Право власності

     Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

   Порядок створення та компетенція таких  органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами. 

   2.4 Право спільної  власності 

     Майно може належати на праві  власності не одній, а кільком  особам одночасно. В такому  разі виникають відносини спільної власності. Право спільної власності — це право двох і більше осіб на один і той же об'єкт, який може складатися з однієї речі або з їх сукупності. Ці речі можуть бути подільними або неподільними, однак як об'єкт права власності вони створюють єдине ціле. Тому право власності кожного учасника спільної власності поширюється на весь об'єкт, а не на його частину. З поняттям права спільної власності пов'язані категорії "ідеальна частка" і "реальна частка". Ідеальна частка — це частка у праві на річ. Наприклад, якщо дві особи мають у рівних частках право спільної власності на річ, то кожній з них належить не половина речі, а половина права на цю річ [20, c.382].

   Реальна частка визначається при припиненні права спільної власності і поділі речі. У цьому випадку йдеться саме про право на частину речі. Слід мати на увазі, що співвласники можуть визначити порядок користування спільною річчю без визначення реальних часток. У цьому разі право спільної власності не припиняється, кожний зберігає свою частку в праві на річ. Наприклад: двом братам на праві спільної власності належить будинок, перший поверх якого кам'яний, а другий — дерев'яний. За угодою між ними один з братів користується першим, а інший — другим поверхом. Якщо за невідомих обставин другий поверх згорить, ризик випадкової загибелі речі ляже на обох власників: загальний розмір будинку поменшає, але обидва зберігають частку у праві на вцілілу частину будинку. Отже, той з братів, який користувався дерев'яною частиною будинку, зберігає право користування першим поверхом. Якщо ж верхня частина будови з випадкової причини буде знищена після того, як будуть визначені реальні частки і відбудеться поділ будинку, то власник другого поверху не зможе претендувати на вцілілу частину будинку.

   Як  власник він несе ризик випадкової загибелі речі ч.2. ст.356 ЦК України зняла обмеження, що існували раніше в законодавстві щодо суб'єктного складу учасників, спільної власності. Тепер можливе виникнення відносин спільної власності за участю громадян, юридичних осіб і держави, тобто незалежно від форми власності.

     Види спільної  власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної сумісної власності. Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у праві власності на спільне майно (ідеальну частку) чітко визначена наперед. Якщо законом або угодою учасників спільної власності не передбачене інше, то до спільного майна застосовується правовий режим саме спільної часткової власності відповідно до ст.355 ЦК України. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади згідно зі ст.356 ЦК України.

   При спільній сумісній власності розміри  часток заздалегідь не значені, хоча і припускається, що вони рівні. Спільна сумісна власність виникає у випадках, безпосередньо передбачених у законом (наприклад, спільна сумісна власність подружжя), а також на підставі угоди учасників спільної часткової власності. Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є велика кількість її учасників. У зв'язку з цим правовідносин виникають не тільки між власником і невласником, а й між піввласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками — з іншої) та внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками). Змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками, тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки не перешкоджати один одному в здійсненні повноважень права спільної власності, а й погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування І розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Розділ 3. Засоби та способи захисту права власності

   3.1 Сутність захисту права власності 

     Захист права власності має  велике значення вже тому, що  власність в її різних формах  є основою економічного розвитку  суспільства. Дане право –  одне з найважливіших невід’ємних  прав людини, і його забезпечення  – важливе завдання всіх органів правової держави. На захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

   Кримінальне право встановлює відповідальність за злочинні посягання на майно держави, юридичних осіб і громадян, адміністративне передбачає покарання за дрібні вчинки, що порушують чиєсь право власності, а трудове регламентує матеріальну відповідальність працівників за шкоду, завдану ними работодавцеві. Крім того, захисту права власності певною мірою приділено увагу в земельному та сімейному законодавствах [9, c.165].

     Особливості цивільно-правового  захисту права власності, порівняно  з іншими видами, пов’язані з  тим, що він має на меті  відновлення порушених прав, попереднього  майнового стану особи, права якої порушено. Прикладом звернення громадянина або юридичної особи до цивільно-правового захисту свого права власності може бути пред’явлення власником позову про витребування речі, яку в нього вкрадено. Також, якщо хтось заважає власникові користуватися своєю річчю, власник може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Далі, якщо власник з тої чи іншої причини не може витребувати річ, що вийшла з його володіння, він може за певних умов може вимагати відшкодування завданих йому збитків і поновити свій попередній стан у такий спосіб. Різні норми й інститути цивільного права відіграють неоднакову роль у справі захисту права власності. Тому всіх їх можна умовно поділити на три категорії. Правові норми першої з них встановлюють або закріплюють приналежність (привласненість) матеріальних благ певним суб’єктам і беруть іх, таким чином, під захист закону. До цієї групи норм належать, зокрема, норми Конституції України та ЦК України, який чітко визначає можливість існування різних форм державної, колективної та індивідуальної власності.

