Поняття та види речових прав за законодавством України

     Розробники  проекту ЦК України прагнули уникнути використання понять «право оперативного управління» і «право повного господарського відання» шляхом визнання права власності на майно, закріплене державою, Автономною Республікою Крим і територіальною громадою, за створеними ними юридичними особами. Але в остаточній редакції ЦК України від 16 січня 2003 р., згідно зі ст. 329 юридична особа публічного права набуває право власності лише на те майно, що передане їй у власність.

     Таким чином, право повного господарського відання та оперативного управління продовжують існувати як категорії речового права України. 

 

Розділ ІІІ. Поняття  та види речових прав у зарубіжних цивільно-правових системах.

     У країнах континентальної правової системи правові норми, що регулюють  майнові відносини, виділяються  в цивільних кодексах як самостійні та групуються в два розділи: речове право і зобов’язальне право. У певних своїх проявах речове право цих країн схоже, однак існують і дуже суттєві відмінності. Особливостями речового права країн континентальної цивільно-правової системи вважаються: тісний зв’язок цивільного й публічно-правових елементів у регулюванні відносин власності, що має загальні риси та зміст незалежно від правового становища власника; чітке розмежування речових і зобов’язальних правовідносин; особливий підхід до функцій і видів володіння, яке розглядається не тільки як одна з правомочностей власника, але і як окремий правовий інститут; прагнення законодавця докладно врегулювати стан приналежності речі суб’єкту, способів захисту цього стану³⁶.

     Речові  права в цій системі поділяють  на дві великі групи:

     1) право власності як повне приєднання  речі до майна суб’єкта (найменш обмежене право);

     2) обмежені речові права (права  на чужі речі).

     У країнах із некодифікованим цивільним  правом речового права як системи  норм немає; немає й розподілу на права на свої і чужі речі, оскільки до всіх застосовується термін «право власності».

     У джерелах права зарубіжних країн  немає легального визначення речового права, але воно сформульоване в  доктрині, яка розглядає його як сукупність норм, що регулюють такі майнові відносини, у яких управомочені особи можуть здійснювати свої права  на майно (річ) незалежно від позитивних дій інших осіб. До інституту речового права належать норми, спрямовані на те, щоб закріпити за управомоченою особою можливість володіти майном і користуватися ним незалежно від дій інших осіб.

     Суб’єктивні права, які виникають відповідно до норм речового права, називають речовими правами. Майно (річ), що належить на праві власності певній особі, може стати також об’єктом її зобов’язальних відносин, які виникають з укладених нею угод (купівлі-продажу, підряду, оренди, позики, застави та ін.) або з фактів заподіяння шкоди цьому майну. Речові права відрізняються від прав зобов’язальних передусім тим, що вони завжди безпосередньо передбачені нормами даної національної системи цивільного права, яка закріплює виключний перелік речових прав, особа не може за власною волею створювати будь-які інші різновиди цих прав. Речові права за характером своєї дії належать до так званих абсолютних прав, тоді як зобов’язальні — до відносних; об’єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ.

     Власник та інші носії речових прав можуть розраховувати на утримання усіма  іншими від вчинення дій, що перешкоджають  здійсненню приналежних їм правомочностей; усі інші учасники правовідносин  протистоять носію речового права  як зобов’язані суб’єкти. Абсолютний характер речових прав виявляється  й у праві слідування та праві  переваги.

     Право слідування полягає в тому, що речеве право слідує за річчю при переході права власності на неї до інших осіб. Унаслідок права слідування засновані власником сервітут чи право застави продовжують існувати щодо речі й після переходу її до іншого власника. Разом з тим, іноді таку властивість слідування мають і зобов’язальні права. Так, орендар нерухомості зберігає право користування річчю, яку продано орендодавцем третій особі до закінчення строку дії договору оренди.

     Суть  права переваги полягає в тому, що володілець речових прав у здійсненні свого права одержує перевагу перед учасником зобов’язальних правовідносин. Наприклад, за наявності декількох кредиторів, що звертають стягнення на річ, пріоритет надаватиметься тому з них, який має заставне право на цю річ, тобто він може задовольнити свої вимоги в першу чергу. Хоча з цього правила є винятки: усім країнам відомі так звані привілейовані зобов’язальні права, які мають перевагу над речовими в разі колізії з ними.

     У романо-германському цивільному праві  центральним у системі речових  прав є право власності, яке характеризується повнотою всіх можливих правомочностей носія цього права (власника) щодо майна.

