Поняття та види речових прав за законодавством України

     3. Речове право на чужу річ  істотно обмежує право власності  особи, яка  власником цієї  речі (майна). Право власності обмежується  в тій частині, на яку встановлено  речове право. Власник речі (майна), обмеженої речовим правом, не  може припинити речове право  або перешкоджати його здійсненню.

     4. Будь-яке речове право все ж  за своїм змістом є обмеженим  правом, воно не може замінити  права власності. Власник зберігає  за собою право володіння, право  користування і право розпорядження,  але ці правомочності власника  обмежуються речовим правом. Суб'єкт речового права може користуватися чи розпоряджатися чужою річчю (майном) лише в тих межах, які визначені речовим правом.³⁰

     5. Суб'єкт речового права має  право володіти, частіше користуватися  і навіть розпоряджатися чужою  річчю (майном) у визначених межах.  Здійснення цих правомочностей  не повинно шкодити праву власності,  обмеженому речовим правом.

     6. Речове право — це право  на тривалий строк. Воно може  бути не обмежене або обмежене  певним строком, наприклад, довічне  користування або користування  на певний строк.

     7. Речове право виникає у тих  випадках, коли певна особа не  може задовольнити свої потреби за рахунок використання власного майна. Постає потреба скористатися чужим майном (річчю).

     Отже, права на чужі речі — це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети та у встановлених межах.

     Права на чужі речі із деякими застереженнями можна розділити на 2 групи:

1. права користування чужими речами. Це, в основному, сервітути, які можуть бути особистими (персональними) і майновими (предіальними). З урахуванням можливості існування начебто подвійного права володіння і користування речами (різними особами, але щодо однієї і тієї ж речі) свого часу виникла теорія "розділеної власності";
2. права розпорядження чужими речами. До них належить застава, зокрема, іпотека. Суть цього права в тому, що кредитор у випадку невиконання зобов'язання має право реалізації заставленого майна (чужої речі) для задоволення своїх майнових інтересів. Наприклад, іпотека — застава нерухомості — є правом на чуже майно, оскільки, хоча воно і залишається у власності боржника, кредитор-заставодержатель може витребувати його від будь-якої особи для того, щоб продати та захистити свої інтереси.³¹

     Досить  детально права на чужі речі врегульовані у ЦК. Зокрема, з прав на чужі речі передбачаються такі інститути, як право користування чужим майном (сервітути), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), а також право володіння.

     Сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном).

     Відповідно  до традиції, яка була закладена  ще в римському праві (або навіть ще раніше — у Греції), сервітути поділяються на земельні і особисті. Суть розподілу полягає в тому, що земельні сервітути встановлюють право користування чужою річчю на користь власника сусідньої ділянки (це, начебто, "відносини між ділянками", оскільки особа власника не має значення), а особисті сервітути встановлюються на користь певної особи (і, отже, припиняються її смертю).

     Емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею з метою сільськогосподарського виробництва. Характерною рисою емфітевзису є вимога використання чужого майна за цільовим призначенням, що складає обов'язок емфітевти (користувача).

     Суть  суперфіцію полягає в тому, що власник виділяє земельну ділянку або її частину в користування суперфіціарію — фізичній або юридичній особі — для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших будов або споруд безкоштовно або за відповідну винагороду. Як і емфітевзис, суперфіцій є довгостроковим, відчужуваним і успадковуваним правом, можливість здійснення якого обмежена використанням за цільовим призначенням.

     До  речових прав на чуже майно ст. 395 ЦК відносить також право володіння, яке за своїми визначальними ознаками не може бути визнаним класичним правом на чужу річ³². Проте, враховуючи концепцію ЦК з цього питання, право володіння буде розглянуте серед інших суміжних речових прав³³.

     Частина 2 ст. 395 ЦК передбачає, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Таким речовим правом є, зокрема, іпотека — застава нерухомості, космічних і транспортних об'єктів. Вона являє собою право розпорядження чужими речами у разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання.³⁴ 

2.3 Спеціальні види  речових прав (право  оперативного відання  та господарського  управління).

     У деяких випадках здійснення права власності безпосередньо власником неможливе. У таких випадках у праві використовують ся так звані речові права вторинного характеру. Вони не можуть існувати самостійно, окремо, самі по собі і слугують засобом реалізації права власності. ||

     До  них передусім належать: право  повного господарського відання, право оперативного управління.

