестиме відповідальність за ст. 199 КК незалежно від місця вчинення зазначених діянь (вони можуть бути вчинені і за межами України) та від того, чи є вона громадянином України і чи проживає постійно на її території [15].

2.  Предмет злочину, передбаченого ст. 199 КК.

 

Предметом злочину, передбаченого  ст.199 КК, є:

1) національна валюта  України у виді банкнот чи  металевої монети;

2) іноземна валюта;

3) державні цінні папери;

4) білети державних  лотерей [14].

Паперові грошові знаки  з часу їх появи були об'єктом  підвищеного злочинного посягання. Тому кожна держава безперервно працює над підвищенням захищеності своїх паперових грошей від підробки [10, с.106].

Грошовою одиницею України  є гривня (ч. 1 ст. 99 Конституції України), що дорівнює 100 копійкам, виключне право  на введення якої та розмінної монети в обіг (емісію), організацію їх обігу та вилучення з обігу належить Національному банку України. Готівка знаходиться в обігу у вигляді грошових знаків - банкнот (паперових) і монет (металевих), які є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. Гривня є єдиним законним платіжним засобом на території України [14].

Предметом злочину, передбаченого  ст. 199 КК, відповідно до п. 2 постанови  Пленуму Верховного Суду України  від 12 квітня 1996 р. №6 "Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів", може визнаватись лише власне валюта, тобто банкноти Національного банку та розмінна металева монета, які перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу чи такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які введено в обіг, а також іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, які перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу чи такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки. які введено в обіг [4].

Предметом злочину можуть бути будь-які монети, що випускаються Банкнотно-монетним двором НБУ, в тому числі монети пам'ятні та ювілейні [14].

Грошові знаки (валюта України  та іноземна валюта), які вилучені з  обігу і не підлягають обміну на грошові знаки, які введено в  обіг, і мають лише колекційну цінність, не є предметом злочину, передбаченого  ст. 199 КК, а тому їх підробка чи виготовлення підроблених таких предметів, за наявності підстав, може кваліфікуватися як шахрайство [4].

Швидкий розвиток копіювально-множильної техніки та засобів оперативної  поліграфії обумовив зростання кількості  підробок не тільки іноземних паперових грошей, а й національної валюти України. З кожним роком кількість та якість підробок сучасних паперових грошей України неухильно зростають. Злочинні угруповання займаються виготовленням та збутом підроблених банкноту великій кількості. Цьому сприяє доступність для придбання й використання різноманітної кольорової офісної техніки й іншого обладнання. Якість отриманих зображень залежить від технічних характеристик вказаних пристроїв.

Державні цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між державою (емітентом цінних паперів) та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Залежно від того, хто  є емітентом цінних паперів, останні  поділяються на дві групи: 1) державні цінні папери та 2) недержавні цінні  папери. Законами, що регулюють діяльність на ринку цінних паперів, не визначається, які цінні папери є державними, а які - недержавними, а також не визначаються критерії віднесення цінних паперів до того чи іншого виду.

Державні цінні папери можуть випускатись у формі облігацій  внутрішніх та зовнішніх державних  позик; казначейських зобов'язань республіки, в тому числі казначейських векселів; приватизаційних паперів.

Не відносяться до державних цінних паперів облігації  місцевих позик, облігації державних  підприємств та цінні папери НБУ, зокрема, його депозитний сертифікат, оскільки держава не є емітентом цих цінних паперів і не несе зобов'язань за цими цінними паперами.

Особливим видом державних  цінних паперів є приватизаційні папери - цінні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду та земельного фонду, які можуть бути лише іменними. Зазначені цінні папери можуть бути предметом злочину, передбаченого статтею 199 КК.

Облігації внутрішніх державних  позик випускаються щорічно в межах встановленого законом граничного розміру державного внутрішнього боргу на відповідний рік.

Облігації зовнішніх  державних позик України - це цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Проблема виникає при уточненні поняття „вексель”. Зіткнувшись з фальшивим векселем, спеціалісти по цінним паперам не можуть використовувати як робочий інструмент вираз “фальшивий вексель” і стають заручниками ситуації, в яку потрапили.

Такого поняття, як “фальшивий вексель”, і механізму адекватної реакції немає ні в Женевській Конвенції 1930 р., по якій введені єдинообразні правила вексельного обігу, ні в українських законодавчих актах. А це означає, що підроблений вексель розглядається в одній площині з векселем, неправильно заповненим або маючим якісь незначні невідповідності підпису або дати. І якщо такий вексель виявляється, він попадає в поле законотворчого курйозу— “вексель, який не являється векселем”, не може бути пред’явлений нотаріусу і, головне, по ньому майже неможливо відіграти процес руху векселя назад. Шлях “невекселя” зупинився (при чому, в будь-яку сторону), а продавці фальшивого векселя, сповнені благородного обурення, буквально роблять круглі очі: “Ми вам продали нормальний вексель, це він у вас став фальшивим”.