     Обмежені (інші речові права) — це різні за своїм змістом так звані права на чужі речі, тобто речі, які належать на праві власності іншим особам. Ці права закріплюють за їхніми носіями окремі правомочності, які належать до правомочностей власника, однак не позбавляють останнього права власності на дану річ. Такими правами є право володіння, узуфрукт, право користування (узус), сервітути, емфітевзис, застава та ін. Їх існування обумовлене специфічним «розчленуванням» («розщепленням») права власності (виділення з нього тих чи інших правомочностей.

     В англо-американському праві поняття  речового права відрізняється від аналогічного у континентальній системі права. Йому за змістом відповідає поняття права власності. У цій цивільно-правовій системі існує основне речове право, яке є аналогічним до континентального права власності (ownership), та інші речові права, які, по суті, схожі з правами на чужі речі в романо-германській системі права. В юридичній літературі, зокрема, розрізняють: безумовне право володіння та власності (право власності); орендне володіння (оренда за договором); утримання, що слугує (сервітут); довічне володіння (узуфрукт); право строкового утримання заставодержателя (застава)³⁷.

     Автори  з країн загального права намагаються сформулювати універсальне визначення поняття власності за допомогою складання переліку повноважень власника, який може бути досить широким.³⁸ Зокрема до правомочностей власника відносять:

• право володіння, тобто виключний фізичний контроль над річчю чи право виключного її користування;
• право користування чи особистого використання речі, якщо воно не включає два наступних повноваження;
• право управління, тобто право вирішувати, хто і як може використовувати річ;
• право на доход, тобто на ті блага, які приносить реалізація двох попередніх повноважень;
• право на відчуження, споживання, витрату на свій розсуд, зміну чи знищення речі;
• право на гарантії від експропріації чи право на безпеку;
• право передавати річ;
• право на безстроковість здійснення повноважень;
• право на кінцевий характер повноважень, тобто здійснення правил, які забезпечують відновлення порушених прав.

     Існують також обмеження правомочностей, що виявляються в забороні використання речі на шкоду іншим та можливості відібрати річ у рахунок сплати боргів.³⁹

     Конкретне право власності може охоплювати лише окремі із зазначених правомочностей, отже, на одну й ту ж річ може існувати кілька прав власності. 

 

Висновки

     Формування  інституту речового права почало сфоє формування ще з римського приватного права . Римське речове право мало три правових інститути: possessio(володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право власності, але першим сформувався інститут фактичного володіння.

     Розкриваючи поняття «речового права» необхідно пам’ятати, що перш за все необхідно розмежовувати «речове право» в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях цього терміну.

     Речове право в об’єктивному розуміння – це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають щодо речей, крім того це – окремий інститут цивільного права, його структурна частина.

     Під суб’єктивним же речовим правом, на мою думку, слід розуміти міру можливої поведінки уповноваженого суб’єкта, задоволення своїх інтересів  шляхом безпосереднього спливу на річ.

     ЦК  УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту  як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось  значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню  відносин власності як одного з видів  речового права.

     Відродження речового права в законодавстві  України почалося з розробки та прийняття  ЦК України, книга третя якого  має назву "Право власності  та інші речові права", згідно з якою речове право поділяється на два  інститути:

     - повне речове право (право власності,  ст. 316-394);

     - обмежене речове право (право  на чужі речі, ст. 395-417).

     Повне речове право виражається у праві  власності.

     Право власності — це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта - власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

     Переліченими  правомочностями не вичерпується зміст  суб'єктивних прав власника. В юридичній  літературі називаються й інші його повноваження, зокрема право на власну господарську діяльність. А. М. Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо.

     Поняття "речові права на чуже майно" охоплює  такі види цих прав:

     1) право володіння;

     2) право обмеженого користування (сервітут);

     3) право забудови земельної ділянки  (суперфіцій);

     4) право користування земельною  ділянкою для сільськогосподарських  потреб.

     Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділити на 2 групи:

1. права користування чужими речами. Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";
2. права розпорядження чужими речами. До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.

     У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. У таких випадках у праві використовують ся так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і слугують засобом реалізації права власності. ||

     До  них передусім належать: право  повного господарського відання, право оперативного управління. 

 

      Список використаної літератури 

Нормативно-правова  література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996. - №30. – с.141.
2. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003.  -  №40-44. -  с.356.
3. Цивільний кодекс Української РСР // Відомості ВР . - N 46. -  1963, - ст.284
4. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). - N 18, N 19-20,  N 21-22, - ст.144
5. Закон України "Про заставу" // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, - N 47, - ст.642.

 

Спеціальна  література: