Поняття та види речових прав за законодавством України

     Проте різновидів права власності у  Конституції України згадується більше.

     По-перше, це право власності Українського народу.

     По-друге, це право державної власності.

     По-третє, — право приватної власності як невід'ємне право людини .

     По-четверте, — право власності Автономної Республіки Крим .

     По-п'яте, — право комунальної власності як власність територіальних громад¹⁹.

     У розділі першому книги третьої ЦК України («Право власності») також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте, як і в Конституції України, в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327)²⁰.

     Слід  зауважити, що у цьому випадку  критерієм є суб'єктний склад  відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція України, і ЦК України згадують «право власності  Українського народу» , котре не є  окремою економічною формою власності, але характеризується приналежністю майна спеціальному суб'єкту права власності.

     Враховуючи  зазначену вище нечіткість критеріїв  розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно провести їхнє групування, а потім розподіл на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності.

     Для визначення підстав класифікації у цьому випадку доцільно використати класичну дихотомію «публічне право — приватне право», котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, a для визначеній питомої ваги «придатності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права²¹.

     З урахуванням цього критерію, право  власності як інститут цивільного права  України мас бути поділений на два визначальних види:

1. право приватної власності;
2. право публічної власності.

     З урахуванням концепції права  власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності  може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів  публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

     У свою чергу, право публічної власності  охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу, 2) право державної власності, 3) право власності АРК, 4) права комунальної власності.

     Фактором, який об'єднує усі різновиди права  публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елемента, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права.²²

     Разом із тим, їх відрізняє той самий  обсяг повноважень і як суб'єкта публічного права, і як суб'єкта права  власності.

     Хоча, як зазначалося вище, традиційною  для вітчизняної циві-лістики  є класифікація права власності  залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

     Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.

     Слід  зазначити, що фактично врахування відмінностей між двома вказаними видами власності  завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського  права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика.

     Такий стан речей можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали і набув легального закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).

     Залежно від особливостей об'єкта правовідносин  власності варто розрізняти: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав і 2) спеціальні об'єкти.

     До  перших можна віднести право власності  на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкта.

     До  других можна віднести право власності  на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27 ЦК України), право власності на житло (глава 28 ЦК України), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу.²³

     Необхідним  вважаю вказати засади набуття права  власності.

     Статті 328—330 ЦК визначають засади набуття права власності.²⁴

     Так, ч. 2 ст. 328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах. Але суд за наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності (наприклад, коли право власності набуте в результаті укладення правочину, визнаного недійсним).

     Стаття 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією статтею якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване в нього шляхом віндикації. Крім того, деякі автори слушно звертають увагу на те, що в цій ситуації мають бути враховані також положення ст. 388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача. Згідно з цією нормою власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А в тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати таке майно тільки якщо воно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має право витребувати таке набуте майно, і на підставі ст. 330 ЦК у добросовісного набувача виникає право власності на це майно.

     Підставами  виникнення права власності є  різноманітні обставини (юридичні факти), з якими норми права пов'язують встановлення правовідносин власності. Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, що не заборонені законом. Зокрема, події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування в шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо.

     Поділ способів набуття права власності  на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від  типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника. Як зазначали ще давньоримські  правники, "nemo plus juris" — "ніхто не може передати прав більше, ніж має сам". Це означає, що оскільки при похідних засобах набування права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, але також і право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відпомідно, при первинних засобах виникнення права власності оспорювання цього права можливе тільки щодо самого власника.

     Крім  того, як слушно зазначає О.В. Дзера, зберігає свою практичну значущість поділ підстав набуття права власності на універсальні (загальні) та спеціальні²⁵.

     До  первинних підстав набуття права  власності відносять, зокрема, такі способи, передбачені ЦК: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних  дарів природи (ст. 333); 4) набуття права  власності на безхазяйну річ (ст.ст. 335, 344), знахідку (ст.ст. 337—339), бездоглядну  домашню тварину (ст.ст. 340—342), скарб (ст. 343); 5) набувальна давність (ст. 344); 6) приватизація (ст. 345) тощо.

     Похідними підставами набуття права власності  є:

     1) договір;

2. спадкування.

     Універсальними  підставами виникнення права власності  є: 1) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189 ЦК); 2) договір; 3) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).²⁶

     Підставами  припинення права власності є  юридичні факти (певні обставини), з  якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

     Відповідно  до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі²⁷:

1. відчуження власником свого майна;
2. відмови власника від права власності;
3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4. знищення майна;
5. викупу пам'яток історії та культури;
6. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;
7. викупу нерухомого майна у зв'язку з суспільною необхідністю в земельній ділянці, на якій воно розміщене;
8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9. реквізиції;
10. конфіскації.
11. припинення юридичної особи чи смерті власника.

     Слід  звернути увагу на те, що наведений  перелік не є вичерпним: згідно з  ч. 2 ст. 346 ЦК право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 388), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

 

2.2 Речові права на  чужі речі.

     Поняття "речові права на чуже майно" охоплює  такі види цих прав:

     1) право володіння;:

     2) право обмеженого користування (сервітут);

     3) право забудови земельної ділянки  (суперфіцій);

     4) право користування земельною  ділянкою для сільськогосподарських  потреб. ²⁸

     Законом можуть бути передбачені й інші речові права на чуже майно. Наприклад, Цивільний  кодекс України передбачає речово-правові  способи забезпечення виконання  зобов'язань — заставу та притримання. За цими способами у заставодержателя та кредитора, який притримував річ боржника, також виникають певні права на чужу річ. Можуть виникати й інші речові права на чужі речі відповідно до чинного цивільного законодавства України.

     У житті людей, особливо у їх підприємницькій  та іншій господарській діяльності складаються такі ситуацій за яких виникає потреба скористатися чужими речами чи майном Таку можливість найчастіше задовольняють засобами договірного права. Проте в окремих випадках договір виявляється недостатньо надійним правовим засобом для задоволення потреби у використанні чужої речі. Адже договір може бути розірваний у будь-який час в односторонньому порядку і користувач чужою річчю змушений припинити таке користування Тому виникла потреба винайти більш надійний правовий засіб, який би забезпечував безперервне І безперешкодне використання чужої речі чи навіть майна. Таким засобом стало встановлення речового права на використання чужої речі, а не зобов’язального, яке може бути припинене у будь-який час.

     Інститут  речових прав на чужі речі (майно) має  свої характерні особливості, які відрізняють  його від інших речових інститутів.

     1. Це речове право — абсолютне,  виключне. Воно може бути припинене  лише самим суб'єктом цього права або на підставі закону. Це право не може бути припинене тим суб'єктом, права якого обмежуються речовими правами. Він повинен лише терпіти певне ущемлення своїх прав, не перешкоджати здійсненню речових прав.²⁹

     2. Об'єктом речового права є певна  річ або майно, які належать  іншому власникові. Об'єктами речових прав на чужі речі можуть бути всі індивідуально визначені речі, які є об'єктом права власності.