Право власності

   Специфічність відчуження власником свого майна  полягає у тому, що один і той  самий юридичний факт (договір) одночасно  є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача). Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

   Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може відмовитися  від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

   Оскільки  у цій нормі йдеться про  право особи відмовитися від  власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших  суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть відмовитися від права власності.

   Відмова від права власності можлива  двома способами:

   а) шляхом спеціальної заяви про  це;

   б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

   Момент  припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового  режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації відповідно до ст.182 ЦК, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру.

   Припинення  права власності особи на майно, яке не може вона мати згідно ст.348 ЦК України.

     Якщо з підстав, не заборонених  законом, а набула право власності  на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено.

   Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;
• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);
• надання зазначеному закону зворотної сили;
• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);* невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

   Якщо  майно не відчужене власником  у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна [16, c.112].

   Якщо  майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність  держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду. Знищення майна відповідно до ст.349 ЦК України може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб). У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру відповідно до ч.2 ст.349 ЦК.

     Отже, припинення права власності  на таке майно пов'язується  з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Види власності за законодавством України 

   2.1 Приватна власність 

   Кожен громадянин має право користуватися  природними об'єктами права власності  українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і у межах, встановлених законом Право приватної власності.

   У ст.325 ЦК зазначається, що суб'єктами права  приватної власності є фізичні  та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.

   У разі якщо фізична або юридична особа  передає належне їй майно як вклад  у товариство, новостворена юридична особа стає власником цього майна, так само як і набутого за іншими підставами. Зокрема згідно зі ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо сто відсотків акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоратив права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичні особи, створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування. І за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування відповідно до ч.2 ст.81 ЦК [2].

   Склад, кількість та вартість майна, яке  може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежені. Проте  законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності. Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належності на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу) [18, c.84].

   Види  майна, яке може належати на праві  приватної власності фізичній або  юридичній особі, містяться у  Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". Законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

     Як загальне правило в ч.3 ст.325 проголошується: склад, кількість  та вартість майна, яке може  бути у власності фізичних  та юридичних осіб, не є обмеженими. Але це не означає, що його  кількість взагалі є нічим  не обмеженою.

   Отже, при реалізації цивільних прав, у тому числі й їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, нехтування моральними засадами суспільства тощо.

   2.2 Державна власність

   У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке  належить державі Україна. Від імені  та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади згідно зі ст.326 ЦК.

   Суб'єктом  права державної власності є  держава Україна, яка представляє  спільні інтереси народу. У ст.13 Конституції  закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади.

     До них насамперед належить  глава держави — Президент  України, який виступає від  імені держави у різних правовідносинах,  зокрема здійснює право державної  власності. Нарівні з Президентом  право державної власності здійснює також Верховна Рада України. Вона затверджує Державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, виконує низку Інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст.85 Конституції. Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який керує державною власністю відповідно до ст.116 Конституції [1].

   Однак діяльність його у цій сфері обмежена. Так, для представництва інтересів  держави при укладенні міжнародних  економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України. Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та Інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи [12, c.234].

     Здійснюючи зазначені функції,  органи державної влади діють  не як суб'єкти права власності,  а як представники останнього: вони діють не від власного  імені і не в своїх інтересах,  а від імені й у інтересах  держави в цілому, носієм суверенітету  та єдиним джерелом влади у якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу також безпосередньо відповідно до ст.5 Конституції України. Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.

     Однак слід нагадати, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами  цивільних правовідносин. Тому  здійснення права держави з  використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючі вказані дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим зазначені відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).

     У ст.142, 143 Конституції і ст.60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам — територіальним громадам а не адміністративно-територіальним одиницям.

   Таким чином, з чинного законодавства випливає ще один суб'єкт права власності, а саме — територіальна громада, якій і належить право комунальної власності. Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності ст.327 ЦК України. 

   2.3 Комунальна власність 

   Комунальна  власність — це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо.  ст.140 Конституції і ст. 1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом — громади районів також діють як суб'єкти права власності.

   Об'єктами права комунальної власності  є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо .

     Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо). Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.