До речі, абсолютна  більшість фальшивих векселів —  зовсім не намальовані “зі стелі”, а мають реально існуючих солідних “близнюків”. Саме тому, для учасника вексельного обігу (особливо недосвідченого), іноді дуже важко визначити: пропонують йому реальний вексель чи його точну копію? [9, с.43]

Під білетами державних лотерей буквально слід розуміти документи, які дають право особі, що їх придбала, на участь у господарській операції, яка передбачає продаж гравцю права на участь у розігруванні призу за випадковою вірогідністю за кошти або в обмін на інші цінності, а також безоплатне отримання такого призу у власність у разі визнання такого гравця переможцем, емітентом яких є держава в особі уповноваженого нею центрального органу державної влади та управління, що здійснює фінансово-кредитну діяльність.

До прийняття Закону "Про лотерейну діяльність", яким має бути визначено порядок випуску державних та недержавних лотерей, предметом передбаченого ст. 199 КК злочину слід вважати білети лотерей, які іменуються державними і випускаються агентами з проведення державних лотерей, які одержали ліцензії на здійснення лотерейної діяльності [14].

Не може кваліфікуватись  як злочин, передбачений ст. 199, зазначені  у ній операції з підробленими засобами доступу до банківських  рахунків (зокрема, електронними чи іншими платіжними картками, документами на переказ грошових коштів). Ці дії за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 200 КК [15].

Підводячи підсумки розділу, слід вказати таке.

Об'єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюється шкода або які ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди.

Родовим об’єктом злочину, передбаченого ст.199 КК, є сфера  господарської діяльності. Безпосереднім  об’єктом злочину, передбаченого ст.199 КК, є встановлений законодавством порядок формування та функціонування кредитно-грошової системи України.

Предметом злочину, передбаченого  ст.199 КК, є:

1) національна валюта  України у виді банкнот чи  металевої монети;

2) іноземна валюта;

3) державні цінні папери;

4) білети державних  лотерей.

2. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст..199

 

Об’єктивна сторона  злочину — це зовнішній акт  суспільне небезпечного посягання  на охоронюваний законом об’єкт, яким цьому об’єкту заподіюється шкода  або створюється загроза її заподіяння.

Основними ознаками об’єктивної сторони злочину є:

1) суспільно-небезпечне (злочинне) діяння;

2) його наслідки;

3) причинний зв’язок  між діянням і наслідками.

Наслідки та причинний  зв’язок не є обов’язковими ознаками об’єктивної сторони злочину. Склади злочинів, обов’язковою ознакою яких не передбачено настання певних наслідків, називаються формальними, а склади, де наслідки є обов’язковою ознакою, — матеріальними.

Злочинне діяння —  це передбачені кримінальним законом  дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об’єкту злочину.

Злочинна дія завжди є вчинком, проявом активності особи. Як правило, під дією розуміють тілесні рухи. Проте іноді закон розуміє як дію і слова (наприклад, ст. ст. 129, 295). В одних випадках злочинним діянням визнається одна фізична дія, в інших — певний комплекс із кількох дій.

Дія повинна мати свідомий характер, бути невимушеною. У випадках, коли особа вчинила дію не з  своєї волі, вона не підлягає відповідальності через відсутність вини в її поведінці. Це характерно для випадків:

а) вчинення рефлекторних чи інших мимовільних дій;

б) вчинення дії під  впливом непереборної сили, під якою розуміється вплив природних, технічних  чи інших незалежних від суб’єкта факторів (наприклад, автомобільна аварія сталася внаслідок конструктивних вад автомобіля або неякісності його вузлів, про які водій не знав);

в) вчинення дії під  фізичним примусом, який позбавляє  особу можливості діяти правомірно (ст. 40).

Злочинна бездіяльність  — це пасивна поведінка, яка полягає  в невиконанні або неналежному  виконанні обов’язку діяти, покладеного на відповідну особу законодавством, трудовими (службовими) обов’язками, обумовленого її попередньою поведінкою або загальновизнаними морально-етичними правилами. Проте навіть у тих випадках, коли особа не виконала покладеного на неї обов’язку вчинити певні дії, її бездіяльність буде злочинною лише у разі, коли її прямо визнає такою відповідна стаття КК.

Наслідки злочину —  реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об’єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров’я, позбавkення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.

У статтях КК, як правило, прямо вказується лише на матеріальні наслідки злочинного діяння. Проте загроза настання нематеріальних суспільне небезпечних наслідків нерідко є мотивом для криміналізації дій шляхом прийняття кримінально-правових норм з формальними складами: тут наслідки прямо не вказуються у статті, але мається на увазі, що вони завжди або дуже часто виникають у разі скоєння відповідного діяння.

Причинний зв’язок між  діянням та його суспільно небезпечними наслідками для наявності складу злочину має бути необхідним, оскільки інакше не можна виключати, що наслідки виникли не через діяння, яке інкримінується винній особі, а через якесь інше діяння або ж подію. Тому випадковий причинний зв’язок не дає підстав констатувати наявність об’єктивної сторони злочину, а отже, свідчить про відсутність складу злочину.

Необхідний причинний  зв’язок між діянням і наслідками характеризується тим, що діяння:

1) має передувати наслідкам; 

2) має бути умовою, без якої не було б наслідку;

3) за своїми властивостями,  як правило, має спричиняти  саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути закономірним результатом вчиненого діяння.

Факультативними, тобто  такими, що не є обов’язковими для  більшості злочинів, ознаками об’єктивної  сторони є: