Право власності

   Зміст 

Вступ……………………………………………………………………………….3Розділ 1. Загальна характеристика права власності ……………………………5

1. Поняття права власності……………………………………………….5

   12. Підстави виникнення та припинення права власності………………...11

Розділ 2. Види власності за законодавством України…………………………19

   2.1 Приватна власність……………………………………………………....19

   2.2 Державна власність……………………………………………………...20

   2.3 Комунальна власність…………………………………………………...22

   2.4 Право спільної власності………………………………………………..23 Розділ 3. Засоби та способи захисту права власності ………………………...26

   3.1 Сутність захисту права власності………………………………………26

   3.2 Віндекаційний та негаторний спосіб захисту права власності……….27

Висновки…………...……………………………………………………….........35

Список  використаних джерел  ……………...………………………………….36  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Вступ

   У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання  інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних  актів в Україні щодо питань власності важливе місце займає Цивільний кодекс України , а саме розділ І глави 23-29. Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами. Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні.

     У статті 13 Конституції України  записано: “Держава забезпечує захист  прав усіх суб’єктів права  власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом” .

   Певною  мірою захист права власності  здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів. В даній курсовій роботі ставиться мета визначити основи правового регулювання відносин власності в законодавстві України. Для досягнення мети роботи були поставленні такі завдання, як :

• дослідити такі поняття, як право власності, зміст права власності, та види права власності;
• висвітлити регулювання відносин власності законодавством України;
• проаналізувати зміст норм, що регулюють відносини пов’язані з виникненням, зміною та припиненням правовідносин стосовно власності;
• виконати інші завдання, які були поставленні автором у процесі дослідження даної теми наукової роботи.  

     Окрему увагу в роботі приділено такій проблемі, як захист прав власності. Зараз ця проблема перебуває в центрі уваги багатьох правників-науковців, адже значення її зростає у зв’язку з економічними реформами.

   Предметом дослідження даної наукової роботи є дослідження інституту права власності України.

   Об’єктом дослідження даної роботи виступає : поняття права власності, зміст права власності, види права власноті та захист права власності за законодавством України.

   Наукове дослідження ґрунтувалося на таких  методах наукового пізнання, як історичний методо, даний метод застосовувався в процесі дослідження інституту права власності на різних етапах становлення української державності, метод аналізу та синтезу цей метод застосовувався для роззробитки конкретних висновків, стосовно положень законодавства, щодо інституту права власності, також в даній роботі застосовувалися такі методи, я системно-структурний для логічної побудови дослідження, аналітичний метод використовувався для окремих елементів інституту права власності для повного та всебічного осмислення та сприйняття інформації також під час дослідження використовувалися інші методи наукового дослідження.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Розділ 1. Загальна характеристика права власності 

   

1. Поняття права власності

 

   Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.

   Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення [16, c.87].

   У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю.

   Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними.

   Першооснову усіх форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормах права. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. Однак історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно-прогресивної ідеї.

   Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва  і продуктів праці за конкретними  особами чи їх колективами. Відносини  власності одержують також необхідну  регламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовими нормами економічні відносини власності набувають ознак якісно нових відносин — відносин права власності.

   В ході привласнення суспільство обертає  в свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для  існування членів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є кінцева стадія привласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства.

   Власність обумовлює необхідність суспільного  розвитку, виробництва. Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства.

   Отже, економічні відносини власності  включають наступні визначальні  стадії їх реалізації:

   а) заволодіння багатствами природи  та створення нових матеріальних благ;

   б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

   в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії економічних  відносин здійснюються безпосередньо  учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього  відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника).

   Виробничі відносини, в тому числі і відносини  власності, розвиваються і існують  незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини уявляють собою  об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень.

     Під таку діяльність підпадають  численні акти вольової поведінки  людей, які в своїй сукупності  утворюють особливу категорію  економічних відносин власності,  а саме — майнових відносин. Таким чином, майнові відносини  як реально існуюча форма проявлення та реалізації виробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їх колективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правового регулювання.

   Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності [6, c.41].

   Право власності регулює лише статику  майнових відносин власності, тобто  визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам  та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).

   В цивільноправовій науці право власності  має два значення: в об'єктивному  і суб'єктивному розумінні. Право  власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ).

   Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін).

   Тому  такий правовий інститут є всі  підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини  щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

   До  інституту права власності мають  відноситися ті норми, які:

   а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

   б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

   в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню  матеріальними благами;

   г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

   д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника. Вищенаведені критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства  ті норми, які мають бути віднесені  до інституту права власності. Безумовно  переважна їх частина є цивільно-правовими. Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна [19, c.204].

   Повноваження  власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.