   Норми права, що належать до другої групи, забезпечують умови для здійснення власниками належних їм прав. Вони також відіграють важливу роль у захисті права власності. Прикладами можуть бути норми, що встановлюють конкретний цивільно-правовий режим окремих об’єктів права власності – необхідність їх регламентації, можливості відчуження тощо.

   Нарешті, третя категорія охоплює норми, що встановлюють відповідальність за скоєння незаконних дій з чужим  майном, за завдавання матеріальної шкоди власникові ті й інші норми безпосередньо охороняють і захищають повноваження власника від протиправних посягань. Таким чином, хоча більшість цивільно-правових норм так чи інакше пов’язана з захистом права власності, але є й спеціальні засоби цивільного права, спрямовані на його безпосередній захист.

   Отже, в цивільному праві прийнято розрізняти, по-перше, охорону відносин власності в широкому розумінні слова з допомогою всіх норм цивільного права, що забезпечують нормальний і безперешкодний розвиток економічних відносин; по-друге, охорону відносин власності у вузькому розумінні , або їх захист – як сукупність тих цивільно-правових засобів (способів), які застосовуються у зв’язку зі скоєнням правопорушень проти відносин власності.  

   3.2. Віндекаційний та негаторний спосіб захисту права власності 

   Витребування  власником майна з чужого незаконного  володіння (віндикація) являє собою  найважливіший цивільно-правовий засіб  захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним. Позивачем по віндикаційному позову є власник майна або юридична особа, якій майно передано в повне господарське відання або оперативне управління. В останньому випадку державна або недержавна організація не є власником майна, але їй передано в управління певне майно, й тому вона має право й обов’язок вимагати повернення його від незаконного володільця.

   Відповідачем  по віндикаційному позову буває незаконний володілець – фізична або юридична особа, яка володіє майном позивача без законних підстав. Ст. 387 ЦК України наголошує, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Підставою для віндикації може бути договір або адміністративний акт.

   Таким чином, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, то наймач не буде відповідати по віндикаційним позовом, адже він користується річю на правовій підставі.

   Цією  підставою в даному разі є укладений  між власником та наймачем договір майнового найму. Якщо ж певна особа вкрала річ або купила її не у власника, а, наприклад, у громадянина, до якого ця річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо, то така особа вважатиметься незаконним володільцем, позаяк продавець не міг передати покупцеві за договором купівлі-продажу права власності на річ, не маючи його сам. За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Якщо у відповідача речі вже немає, то цей позов не може бути задоволений. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже продано невідому кому або знищено, не можна одержати й задоволення по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати повернення саме майна, що належить власникові. Якщо в особи, яка вкрала річ, цієї речі вже немає, то до неї все одно можна пред’явити вимоги, але вони будуть спрямовані не на повернення речі, а на відшкодування заподіяної шкоди. Тоді буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру – про відшкодування заподіяної шкоди. Можливість такого відшкодування прямо випливає зі ст. 440 Цивільного кодексу, в якій зазначено, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі .

     Так само річ не може бути  витребувана, якщо незаконний  володілець змінив її настільки,  що по суті, вона перетворилася  на іншу річ. Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла.

   Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі. В  зв’язку з тим, що власник за віндикаційним  позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші. Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою, за умови, що вони якось індивідуалізовані. Ст. 390 Цивільного кодексу України встановлює, що “витребуючи майно з чужого володіння, власник вправі також вимагати від особи, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне (недобросовісний володілець), повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння; від добросовісного ж володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна”. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним [5, c.204].

   Ст.388 Цивільного кодексу розкриває зміст поняття “добросовісний набувач”. Набувач вважається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Відповідно, недобросовісним набувач визнається, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння. Звичайно, набувач вважається недобросовісним і в разі, якщо річ набута ним злочинним шляхом. Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Як видно з наведеної вище цитати зі ст. 390 ЦК України, власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння, а від добросовісного володільця – всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.

   Таким чином, одержане добросовісним набувачем  до того, як він дізнався або повинен  був дізнатися про неправомірність  свого володіння, належить йому, він  стає власником цих доходів. Недобросовісний  володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння. Незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Якщо ж незаконний володілець не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього – мусить повернути доходи, які він міг одержати. В якості прикладу можна навести ситуацію, коли незаконний володілець саду не знімав плодів і, відповідно, не одержував від саду доходу. В цьому разі він, у відповідності до ст. 390 Цивільного кодексу, все одно повинен відшкодувати втрачені ним доходи ця ж стаття передбачає, що «володілець, як добросовісний, так і недобросовісний, в свою чергу має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи від майна». Таким чином, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки також за весь цей час [20, c.403].