Право власності

   Суб'єктивне  право власності носить абсолютний характер . Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.

   В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності існує в межах конкретного право-відношення власності. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту прояву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого «конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може і не бути.

   Суб'єктивне  право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном [6, c.40].

   Перераховані  правомочності були сформульовані  протягом багатовікового формування правової системи і одержали серед юристів  назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодо авторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римського приватного права. В Росії «тріада» вперше знайшла своє відображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії.

   В цивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей також була безпосередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображення і в законодавстві незалежної України, зокрема, в ст. 317 ЦК України. Зазначені правомочності в тій, чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн. Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Користування — це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення [10, c.317].

   Окремі  з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно  за договором оренди). Однак на відміну  від цих осіб власник має монопольне право здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі і існує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними.

   Отже, становлення інституту права власності взагалі та права власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням законотворчих процесів, що здійснювалися в країні, та особливостей відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою економікою є категорією несумісною.  
 
 
 
 
 
 
 

2. Підстави  виникнення та припинення права власності

     Для виникнення у громадян  права приватної власності на  те чи інше майно необхідні  певні юридичні факти, які в  правовому значенні виступають  в якості юридичної підстави  виникнення права власності. Подібні юридичні підстави необхідні для виникнення права власності також у інших її суб’єктів, але повного їх співпадання може не бути. Наприклад, державна власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни або юридичні особи і такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можна вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні) і спеціальні [13, c.54].

   В період соціалістичного будівництва, на погляд автора, спеціальні способи (підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними, оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися численні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно — обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян.

   За  сучасним законодавством про власність набувають більшого значення універсальні підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на підприємницьку та іншу господарську діяльність.

   Водночас  з’явилися і деякі нові спеціальні підстави набуття громадянами права  приватної власності, наприклад  в порядку приватизації державного майна за майновими сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і впровадження приватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм, причому на користь останніх. Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права власності на первісні і похідні.

   Розмежування  первісних і похідних підстав  виникнення права власності, в тому числі і приватної власності  громадян, здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами розглядались в попередніх розділах даної праці.

   Введення  приватної власності в Україні  істотних змін у визначення цих критеріїв  не внесло, а лише розширило коло первісних і похідних підстав  виникнення у громадян права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом). Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою, як виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення права власності у іншої особи».

   Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний юридичний  факт виступає одночасно підставою  припинення і виникнення права власності  і це має місце головним чином  тоді, коли припинення права власності  не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі вилучення худоби при епізоотіях). Наведені приклади, дійсно, засвідчують існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в особи права власності служать різні юридичні факти. Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того, можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних фактів не виключається і при спадкуванні за законом) [11, c.34].

   Віддаючи  належне проблемі класифікації підстав  виникнення права власності, все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих  підстав, їх впливу на формування приватної  власності громадян. Не можна не враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за правомірними юридичними підставами.

   Законодавство про особисту власність не містило  ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх використання. По-іншому вирішена ця проблема в Цивільному Кодексі України в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності знайшла конкретне вирішення.

   В гл.24, а саме в ч.1. ст.328 ЦК України визначені підстави набуття права власності, так дана стаття передбачає, що право власності набувається на підставах, що не забороненні законом, зокрема із правочинів. Також, ч.2.ст.328 ЦК України передбачає, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

   На  підставі даного положення норми  цивільного кодексу, можна навести  декілька прикладів підстав набуття  права власності, а саме :

• Праця громадян є основою створення і примноження їх власності;
• Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

   Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права  власності [2].   Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

   1) відчуження власником свого майна;

   2) відмови власника від права  власності; 

   3) припинення права власності на  майно, яке за законом не  може належати цій особі; 

   4) знищення майна; 

   5) викупу пам'яток історії та  культури;

   6) викупу земельної ділянки у  зв'язку із суспільною необхідністю;

   7) викупу нерухомого майна у  зв'язку з викупом з метою  суспільної необхідності земельної  ділянки, на якій воно розміщене;

   8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

   9) реквізиції;

   10) конфіскації. 

   Слід  звернути увагу на те, що наведений  перелік не є вичерпним. Згідно з  ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших  випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем відповідно до ст.388 ЦК, смерть власника відповідно до ст. 1216 ЦК.

   Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна  поділити на дві групи:

   1) припинення права власності з  волі власника;

   2) припинення права власності незалежно  від волі власника.

         Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо).

         Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція). Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

   а) припинення права власності з  об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної  давності);

   б) припинення права власності внаслідок  волевиявлення інших суб'єктів  права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" таке положення міститься в ст.41 Конституції України [1].

   Відчуження  власником свого майна поряд  із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного права підстав припинення права  власності. У цьому разі власник  шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю. Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача) [17,c.208]

   Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір відповідно до ст.626 ЦК України. Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі такі вимоги закріплені в ст.202-214 ЦК України і договорів зокрема відповідно до ст.626-654 ЦК України .