     Право повного господарського відання  — це право юридичної особи  володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

     Слід  зазначити, що в деяких законодавчих актах спостерігається тенденція до обмежувального тлумачення цього поняття. Так, згідно зі ст. 37 ЗУ «Про власність», що діяв до квітня 2007 р., майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, на основі якого підприємство володіє, користується і розпоряджається вказаним майном, здійснюючи відносно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правило про право власності, якщо інше не встановлене законодавчими актам України.

     Таким чином, поява цієї правової категорії  б уло зумовлено необхідністю розмежування права власності державного підприємства щодо виділеного йому майна.

     У Законі України «Про власність», що діяв до квітня 2007 року право повного господарського відання було передбачено лише відносно державної власності. Однак на практиці виникла проблема визначенн режиму майна, наданого засновниками в управління господарського товариства тощо.

     Оскільки  майно не передавалося у власність  такого товариства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності то, природно, виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві повного господарського відання.

     У цьому сенсі більш конструктивну  позицію має Господарський кодекс України, ст. 136 якого передбачає, що право повного господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законом.

     При порівнянні визначення права повного  господарського відання з визначенням права власності звертає на себе увагу подібність їхнього змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правоможності володіння, користування і розпорядження (хоч іноді й обмеженого) майном.

     Природно, виникає питання: чим відрізняються вони одне від одного?

     Передусім відмінність полягає у характері прав.

     Право власності є основним, самостійним  правом, у той час як право повного господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права повного господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

     Вторинним характером права повного господарського відання зумовлені й такі його обмеження, як те, що власник може контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалити рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в повне господарське відання якої було надане майно тощо.

     Право оперативного управління у ст. 137 ГК України розглядається як речове право суб'єкта господарювання , який володіє, користується і розпоряджаєтеся майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення господарської діяльності у межах, встановлених законом, а також власником майна (уповноваженим ним органом)³⁵.

     Недоліком наведеного визначення є те, що воно стосується лише сфери господарювання.

     У зв'язку з дим варто зазначити , що в літературі пропонувалося визначати право оперативного управління як фінансоване за рахунок власника особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном у межах, установлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань властника і призначенням майна

     Однак і таке визначення має низку неточностей. Так, не зовсім ясно, що вкладається в поняття «фінансування речового права». Неточним є твердження, що право оперативного управліни часно охоплює всі три правомочності - володіння, користування розпорядження. Зайвою здається вказівка на те, що межі здійснення права оперативного управління залежать від призначення майна і завдань, поставлених власником. Адже цілком очевидно, що власник якраз і ставить завдання використовувати майно відповідно до його призначення і для досягнення цілей, заради яких створена ним ця організація.

     Із  цих міркувань більш важливим здається зосередити увагу на інших  характерних ознаках права оперативного управління: наявності правоможностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна.

     З урахуванням цих обставин можна запропонувати визначення поняття права оперативного управління як заснованого на прав власності іншої особи і наданому нею повноваженні права володіння, а також обмеженого права користування і розпорядження майном у цілях і межах, установлених власником.

     Як  і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, й є більш обмеженим порівняно з ним.

     Але крім того, воно більш вузьке, ніж право господарського відання. Якщо право господарського відання містить усі три правомочності – і володіння, користування, і розпорядженя, то право оперативного управління лише дві – володіння і користування або володіння і розпорядження.

     У кожному разі особа, в оперативному управлінні якої наявне майно не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, установлених власником.

     Відповідальність  за своїми боргами особа, в чиєму  оперативному управлінні перебуває майно несе лише в межах цього майна. В решті відповідальність субсидіарно несе власник такого майна.

     Право оперативного управління у радянському  цивільному праві було закріплене раніше, ніж право повного господарського відання і тривалий час було єдиним засобом здійснення права державної власності. Однак із прийняттям ЗУ «Про власність» і появою права повного господарського відання майно на праві оперативного управління, як правило, закріплялося за установами ( хоча в деяких випадках на таких засадах майно може належати також підприємствам та організаціям).

     Таким чином, фактично стався поділ права повного господарського відання та права оперативного управління також і за суб'єктним складом.

     На відміну від ГК України, ЦК України не передбачає ні права повного господарського відання, ні права оперативного управління.

     Це  можна пояснити тим, що їх планувалося  замінити такими категоріями як «право власності юридичних осіб» (ст. 322 проекту ЦК України 1996 р.) і «володіння» (глава 30 проекту ЦК України 1996 р.).